ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

 

Справа №2а-576/08

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 

«01» жовтня 2008 року                                 

 

Львівський окружний адміністративний суд в складі

Головуючого - судді                                                               Костіва М.В.

при секретарі судового засідання	Мельникович Л.В.

з участю представників:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: не з'явився,

розглянувши справу у відкритому судовому засіданні в м. Львові за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Яворівської районної державної адміністрації про стягнення невиплаченої щорічної разової грошової допомоги,

 

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася в суд з адміністративним позовом до Управління праці та соціального захисту населення Яворівської районної державної адміністрації про стягнення невиплаченої щорічної разової грошової допомоги  за 2006-2007 рр. в розмірі 2 202 грн. 00 коп.

Позивач в позовній заяві вважає, що їй всупереч вимог ч.1 ст.2 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та п.3 ст.22 Конституції України разова грошова допомога учаснику війни виплачувалась не в повному обсязі.

Позивач в судове засідання не з'явилася, хоча належним чином була повідомлена про дату, час та місце судового розгляду.

Відповідач у запереченні на позов НОМЕР_1 від 01.08.2008 року (вх. НОМЕР_2 від 11.08.2008 р.) проти позову заперечує та вважає, що він здійснює лише виплату разової грошової допомоги, однак розпорядником таких коштів є Державне казначейство України. Відповідач також  просить застосувати термін позовної давності відповідно до ст. ст. 99, 100 КАС України, та розглядати справу без участі його представника.

Розглянувши матеріали справи, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII, з наступними змінами та доповненнями (далі - Закон 3551), Рішенням Конституційного суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007.

Позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, є учасником війни, що підтверджується  відповідним посвідченням  НОМЕР_3 від ІНФОРМАЦІЯ_2р.

Згідно із положеннями частини 5 статті 14  Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII, в редакції від 9 липня 2007 року - щорічно до 5 травня учасникам війни, нагородженим орденами і медалями колишнього СРСР за самовіддану працю та бездоганну військову службу в тилу в роки Великої Вітчизняної війни, виплачується разова грошова допомога у розмірі чотирьох мінімальних пенсій за віком, іншим учасникам війни - у розмірі трьох мінімальних пенсій за віком.

Згідно з частиною 1 статті 171 цього ж Закону - щорічну виплату разової грошової допомоги до 5 травня в розмірах, передбачених статтями 12-16 цього Закону, здійснюють органи праці та соціального захисту населення через відділення зв'язку або через установи банків (шляхом перерахування на особовий рахунок отримувача) пенсіонерам - за місцем отримання пенсії, а особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання чи одержання грошового утримання.

А тому позивач, у відповідності до згаданої статті, правомірно визначила відповідача у даній справі, оскільки звернулася саме до того органу, на який законодавством покладено обов'язок виплачувати щорічну разову грошову допомогу.

В позовній заяві  позивач вказує, що у 2006 - 2007 роках грошова допомога їй виплачувалась не в повному обсязі, а саме: у 2006 році - 50грн.00коп. (ст. 30 Закону України «Про державний бюджет на 2006 рік»); у 2007 році - 55грн.00коп. (ст. 29 Закону України «Про державний бюджет на 2007 рік»).

Тобто, було занижено розмір встановленої разової грошової допомоги Позивачу, та здійснено її часткову виплату за  відповідні періоди. Таким чином, фактично одноразова грошова допомога позивачу виплачувалася лише частково.

Такі дії відповідача обумовлені тим, що законами України про Державний бюджет України на відповідний рік встановлювалися інші, ніж встановлені Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», розміри щорічної одноразової грошової допомоги.

Суд, даючи правову оцінку спірним правовідносинам, виходив з наступного.

Згідно із статтею 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Таким чином, дії Відповідача суперечать нормам Конституції України про визнання України соціальною державою. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Суд вважає за необхідне також зазначити, що реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань судом не приймається до уваги. Так, наприклад, у справі «Кечко проти України» Європейський Суд з прав людини констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на  відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання одноразової щорічної допомоги засновані на принципі юридичної визначеності. Зазначений принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акта, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. Як свідчить позиція Суду ЄС у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в даному випадку - це надання щорічної разової допомоги учасникам війни, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Враховуючи те, що Позивач є учасником війни, він наділений державою певним правовим статусом, який включає в себе й   право на додаткові елементи соціального захисту, зокрема право на отримання щорічної разової грошової допомоги у відповідному розмірі.

