ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24.04.2007 Справа № А14/212-06
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді : Бахмат Р. М. (доповідач),
суддів: Лотоцької Л.О., Євстигнєєва О.С.
при секретарі: Ролдугіної Н.В.
за участю представників сторін:
від позивача: Монько Н.М. (дов. № 145/99 від 27.07.06 р.);
від відповідача: Лучанінов Д.В.(дов. № 868 від 22.01.07 р.);
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу: Національного банку України в особі управління Національного банку України Запорізькій області м. Запоріжжя на ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 08.02.07 року у справі № А14/212-06
за позовом: Національного банку України в особі управління Національного банку України Запорізькій області м. Запоріжжя
до Закритого акціонерного товариства Комерційного банку “Приватбанк” м.Дніпропетровськ
про стягнення 13 781 грн. 45 коп.
В С Т А Н О В И В :
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської обл. від 08.02.2007 р. у справі № А14/212-06 (суддя Панна С.П.) закрито провадження в адміністративній справі № А14/212-06.
Національний банк України в особі управління Національного банку України Запорізькій області м. Запоріжжя, не погодившись з вказаною ухвалою, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу і постановити нову ухвалу з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.
Справу розглянути за участю представника апелянта.
Витребувати від апелянта на підставі п.5 ч.1 ст. 190 КАСУ, як докази необхідності розгляду справи в суді адміністративної юрисдикції, постанови Верховного суду України від 24.01.2006 р. по справам № 6/140; № 13/212; № 23/138.
Скаржник вказує в апеляційній скарзі, що підставою для скасування ухвали, яка оскаржується, є невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи та прийняття цієї ухвали з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про підвідомчість розгляду справи з огляду на наступне:
Ухвала суду прийнята з порушенням норм процесуального права, а саме: п.п.1.7; 8 ч.1 ст. 3; п.4 ч.1 ст. 17; ст.. 50; ч.1 ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства.
Суд першої інстанції вважає, що ст. 50 КАСУ встановлено вичерпний перелік випадків, у яких юридичні та фізичні особи, що не є об’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за позовами суб’єктів владних повноважень.
Такий висновок суду, скаржник вважає, суперечить п.5 ч.4 ст. 50 КАСУ, відповідно до якого зазначені особи можуть бути відповідачами за адміністративним позовом, суб’єктом владних повноважень і в інших випадках, встановлених законом.
Скаржник не згоден з висновком суду першої інстанції, що між сторонами у справі виник господарський спір і вказує, що спір виник з правовідносин, які склалися між Національним банком України та ЗАТ КБ “Приватбанк” щодо стягнення штрафу за порушення валютного законодавства, накладеного Національним банком України відповідною постановою під час здійснення останнім владних управлінських функцій стосовно здійснення контролю за діяльністю ЗАТ КБ “Приватбанк” щодо дотримання ним валютного законодавства в силу повноважень, наданих Національному банку ст. 66 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, ст. 2, п.14 ст. 7, ст. 44 Закону України “Про Національний банк України”; п.1 ст. 13, 16 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”.
Отже, правовідносини, що виникли між Національним банком України та ЗАТ КБ “ПриватБанк”, склалися під час здійснення Національним банком (його територіальним управлінням) владних управлінських функцій. Ці правовідносини носять ознаки влади, публічності та є публічно-правовими правовідносинами. Отже, і спір, що виник з цих правовідносин є публічно-правовим, а не господарським.
Позивач посилається на п.3.5 Положення про валютний контроль, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 8 лютого 2000 р. № 49, який визначає право Національного банку України звертатися до суду з позовом про стягнення штрафу за порушення валютного законодавства, а також передбачає, що позовна заява подається до місцевого господарського суду за місцезнаходженням порушника.
Але, виходячи з того, що Національний банк України, як вже зазначалося вище, при подані позову про стягнення штрафу з ЗАТ КБ “ПриватБанк” за порушення валютного законодавства, в силу виконання делегованих йому повноважень, виступає суб’єктом владних повноважень, та беручи до уваги те, що з 1 вересня 2005 р. набрав чинності КАСУ, згідно з п.4 ч.1 ст. 17 та ч.1 ст. 104 якого компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом, а також враховуючи, що згідно з ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, якою визначено підвідомчість справ господарському суду, спори за зверненням суб’єкта владних повноважень не є предметом розгляду в господарському суді, позов про стягнення штрафу до Державного бюджету за порушення валютного законодавства подано до суду адміністративної юрисдикції. Обґрунтуванням цього є наступне.
Відповідно до п.13 розділу УІІ Прикінцевих та перехідних положень КАСУ Закони України та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу. Строк для приведення Національним банком України своїх нормативно-правових актів у відповідність із КАСУ, цим Кодексом не встановлено.
Таким чином, до приведення п.3.5 Положення про валютний контроль у відповідність до норм КАСУ, Національний банк керується чинним законодавством України, а саме КАСУ і не застосовує норму вказаного Положення в частині, що суперечить Закону.
ЗАТ КБ “ПриватБанк” у запереченні на апеляційну скаргу просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін, так як вважає оскаржувану ухвалу законною, обґрунтованою, прийнятою на підставі повного і всебічного встановлення всіх обставин справи. Відповідач вказує, що ухвала винесена з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційна скарга повинна бути залишена без задоволення.
Відповідач у запереченні на апеляційну скаргу вказує, що в своїй апеляційній скарзі апелянт досить докладно наводить перелік повноважень Національного банку України в сфері валютного регулювання і валютного контролю, та доходить до висновку, що Національний банк (його територіальні управління від його імені), як особливий центральний орган державного управління та головний орган валютного контролю, виступає суб’єктом владних повноважень відносно банків при здійсненні контролю за їх діяльністю щодо дотримання ними валютного законодавства та застосування мір відповідальності (штрафних санкцій) до них у разі порушення останнім правил валютного контролю та валютного регулювання. Але в даному разі, висновок зроблено відносно контролю НБУ за здійснюваними банком владними операціями, а не операціями клієнтів банку.
При цьому, ні в своїй апеляційній скарзі, ні в адміністративному позові позивачем не було зазначено норми закону, що передбачає звернення управління НБУ до адміністративного суду з адміністративним позовом про стягнення штрафу з банку за порушення валютного законодавства. Кодекс Адміністративного судочинства України, Закону України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 року, Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 року, Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. № 15-93 “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” не встановлюють випадків щодо можливості звернення управлінь Національного банку України до судів адміністративної юрисдикції з адміністративним позовом про стягнення штрафів Національним банком України з банків, зокрема, за порушення валютного законодавства. В свою чергу, апелянтом взагалі за суттю свого звернення помилково кваліфікується норма правила поведінки, яку нібито порушив банк, та не досліджено юридичну природу самої санкції (штрафу).
Відповідач вказує, що статтею 217 Господарського Кодексу України визначаються господарські санкції як правовий засіб відповідальності у сфері господарювання, серед яких, зокрема, розрізняють адміністративно-господарські санкції (ч.3 ст. 217 ГК України), порядок застосування яких та їх види (зокрема адміністративно-господарський штраф) закріплено ст.ст. 218, 238-250 Господарського Кодексу України.
Відповідно до частини 3 статті 217 Господарського Кодексу України встановлено, що до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.
Згідно частини 1 статті 238 ГК України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Визначення штрафу як адміністративно-господарської санкції встановлено статтею 241 ГК України, відповідно до частини 1 якої адміністративно-господарський штраф - це грошова сума, що сплачується суб’єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Відповідно до частини 2 статті 241 ГК України перелік порушень, за які з суб’єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення.
Правила здійснення господарської діяльності, зокрема, відносно режиму здійснення валютних операцій на території України, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства встановлені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 р. № 15-93.
Зокрема, у статті 16 даного Декрету визначено, що уповноваженим органом державної влади, який застосовує санкції до суб’єктів господарювання є Національний банк України, зокрема: “Санкції, передбачені цим пунктом (прим. пункт 2 статті 16 Декрету), застосовуються Національним банком України та за його визначенням – підпорядкованими йому установами. Суми стягнених штрафів спрямовуються до державного бюджету України”.
Отже, наведене вище розкриває юридичну природу штрафу, як міри відповідальності (фінансової санкції), що може бути застосована до резидентів, нерезидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання і валютного контролю. Так, враховуючи норму частини 1 статті 241 Господарського кодексу України штраф, як міра відповідальності (фінансова санкція), що може бути застосована до резидентів, нерезидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання і валютного контролю є адміністративно-господарською санкцією.
Відповідно до п.3.5 Положення про валютний контроль, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 08 лютого 2000 р. № 49 (із змінами та доповненнями), - “ позовна заява про стягнення суми штрафу подається до місцевого господарського суду за місцезнаходженням порушника протягом 30 днів після закінчення строку для добровільної сплати штрафу”. Останні зміни до даного Положення внесені згідно постанови Правління НБУ від 13 грудня 2006 р. № 456. При цьому зміни також були внесені саме й до пункту 3.5, збільшивши строк подання позову з 10 до 30 днів. Тобто, зміни внесені під час дії Кодексу адміністративного судочинства, підтверджуючи тим самим, що звернення має бути до місцевого господарського суду, відповідно, в порядку господарського процесуального кодексу України.
При цьому, згідно абзацу 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, порушення справ у господарському суді здійснюється, зокрема, за позовними заявами державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України. Разом з цим, на таку категорію господарських спорів як “спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків” відповідно до частини п’ятої статті 5 ГПК України не поширюється порядок досудового врегулювання господарських спорів, а назва розділу ІІ ГПК України “Досудове врегулювання господарських спорів” підтверджує належність спору, для вирішення якого звернувся позивач, до категорії господарських спорів.
Згідно п.3.9.6 Положення про філії (територіальні управління) Національного банку України, затвердженого постановою Правління НБУ від 22.12.2000 р. № 495, у правовій сфері територіальні управління –“звертаються з позовами і заявами до суду (господарського суду), визнають позови, відмовляються від позовних вимог, змінюють предмет позову, укладають мирові угоди, оскаржують рішення (ухвали і постанови) судів (господарських судів), беруть участь у розгляді спорів у судах та господарських судах із повноваженнями, передбаченими Цивільним процесуальним та Господарським процесуальним кодексом України, користуються іншими процесуальними правами сторін”.
Отже, в даному випадку, на спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків не поширюється компетенція адміністративних судів, оскільки законодавством не встановлено випадків звернення до адміністративного суду з цією метою, а навпаки законодавчими актами України прямо встановлено, що позовна заява про стягнення суми штрафу подається до місцевого господарського суду.
Частиною 2 статті 4 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 статті 157 КАСУ суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Висновок апелянта, щодо необхідності приведення пункту 3.5 Положення про валютний контроль у відповідність до норм КАС України, так як останнім вони не можуть бути застосовані у зв’язку з тим, що дана норма суперечить КАС України, зроблено з перевищенням наданих управлінню НБУ в Запорізькій області повноважень, оскільки таке міркування має відношення не тільки при розгляді даної конкретної справи, в якій сторона має право надавати свої міркування з того чи іншого питання, а своїм висновком апелянт перебрав на себе повноваження Правління Національного банку України, до повноважень якого належить прийняття або скасування нормативно-правових актів НБУ, в тому числі інформування про чинність тих чи інших положень виданих нормативно-правових актів (пункт 6 статті 15, ст. 56 Закону України “Про Національний банк України”).
В свою чергу норми пункту 3.5 Положення про валютний контроль, затверджене постановою Правління Національного банку України від 08 лютого 2000 р. № 49 (із змінами та доповненнями) в жодному разі не суперечать Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки визначають саме порядок судового вирішення спору – у місцевому господарському суді, відповідно, в порядку Господарського процесуального Кодексу України.
Та, як вже наводилося вище, відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. При цьому словосполучення “крім спорі” не обмежено тільки публічно-правовими.
В судовому засіданні оголошено перерву до 24.04.07 р. до 14 год.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи, вказані в апеляційній скарзі, у запереченні на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши, на підставі встановлених фактичних обставин справи, правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила.
Національний банк України в особі управління Національного банку України в Запорізькій обл. звернувся з адміністративним позовом до господарського суду Дніпропетровської обл. про стягнення з Закритого акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк” 13 781 грн. 45 коп. штраф за порушення валютного законодавства.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, в порушення п.2 ст. 13 Декрету КМУ, не здійснив функції агента валютного контролю в частині запобігання проведенню через банк незаконної операції, а саме ЗАТ КБ “ПриватБанк” в особі філії “Запорізьке регіональне управління” 29.12.2005 р., виконуючи доручення фізичної особи –резидента на здійснення валютної операції з переказування іноземної валюти не з поточного рахунку цієї особи на користь іншої фізичної особи у сумі 10 000 євро, або в еквіваленті 11 916 доларів США (станом на 29.12.2005 р. (дата проведення операції) встановлений Національним банком України офіційний курс української гривні складав до 100 доларів США –505,0000; до 100 євро –601,7580), що на 10 916 доларів США перевищує дозволену Правилами № 486 для переказування в межах одного операційного дня (тобто, незаконної валютної операції), не виконав покладені на уповноважені банки пунктом 2 статті 13 Декрету КМУ функції контролю за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці бакни.
ЗАТ КБ “ПриватБанк” не визнає поданий позивачем адміністративний позов у зв’язку з тим, що вважає, що позов НБУ не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства і просив суд закрити провадження в даній адміністративній справі.
Визначення поняття “Справа адміністративної юрисдикції” наведено у статті 3 КАС України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції, на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Тобто, справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома конкретними суб’єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов’язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владою керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти відповідно зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб’єкта.
Поняття “суб’єкт владних повноважень” визначено у статті 3 КАСУ –це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Отже необхідною та єдиною ознакою суб’єкта владних повноважень є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій, при цьому ці функції повинні здійснюватись суб’єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.
Виходячи з вищезазначеного критерію, можна виокремити певні категорії справ, розгляд яких відповідно до статей 1, 4, 17 КАСУ має здійснюватись у порядку адміністративного судочинства:
а) спори осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у яких такий суб’єкт своїми владними рішеннями чи діями зобов’язує цих осіб вчиняти певні дії, утримуватись від вчинення певних дій, нести відповідальність. При цьому особи згідно з нормами чинного законодавства України зобов’язані виконувати такі владні рішення чи вимоги суб’єкта владних повноважень.
Частиною 2 статті 4 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Відповідно до п.8 ч.1 ст. 3 КАСУ позивач – особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб’єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду. Аналогічні положення містить і п.2 ст. 50 КАСУ.
Компетенція адміністративних судів, згідно з п.4 ч.1 ст. 17 та ч.1 ст. 104 КАСУ, поширюється на спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.
Згідно із ст. 2 Закону України “Про Національний банк України” Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження якого визначаються Конституцією України, Законами України.
Ст. 66 Закону України “Про банки і банківську діяльність” встановлено, що Національний банк здійснює державне регулювання діяльності банків, в тому числі шляхом здійснення нагляду за діяльністю банків та застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру.
Відповідно до п. 14 ст. 7 Закону України “Про Національний банк України” однією із функцій Національного банку є здійснення відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютного регулювання, визначення порядку здійснення операцій в іноземній валюті, організація і здійснення валютного контролю за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій.
Ст. 44 Закону України “Про Національний банк України”, передбачено, що Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. Цією ж статтею визначені повноваження Національного банку в сфері валютного регулювання та контролю, а саме: видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій; здійснення контролю, в тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок, за діяльністю банків в частині дотримання ними валютного законодавства; застосування мір відповідальності до банків за порушення правил валютного контролю та валютного регулювання.
Відповідно до п. 1 ст. 13 Декрету Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 р. № 15-93 (далі Декрет КМУ) Національний банк є головним органом валютного контролю, що здійснює, зокрема, контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України, забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України;
Ст.. 16 зазначеного Декрету КМУ визначено, що Національний банк та за його визначенням –підпорядковані йому установи застосовують санкції за порушення валютного законодавства.
Зважаючи на вище викладене, колегія суддів вважає, що відповідно до п.п.1, 7, 8 ч.1 ст. 3, п.4 ч.1 ст. 17, ст.. 50, ч.1 ст. 104 КАСУ справа за позовом Національного банку України до ЗАТ КБ “ПриватБанк” про стягнення штрафу за порушення валютного законодавства повинна розглядатися в суді адміністративної юрисдикції, в порядку передбаченому КАСУ.
Колегія суддів вважає, що, приймаючи ухвалу, яка оскаржується, господарський суд помилково зробив висновок про те, що спір між сторонами в даній справі є господарський спір, а тому повинен вирішуватися у порядку господарського судочинства України.
Такі висновки суду не відповідають обставинам справи і суд порушив норми процесуального права, а саме: п.п.1,7,8 ч.1 ст. 3, п.4 ч.1 ст. 17, ст. 50. ч.1 ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства, що, відповідно до статті 202 КАСУ, є підставою для скасування оскаржуваної ухвали.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає доводи відповідача, вказані у запереченні на апеляційну скаргу, не є підставою для відмови у задоволенні апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 195, 196, 199, 202, 205, 207, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Дніпропетровський апеляційний господарський суд, -
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу Національного банку України в особі управління Національного банку України Запорізькій області м. Запоріжжя задовольнити.
Ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 08.02.2007 р. у справі № А14/212-06 скасувати.
Справу № А14/212-06 направити до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України в місячний строк.
Головуючий Р.М. Бахмат
Судді: Л.О. Лотоцька
О.С. Євстигнеєв
З оригіналом згідно:
Пом. судді І.Г.Логвиненко
24.04.07 р.