Справа № 524/3082/16-ц

Провадження №2/524/1410/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.10.2016 року Автозаводський районний суд м. Кременчука Полтавської області в складі:

головуючого - судді - Нестеренка С.Г.

при секретарі - Бельченко Н.Л.

з участю позивача ОСОБА_1 та її представника – ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3 та його представника – ОСОБА_4, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кременчуці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю, визнання права власності на ? частину квартири, -

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2016 року до суду звернулася ОСОБА_1 з вказаним позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім’єю, визнання права власності на ? частину квартири.

Після неодноразового уточнення остаточно просила: - встановити факт спільного проживання як чоловіка та жінки з 12 січня 2004 року до 26 грудня 2008 року однією сім’єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1; - визнати за нею та відповідачем право власності за кожним на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1.

Вказувала, що з відповідачем проживали без реєстрації шлюбу з 1997 року, у травні 2001 року у них народилася дочка ОСОБА_5. 26 грудня 2006 року між ними було укладено шлюб.

З метою покращення житлових умов сім’ї у березні 2008 року, тобто до реєстрації шлюбу, була придбана квартира АДРЕСА_1 з оформленням права власності на відповідача згідно договору купівлі-продажу.

Посилалася на те, що останнім часом між ними припинені сімейно-шлюбні відносини, у добровільному порядку не можуть дійти згоди щодо користування вказаним майном, яке вважала об'єктом права спільної сумісної власності, оскільки, відповідач вважав, що спірна квартира належить виключно йому на праві власності.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник – ОСОБА_2 позов підтримали, посилаючись на обставини і підстави, викладені у позовній заяві.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник – ОСОБА_4 з позовом не погодилися, вважаючи, що спірна квартина була придбана відповідачем до реєстрації шлюбу, за власні кошти відповідача, а також на те, що позивачем не доведено факт спільного проживання з відповідачем.

Суд, вислухавши пояснення сторін, їх представників, вивчивши матеріали справи, приходить до висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом достовірно встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 почали проживати спільно однією сім’єю без реєстрації шлюбу з квітня 1997 року.

16 травня 2001 року у сторін по справі народилася донька ОСОБА_6.

26 грудня 2008 року сторони у справі взяли шлюб, який було зареєстровано Крюківським ВРАЦС Кременчуцького міського управління юстиції Полтавської області, актовий запис за № 610.

Факт спільного проживання постає з пояснень позивача по справі, а також підтвердили у судовому засіданні свідки ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12

Крім того, у судовому засіданні 26 вересня 2016 року сам відповідач стверджував, що з позивачем стали періодично проживати саме з квітня 1997 року.

Не заслуговують уваги доводи відповідача, його представника та свідчення свідка ОСОБА_13, які стверджували відсутність факту постійного проживання відповідача з позивачем. Так, як зазначалося вище, відповідач у судовому засіданні 26 вересня 2016 року пояснив, що з позивачем стали періодично проживати саме з квітня 1997 року. Пізніше, відповідач у судових засіданнях змінив свої пояснення та почав стверджувати, що до реєстрації шлюбу з позивачем не проживав спільно однією сім’єю, мав стосунки з іншими жінками. Натомість, відповідач у своїх запереченнях на позов та у судових засіданнях до 19 жовтня 2016 року не вказував про те, що спільно з позивачем не проживав до реєстрації шлюбу і мав певні відносини зі свідком ОСОБА_13 Звідси, суд критично оцінює і свідчення свідка ОСОБА_13 щодо вказаних обставин. Також, суд враховує, що свідок ОСОБА_13 пояснила, що про всі обставини відносин відповідача з позивачем знає зі слів відповідача. Крім того, відповідач та його представник не подали до суду належні і допустимі докази на спростування свідчень свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12

14 березня 2008 року між ОСОБА_14 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 ( нині ОСОБА_15 ) у м. Кременчуці, посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу ОСОБА_16, зареєстровано в реєстрі за № 4697, за яким ОСОБА_3 придбав у ОСОБА_14 вказану квартиру. Право власності відповідача на спірну квартиру було зареєстровано в електронному Реєстрі прав власності 21 квітня 2008 року.

Згідно ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Пунктом 3 ч, 1 ст. 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй. йому особисто.

