П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа № 348/2128/16-а

05 грудня 2016 року м. Надвірна

Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області

в складі головуючого- судді: Мужика І.І.

секретаря: Дмитрук С.І.

з участю позивача: Гнип»юка А.Д.

представника позивача: ОСОБА_1

представника відповідача: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Надвірна справу за адміністративним позовом Гнип»юка ОСОБА_3 до управління соціального захисту населення Надвірнянської РДА про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії,-

Встановив:

Гнип»юк А.Д. звернувся в суд із адміністративним позовом до управління соціального захисту населення Надвірнянської РДА про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити певні дії.

В судовому засіданні позивач по справі Гнип»юк А.Д. позов підтримав з мотивів викладених в позовній заяві, яку просить задоволити та визнати дії управління соціального захисту Надвірнянської РДА неправомірними та зобов»язати вчинити дії.

Представник відповідача - управління соціального захисту населення Надвірнянської РДА ОСОБА_2 позов не визнала і просить в його задоволенні відмовити, оскільки він безпідставний.

Суд, вислухавши пояснення сторін по справі, дослідивши письмові докази, представлені сторонами на виконання вимог ст.71 КАС України і які сторони вважають достатніми для обгрунтування і заперечення позовних вимог та з’ясувавши фактичні обставини справи, перевіривши матеріали справи приходить до висновку про відмову в задоволенні позову виходячи з наступних підстав:

Відповідно до ст.2 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому зазначеним кодексом, звернутися до суду для оскарження будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

Зі змісту ст.71 КАС України випливає, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на яких грунтуються її вимоги та заперечення, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності його рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України.

Стаття 46 Конституції України передбачає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийнятті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості.

Частина 1 статті 71 КАС України закріплює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу, а суд згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову, зокрема, про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень і про скасування рішення, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Оскільки відповідач по справі в силу норм ст.3 КАС України є суб'єктом владних повноважень, то застосуванню при розв'язанні спору підлягають норми ч.2 ст.71 КАС України, де зазначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з ч.3 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь якими несприятливими наслідками для прав, свобод, та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відсутність хоча б однієї з наведених вище ознак, є підставою для задоволення адміністративного позову.

Спірні правовідносини, що склались між сторонами врегульовані Конституцією України, Бюджетним кодексом України, Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Судом встановлено, що позивач по справі Гнип»юк А.Д. є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії МВ № 004595 від 23.03.2015 року, та користується пільгами, встановленими Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»(ас.7).

Позивач має право на отримання щорічної разової грошової допомоги відповідно до положень вказаного закону.

Спору про право на отримання щорічної разової грошової допомоги між сторонами немає, спір виник про розмір вказаних виплат у 2016 році.

В 2016 році до 5 травня позивачу по справі Гнип»юку А.Д. була здійснена виплата щорічної разової грошової допомоги в розмірі 920 грн., згідно постанови Кабінету Міністрів України 02.03.2016 року № 141 «Деякі питання виплати у 2016 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань».

Дана обставина визнається сторонами.

Відповідно до частини 5 статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" щорічно до 5 травня інвалідам війни виплачується разова грошова допомога у розмірах, які визначаються Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України.

Згідно з пунктом 26 розділу VІ "Прикінцеві і перехідні положення" Бюджетного кодексу України (в редакції Закону України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу щодо реформи міжбюджетних відносин" від 28 грудня 2014 року №79-VІІІ) встановлено, що норми і положення, зокрема, статей 12, 13, 14, 15, 16 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

При розгляді справи, суд враховує, що відповідно до ст.17 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» виплата даного виду допомоги здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Статтею 95 Конституції України визначено, що будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків визначається виключно законом України про Державний бюджет України.

Частиною 2 статті 4 Бюджетного кодексу України передбачено, що виключно Законом про Державний бюджет України визначаються надходження та витрати Державного бюджету України.

Частинами першою та другою статті 23 Бюджетного кодексу України передбачено, що будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення.

Стаття 4 Бюджетного кодексу України зазначає, що при здійсненні бюджетного процесу в Україні положення нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Конституції України, цьому кодексу та закону про Державний бюджет України.

В рішенні Конституційного Суду України від 26.12.2011 року № 20-рп/2011 зазначено, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною 1 ст. 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Водночас зміст основного права не може бути порушений, що є загально визначеним правилом. Неприпустимим також є встановлення такого правового регулювання, відповідно до якого розмір пенсій, інших соціальних виплат та допомоги буде нижчим від рівня, визначеного в частині 3 ст. 46 Конституції України, і не дозволить забезпечувати належні умови життя особи в суспільстві та зберігати її людську гідність, що суперечить ст. 21 Конституції України.

Окрім того, в рішенні Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012 зазначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.

Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Крім того, суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладених зокрема у справі "ОСОБА_4 проти України", де зазначено, що навіть припускаючи, що зміни та доповнення до чинного національного законодавства становили втручання у право заявника на мирне володіння майном, у розумінні положення ст. 1 Протоколу №1, перша та найважливіша вимога вказаного положення Протоколу №1 полягає у тому, що будь-яке втручання з боку державних органів влади у мирне володіння майном має бути законним та має переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання має також бути обґрунтовано пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, має зберігатися «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде накладений особистий та надмірний тягар. Такі зміни у національному законодавстві можуть обумовлюватись міркуваннями економічної політики та фінансових труднощів, з якими зіткнулася держава-відповідач, у зв»язку з чим має широке поле розсуду щодо досягнення такого балансу між правами, що є предметом спору, та економічною політикою.

В силу вимог п.1 ч.1 постанови Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року №141 питання виплати у 2016 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань» установлено, що у 2016 році виплату разової грошової допомоги до 5 травня, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань», здійснює Міністерство соціальної політики шляхом перерахування коштів на зазначені цілі структурним підрозділам з питань соціального захисту населення обласних, Київської міської державних адміністрацій (далі - органи соціального захисту населення), які через відділення зв'язку або через установи банків перераховують їх на особові рахунки громадян за місцем отримання пенсії (особам, які не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання), у таких розмірах, зокрема, інвалідам війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язням концентраційних таборів, ґетто та інших місць примусового тримання, визнаним інвалідами загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин: I групи - 2975 гривень; II групи - 2600 гривень; III групи - 2310 гривень, а ветеранам війни – учасникам бойових дій в розмірі 920 грн.

Щорічна грошова допомога до 5 травня виплачується кожного бюджетного року в розмірах, визначених відповідною постановою Кабінету Міністрів України, що відповідає висновкам рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2012 від 25 січня 2012 року.

Відповідачем разова грошова допомога, передбачена Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», виплачена позивачу в розмірах відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання виплати у 2016 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» і «Про жертви нацистських переслідувань»» № 141 від 02.03.2016 року.

Розмір разової щорічної допомоги у 2016 році для учасників бойових дій визначено постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 року №141 «Деякі питання виплати у 2016 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про жертви нацистських переслідувань».

Дана постанова є чинна, прийнята відповідно до норм Бюджетного кодексу України, не визнана неконституційною чи протиправною, не скасована у встановленому законом порядку.

Враховуючи зазначене, виплата позивачу у 2016 року допомоги до 5 травня у розмірах, визначених постановою Кабінету Міністрів України №141 від 02.03.2016 року, не є порушенням вимог Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні, оскільки відповідач діяв у межах наданих повноважень та у відповідності до законів та Конституції України.

А тому, суд оцінюючи в сукупності здобуті докази по справі прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову.

На підставі ст.ст.95, 124 Конституції України, керуючись ст. ст. 163, 167, 186, 254 КАС України, суд,-

Постановив:

В позові Гнип»юка ОСОБА_3 - відмовити.

Апеляційна скарга на постанову може бути подана до Львівського апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному ст. 186 КАС України через Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області.

Суддя Мужик І.І.

Повний текст постанови виготовлено 06.12.2016 року.