Наділивши зазначеною соціальною гарантією осіб, які є учасниками війни, держава таким чином взяла на себе публічне зобов'язання забезпечити належний матеріальний рівень цих осіб.

Тобто, між Позивачем і державою встановлено певний правовий зв'язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується наявністю зобов'язання держави забезпечити соціальний захист осіб, які є учасниками війни.

 Таким чином, дії Відповідача суперечать нормам Конституції України, зокрема тим, які не допускають звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів.

Крім того, судом враховано рішення Конституційного Суду України про соціальні гарантії громадян від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (далі - Рішення). В рішенні, зокрема, зазначено, що стаття 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік», якою встановлювалася щорічна разова грошова допомога, зокрема, учасникам війни в розмірі 55 грн. 00 коп., не відповідає Конституції України, тобто є неконституційною. В пункті 4 Рішення Конституційний Суд України додатково зазначив, що його рішення має преюдиціальне значення, тобто обставини, викладені в ньому, не потребують додаткового доказування при прийнятті рішень судами.

Керуючись вимогами частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною   4   статті   9   Кодексу   адміністративного   судочинства   України   на адміністративні суди покладено обов'язок, у разі невідповідності нормативно-правового акта   Конституції   України,    закону   України,    міжнародному   договору,    згода   на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Таким чином, адміністративний суд, встановивши невідповідність положень нормативно-правового акту Конституції України застосовує положення Конституції України як норми прямої дії. При цьому, адміністративний суд може лише не застосовувати закон, який не відповідає Конституції України.

Отже, виходячи з пріоритетності конституційних норм, суд приходить до висновку, що на момент здійснення виплат  Позивачеві  застосуванню підлягали норми статті 14 Закону України   «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а не положення  статті 29 Закону України «Про  державний бюджет на 2007 рік», які істотно звужували обсяг встановлених Законом № 3551-ХІІ прав. Що згодом було підтверджено Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007.

Враховуючи вищевикладене, суд погоджується з позицією Позивача щодо порушення її права на отримання грошової допомоги у розмірі 3 мінімальних пенсій за віком, встановленому Законом № 3551-ХІІ.

Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 92 Кодексу адміністративного судочинства  для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Оскільки позивачу, як зазначено в позовній заяві, допомога у 2006-2007 роках виплачувалась не в повному обсязі, а відповідно до пункту 4 статті 17-1 Закону 3551  вона мала право звернутися за нею та отримати її до 30 вересня відповідного року, в якому здійснювалась виплата допомоги, саме з цього моменту Позивач повинна була дізнатися про порушення свого права.

Таким чином, суд  погоджується з відповідачем про порушення строку звернення позивача  до суду щодо вимог виплати допомоги у 2006 році.

Щодо виплати одноразової допомоги у 2007 році, то її розрахунок здійснюється з діючого на час виплати розміру мінімальної пенсії за віком (з 01.04.2007р.- 410 грн. 06 коп. згідно зі ст. 62 Закону України «Про державний бюджет на 2007 рік») та з вирахуванням фактично виплаченої суми (55 грн. 00 коп.  - відповідно до 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» і Листа Управління праці та соціального захисту населення Яворівської районної державної адміністрації №2136 від 18.08.2008р., вх. №3431 від 20.08.2008р.). Отже, розмір одноразової допомоги за 2007 рік становить 1175 грн.18 коп. ((410,06*3)-55=1175,18).

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи заперечення. Відповідач не довів суду належними та допустимими доказами обґрунтованість своїх заперечень.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи Позивача є частково обґрунтованими та  відповідно такими, що підлягають задоволенню частково.

  На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 71 та 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

 

П О С Т А Н О В И В:

 

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Стягнути з  Управління праці та соціального захисту населення Яворівської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; ідентифікаційний номер НОМЕР_4) 1175 грн. 18 коп.  разової до 5 травня грошової допомоги  учаснику війни за 2007 рік , виходячи з 3 мінімальних пенсій за віком.

3. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного  розгляду   справи.   Якщо   строк   апеляційного   оскарження   буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.

Заява   про   апеляційне   оскарження   та   апеляційна   скарга   подаються   до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив   оскаржуване   судове  рішення.   Копія   апеляційної  скарги   одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

 

 

 

 

Суддя                                                 М.В. Костів