Згідно ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Статтею 70 СК України передбачено, що в разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо

інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Верховний Суд України у постанові Пленуму за № 11 від 21 грудня 2007 року надав такі роз’яснення, а саме:

- у п. 20 визначено, що при застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю;

- у п.22 визначено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69—72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору. При цьому слід мати на увазі, що в силу ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК.;

- у п. 23: вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов’язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.;

- у п. 24: до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї (ч. 4 ст. 65 СК). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Суд, вирішуючи даний спір, враховує і висновок Верховного Суду України згідно постанови від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, який згідно ст. 360-7 ЦПК України є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Зокрема, у правовій позиції вказано, що із змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Суд також враховує і правову позицію, висловлену Верховним Судом України у постанові від 11 березня 2015 року по справі № 6-211цс14, зокрема, що згідно із частиною першою статті 24 Кодексу про шлюб та сім'ю України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містять пункти 1, 2 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України).

Суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.

У Постанові Верховного Суду України 25 листопада 2015 року (справа № 6-2333цс15). викладена правова позиція, відповідно до якої, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. « Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є:

час набуття такого майна;

кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);

мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 25 грудня 2013 року ухвалив постанову від 26 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, предметом якої був спір про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та поділ майна і зробив правовий висновок, про те, що майно, набуте до 1 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім’ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв’язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім’єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Аналізуючи надані суду сторонами докази, враховуючи наведені і встановлені обставини, суд приходить до переконання, що відповідачем та його представником не надано суду належні і допустимі докази на підтвердження факту придбання спірної квартири відповідачем лише за його власні кошти і у проміжок часу, коли сторони не проживали однією сім’єю. Суд критично оцінює доводи відповідача та його представника щодо того, що при купівлі – продажу спірної квартири у договорі було зазначено про відсутність факту спільного проживання однією сім’єю, оскільки про такі обставини вказав нотаріусу саме відповідач, як покупець квартири. До того ж, відповідач не довів факт купівлі спірної квартири саме за його власні кошти, і, зокрема, за кошти одержані від продажу квартири АДРЕСА_3, а також за кошти, які були зняті відповідачем з його особистого рахунку у ПАТ КБ « Приватбанк ». Крім того, відповідач не заперечував факт отримання коштів від батька позивача.

Отже, за таких обставин, суд вважає, що спірна квартира була придбана сторонами у справі у період їх спільного проживання однією сім’єю за спільні кошти з метою поліпшення житлових умов.

Відповідно до ч. З ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

За правилами ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

На підставі встановлених і наведених обставин, суд вважає за необхідне встановити факт проживання з 12 січня 2004 року до 26 грудня 2008 року однією сім’єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, і визнати за сторонами у справі право власності за кожним на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1.

Вирішуючи питання про судові витрати, суд вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 кошти у повернення сплачених: - судового збору на суму 1234,08 грн.; - вартості проведеної оцінки вартості нерухомого майна на суму 350 грн. А в іншій частині вимог, а саме в частині вимог про стягнення оплачених витрат на правову допомогу у розмірі 2500 грн., позивачеві необхідно відмовити у задоволенні, оскільки всупереч ст.ст. 79, 84, 88 ЦПК України та з врахуванням роз’яснень, наданих у п. 48 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року за № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» позивачем та її представником не було надано документ на підтвердження оплати вартості таких послуг та розрахунок обчислення такої вартості юридичної допомоги.

Керуючись ст. 372 ЦК України, ст. ст. 60, 69 – 72, 74 СК України, ст.ст. 14, 57 – 59, 88, 208, 209, 212 – 215, 218, 223 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Встановити факт проживання з 12 січня 2004 року до 26 грудня 2008 року однією сім’єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право власності за кожним на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 кошти у повернення сплачених: - судового збору на суму 1234,08 грн.; - вартості проведеної оцінки вартості нерухомого майна на суму 350 грн.

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_3 в іншій частині вимог.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного Суду Полтавської області через Автозаводський районний суд м. Кременчука упродовж десяти днів з дня його проголошення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи Апеляційним Судом Полтавської області.

Повне рішення виготовлено 24 жовтня 2016 року.

Суддя: