Справа № 242/2026/15-а

Провадження № 2-а/242/207/15

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 вересня 2015 року м. Селидове

Селидівський міський суд Донецької області у складі: головуючого судді Кротінова В.О., при секретарі Яцканич А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Селидове адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного Фонду України у Ворошиловському районі м. Донецька про визнання дій протиправними, стягнення суми заборгованості та відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач 21.05.2015 року звернулась до суду з позовом до відповідача Управління Пенсійного Фонду України у Ворошиловському районі м. Донецька про визнання дій протиправними, стягнення суми заборгованості та відшкодування моральної шкоди. В обґрунтування позову зазначила, що вона перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного Фонду України у Ворошиловському районі м. Донецька та отримує державну пенсію за віком (пенсійне посвідчення № НОМЕР_1) згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». На даний час пенсія є єдиним джерелом її існування. Однак, відповідач з серпня 2014 року до теперішнього часу не виплачує призначену їй пенсію, у зв'язку з чим вона опинилась у дуже скрутному матеріальному становищі. Щомісячна виплата її пенсії становить 3683,00 грн., тобто сума невиплаченої відповідачем пенсії з вересня 2014 року по січень 2015 року становить 22098,00 грн. Вона вважає відмову відповідача у виплаті їй пенсії незаконною, оскільки дані дії є порушенням як норм чинного законодавства України, так і міжнародних договорів, виконання яких взяла на себе Україна. Посилаючись на ч. 2 ст. 19, ст.46 Конституції України, Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», Європейську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, просить суд: 1) визнати неправомірними дії Управління Пенсійного Фонду України у Ворошиловському районі м.Донецька щодо невиплати їй в повному обсязі нарахованої пенсії; 2) стягнути з відповідача на свою користь невиплачену пенсію за період з серпня 2014 року, а також виплачувати поточну заборгованість з дня подання адміністративного позову в повному обсязі; 3) стягнути з відповідача на свою користь моральну шкоду в розмірі 3000 грн.

Позивач в судове засідання не з'явилась, надала суду заяву про розгляд справи за її відсутності, просила позовні вимоги задовольнити.

Представник відповідача до суду не з'явився, про дату та час слухання справи повідомлений належним чином, заперечень проти вимог позивача не надав.

Суд звертає увагу, що ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 17.09.2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління Пенсійного Фонду України у Ворошиловському районі м. Донецька про визнання дій протиправними, стягнення суми заборгованості та відшкодування моральної шкоди за період з 01.08.2014 року по 11.10.2014 року залишено без розгляду. Тому суд розглядає позовні вимоги позивача починаючи з 11.10.2014 року.

Судом встановлено, що позивач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 та знаходиться на обліку управління Пенсійного фонду України в Ворошиловському районі м. Донецька і є особою, на яку поширюється Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Із матеріалів справи вбачається, що позивач перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Ворошиловському районі м. Донецька та отримує державну пенсію за віком (пенсійне посвідчення № НОМЕР_1) згідно з Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Згідно даних позовної заяви, з серпня 2014 року виплата пенсії ОСОБА_1 була призупинена.

Доказів, які б спростовували ствердження позивача про неправомірність дій УПФУ у Ворошиловському районі м. Донецька щодо невиплати позивачеві пенсії, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, який відповідно до вимог КАС України зобов'язаний доводити правомірність власних дій, суду надано не було, на неодноразові запити суду відповіді від відповідача - УПФУ у Ворошиловському районі м. Донецька, яке згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців знаходиться за адресою: м. Красноармійська вул.Свердлова, 154, не надійшло.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» № 8 від 13.06.2007, зазначено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини і громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

У відповідності до положень статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 8 Конституції України).

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції України).

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 46 Конституції України проголошує рівність всіх її громадян і гарантує соціальний захист, включаючи право на забезпечення в старості (право на пенсію), незалежно від місця проживання особи та укладення (або не укладення) Україною міжнародного договору з відповідною державою. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

В Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави(статті 1, 3 Конституції України) .

Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України(254к/96-ВР) «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) ( 254к/96-ВР ) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України (254к/96-ВР), відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані чи звужені.

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України ( 254к/96-ВР ), відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 64 Конституції України встановлено: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Не можуть бути обмежені права і свободи передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Покликання позивача на Рішення ЄСПЛ від 23.09.1982 року у справі «Спорронг (Sporrong) и Лоннрот (Lonnroth) проти Швеції» та застосування до цієї справи висновків суду з підстав аналогічності обставин, судом не можуть бути прийнято, оскільки обставини у даних справах не є аналогічними.

На підставі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішує спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановлюють обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Разом з тим, суд бере до уваги Рішення ЄСПЛ від 18.10.2006 року у справі «Проніна проти України», а саме:

« 24. Суд нагадує, що Конвенція як така не гарантує право доступу до суду, який має повноваження визнати закон недійсним чи позбавити його юридичної сили або давати офіційне тлумачення закону … Не гарантує вона й права на передання справи національним судом іншому національному або міжнародному органу для винесення попередньої ухвали (див. "Коем та інші проти Бельгії" (Coeme and Others v. Belgium), NN 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, параграф 114 ECHR 2000-VII). У правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження (див. пункти 14 і 15 вище). Однак з точки зору відповідного законодавства цю систему не можна тлумачити як таку, що вимагає від звичайних судів детально розглядати питання щодо конституційності, яке порушує сторона цивільного провадження, або зобов'язує суди передавати кожне таке питання до Конституційного Суду. Очевидно, суди загальної юрисдикції користуються певною дискрецією щодо розгляду питань конституційності, які виникають в рамках цивільного провадження. Таким чином, питання, чи достатньо суд обґрунтував своє рішення щодо цього питання, може бути визначено тільки у світлі обставин справи, про що згадувалося вище. У цій справі заявниця зверталась до національних судів з вимогою вирішити її спір щодо пенсії з органами соціального забезпечення. Заявниця посилалася, зокрема, на положення статті 46 Конституції, заявляючи, що її пенсія не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці з цієї точки зору, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції. Не у компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути найадекватнішим для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції. Відповідно було порушення цього положення».

Частиною другою ст. 11 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

З врахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню в частині визнання неправомірною бездіяльності відповідача щодо невиплати нарахованої пенсії позивачеві за період з 11.10.2014 року по день розгляду справи в суді, та зобов'язання відповідача здійснити виплату нарахованої пенсії з 11.10.2014 року по день розгляду справи в суді, оскільки вказане є єдиним належним і допустимим способом захисту порушення прав позивача.

Відповідно до ст.105 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» застраховані особи та члени їхніх сімей мають право на оскарження дій (бездіяльності) страхувальників, виконавчих органів Пенсійного фонду та їх посадових осіб відповідно до законодавства про звернення громадян, а також у судовому порядку. Оскарження дій страхувальників чи виконавчих органів Пенсійного фонду здійснюється в разі, якщо страхувальником або посадовими особами виконавчих органів Пенсійного фонду порушено права і законні інтереси застрахованих осіб, створено перешкоди для здійснення прав і законних інтересів таких осіб внаслідок дій чи бездіяльності страхувальника, посадових осіб виконавчих органів Пенсійного фонду чи прийнятого виконавчими органами Пенсійного фонду рішення або покладено на застраховану особу чи пенсіонера обов'язки, які не передбачені цим Законом.

Разом з тим, зазначеним законом не передбачено стягнення з відповідача УПФ моральної шкоди, а тому в задоволенні вимог позивача про стягнення моральної шкоди в розмірі 3000 грн. слід відмовити як необґрунтованих.

Вимоги позивача стосовно зобов'язання відповідача нараховувати та проводити на користь позивача виплату нарахованої пенсії, без обмежень строком є безпідставними, оскільки встановлювати обов'язки на майбутнє без врахування змін чинного законодавства, яке може мати місце та без наявності спірних правовідносин неможливо. Рішення суду не може прийматися як застереження від будь-яких порушень і також не може бути умовним. Розглядати справу та приймати рішення на майбутнє, приймаючи за наявності неіснуючих порушень суперечить вимогам закону, а тому в цій частині вимоги позивача є не обґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.

При вирішенні питання щодо судових витрат по справі, суд вважає за необхідне судові витрати компенсувати за рахунок Державного бюджету України, оскільки згідно пункту 18 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» Пенсійний фонд України та його органи від сплати судового збору звільняються.

Керуючись Конституцією України, Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», ст.ст.11, 17-20, 69-72, 86, 94, 158-163, 167, 185, 186, 254 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління Пенсійного Фонду України у Ворошиловському районі м. Донецька про визнання дій протиправними, стягнення суми заборгованості та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати неправомірними дії Управління пенсійного фонду України у Ворошиловському районі м. Донецька щодо невиплати ОСОБА_1 нарахованої пенсії з 11.10.2014 року по день розгляду справи в суді, тобто по 17.09.2015 року включно та зобов'язати відповідача провести виплату ОСОБА_1 в повному обсязі нарахованої пенсії з 11.10.2014 року по день розгляду справи в суді, тобто по 17.09.2015 року включно.

В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. Якщо було подано апеляційну скаргу, постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Донецького апеляційного адміністративного суду Донецької області через Селидівський міський суд Донецької області протягом десяти днів з дня проголошення постанови.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до суду апеляційної інстанції.

Суддя