ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

_________________________________________________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" січня 2017 р.                                         Справа № 914/3405/15

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

Головуючого судді                                                            Дубник О.П.

суддів                                                                                Матущака О.І.

                                                                                ОСОБА_1

при секретарі                                                            Лагдан Ю.О.

розглянув апеляційну скаргу прокурора відділу організації представництва інтересів громадянина або держави у суді та при виконанні судових рішень військової прокуратури Західного регіону України, м. Львів 10/2/3-748 вих-16 від 22.11.2016 року (вх. № 01-05/5586/16 від 29.11.2016 року),

на рішення Господарського суду Львівської області від 02.11.2016 р.

у справі № 914/3405/15 (головуючий суддя Фартушок Т.Б. суддів Блавацька-Калінська О.М., Манюк П.Т)

за позовом: Заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі:

позивач 1: Міністерство оборони (далі МО) України, м.Київ,

позивач 2: Яворівська квартирно-експлуатаційна частина (далі – КЕЧ) району, м.Яворів,

до відповідача: Приватного акціонерного товариства (далі – ПрАТ) “Київстар”, м.Київ,

про визнання недійсним договору та усунення перешкод в користуванні нерухомим майном

За участю представників сторін:

від прокуратури: ОСОБА_2- прокурор (посвідчення №043095 від 06.05.2016р.)

від позивача 1: ОСОБА_3- представник (довіреність в матеріалах справи);

від позивача 2: ОСОБА_4- представник (довіреність в матеріалах справи);

від відповідача: ОСОБА_5, ОСОБА_6- представники (довіреності в матеріалах справи).

Судом роз’яснено права та обов’язки, передбачені ст.ст. 20, 22, 28, 29 Господарського процесуального кодексу України (надалі –ГПК України).

Відводів складу суду в порядку ст.20 ГПК України не заявлялось. Заяв про технічну фіксацію судового процесу від сторін не надходило, у зв’язку з чим хід судового засідання фіксується у протоколі судового засідання.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 02.12.2016р прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 21.12.2016р., відстрочено військовій прокуратурі західного регіону України сплату судового збору в сумі 1339,80 грн. до прийняття рішення судом по справі.

У судовому засіданні 21.12.2016р. оголошено перерву до 24.01.2017р.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 02.11.2016 р. у справі №914/3405/15 (головуючий суддя Фартушок Т.Б., судді: Блавацька-Калінська О.М., Манюк П.Т) в задоволенні позову заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі: МОУкраїни, Яворівської КЕЧ району до ПрАТ “Київстар” про визнання недійсним договору від 01.03.10 р. № 10 з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на об’ єктах МО України та усунення перешкод в користуванні нерухомим майном відмовлено.

Судове рішення у справі мотивоване ст.ст. 3, 11, 15, 16, 202, 203, 204, 215, 235, 256, 257, 261, 267, 509, 510, 525, 526, 626, 627, 629, 759, 760, 901, 936 Цивільного кодексу України (надалі –ЦК України), ст.ст. 173, 174, 193 Господарського кодексу України (надалі –ГК України), ч. 1 ст. 1 Закону України “Про правовий режим майна у Збройних Силах України” від 21 вересня 1999 року №1075-XIV (далі – Закон №1075-XIV), ст.7 Закону України “Про господарську діяльність у Збройних Силах України” від 21 вересня 1999 року №1076-XIV (далі – Закон №1076-XIV) і зроблено висновок, що користування майном МО України здійснено відповідачем без дотримання норм чинного законодавства, МО України не надавався дозвіл позивачу 2 на укладення оспорюваного договору, конкурс щодо (найму) оренди майна не проводився, експертна оцінка майна не проводилась, а тому позовні вимоги прокурора про визнання оспорюваного Договору недійсним на підставі ч.1 ст.203 та ч.1 ст.215 ЦК України є підставними та обґрунтованими.

Судом зазначено про пропуск позивачем 1, а відтак, і прокурором, позовної давності, з урахуванням заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, суд прийшов до висновку про відмову у позові. Позовна вимога щодо зобов’язання відповідача усунути перешкоди в користуванні позивачем 2 нерухомим майном – будівлею №421 військового містечка №53 по вул. Івана Хрестителя, 56 у м. Яворові Яворівського району Львівської області шляхом демонтажу контейнера з телекомунікаційним обладнанням та антенно-фідерних пристроїв задоволенню, на думку суду, не підлягає, оскільки, між сторонами існують зобов’язальні правовідносини згідно Договору (п.1 Додаткової угоди №10 до Договору), а усунення перешкод в користуванні майном є речово-правовим способом захисту порушених прав.

Прокурор відділу організації представництва інтересів громадянина або держави у суді та при виконанні судових рішень військової прокуратури Західного регіону України не погоджується з ухваленим рішенням суду і вважає його незаконним та необгрунтованим. Зазначає, що суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні необґрунтовано стверджує, що на момент винесення рішення договір з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на об’єктах МО України від 01.03.2010р. №10 діє та за своєю юридичною природою є договором найму, оскільки згідно Додаткової угоди №10 від 30.10.2014р. до даного договору строк дії основного договору продовжено до 31 грудня 2015р. або до моменту укладення договору оренди. Зокрема, обгрунтовує свою апеляційну скаргу тим, що договір і відносини, що склалися між позивачем і відповідачем мали ознаки оренди до 31 грудня 2015р., а відносини, які на даний час склалися між позивачем 1 та відповідачем слід віднести до відносин щодо сплати відповідачем неустойки за неповернення фактично орендованого майданчика. Стверджує, що власник майна має право звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов). Просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 02.11.2016 р. у справі №914/3405/15, прийняти нове рішення, яким позов задоволити частково та зобов’язати ПрАТ “Київстар” усунути перешкоди в користуванні Яворівській КЕЧ району нерухомим майном, а саме будівлею №421 військового містечка №53 по вул. Івана Хрестителя, 56 у м. Яворові Львівської області шляхом демонтажу контейнера з телекомунікаційним обладнанням та антенно-фідерних пристроїв. Провадження щодо позовної вимоги про визнання недійсним укладеного між Яворівською КЕЧ району та ПрАТ “Київстар” договору №10 від 01.03.2010р. припинити на підставі п. 1-1 ст. 80 ГПК України.

У відзиві на апеляційну скаргу Яворівська КЕЧ району підтримує доводи апелянта та вважає їх законними та просить задоволити апеляційну скаргу.

Позивач 1 та відповідач не скористалися своїм правом та не надали відзивів на апеляційну скаргу.

Колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду, керуючись нормами ст. 101 ГПК України щодо меж перегляду справи в апеляційній інстанції, вважає, що є можливим прийняти за наслідками розгляду апеляційної скарги постанову в даному судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи в сукупності з апеляційною скаргою, відзивом на неї, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, оцінивши зібрані по справі докази, та дослідивши фактичні обставини у справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, при цьому, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду встановила наступні обставини та керувалася такими мотивами.

Як вбачається з матеріалів справи, 01.03.2010р. між Яворівською КЕЧ району (виконавець) та Закритим акціонерним товариством “ОСОБА_7Ес.Ем.”, яке змінило назву на ПрАТ “Київстар” (замовник) укладено договір з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на об’єктах МО України (Львівська область, Яворівський район, м.Яворів, вул.Івана Хрестителя, 56, військове містечко №53, будівля (споруда) №421) №10 (далі – Договір), за умовами якого позивач 2 зобов’язався надати послуги з розміщення та зберігання на об’єкті будівлі №421 військового містечка №53, яке закріплено за позивачем 2 та розташоване за адресою: Львівська область, Яворівський район, м.Яворів, вул.Івана Хрестителя, 56, обладнання базової станції-ретранслятора з рухомого (мобільного) зв’язку вартістю відповідно до акта-оцінки станом на 01.02.2008р. 107945,09грн. (додаток №4 до Договору), відповідно до затвердженої схеми розміщення майна (додаток №3 до Договору), а відповідач зобов’язався оплатити цю послугу(а.с. 55-60, т.1).

Відповідно до п.3.1 Договору, плата за надані позивачем 2 послуги з розміщення та зберігання майна відповідача, зазначеного в п.1.1 Договору, встановлюється за результатами домовленості між виконавцем та замовником, але не нижче плати, визначеної на підставі встановлених в МО України стартових розмірів плати за послуги з розміщення та зберігання обладнання базової станції-ретранслятора з рухомого (мобільного) зв’язку на об’єктах Міноборони (додаток №5 до Договору) і становить без ПДВ за базовий місяць (грудень 2009р.) 1000грн. (додаток №6 до Договору); нарахування ПДВ на суму плати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством; плата за перший місяць визначається шляхом коригування базової плати на індекси інфляції за період з базового до першого місяця надання послуг з розміщення та зберігання майна.

Згідно з п. 3.2 Договору плата за кожний місяць визначається шляхом коригування плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

Плата у розмірі 100% перераховується замовником до спеціального фонду Державного бюджету на спеціальний реєстраційний рахунок позивача 2 в територіальному органі Державного казначейства щомісячно не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним (п.3.3 Договору).

Згідно п.6.2 Договору, строк дії договору – 2 роки 364 дні з дня укладення.

Додатковою угодою від 30.10.2014 р. №10 позивач 2 та відповідач продовжили строк дії Договору до 31.12.2015р. або до моменту укладення договору оренди (а.с.49-50, т.1).

Позивачем 2 та відповідачем, на виконання умов укладеного між ними Договору, складено Акт інвентаризації майна відповідача БСLVV715, яке передається для розміщення та зберігання на території військового містечка № 53 (додаток №1 до Договору), Акт приймання-передачі майна відповідача від 01.03.2010р. (додаток №2 до Договору), Схему розміщення майна відповідача та План військового містечка з об’єктом відповідача (додатки №3А та №3Б до Договору).

Предметом Договору є надання відповідачу послуг з розміщення та зберігання належного йому майна на об’єкті позивача 2. Згідно з умовами Договору, територія військового містечка №53, яке закріплено за позивачем 2 та розташоване за адресою: Львівська область, Яворівський район, м.Яворів, вул.Івана Хрестителя, 56, використовується відповідачем з метою розміщення на ньому обладнання базової станції-ретранслятора з рухомого (мобільного) зв’язку.

З підстав наведеного, в тому числі неодержання дозволу Фонду державного майна України чи його структурних підрозділів на укладення Договору, недодержання вимог “Інструкції про організацію передачі в оренду та укладення договорів оренди нерухомого військового майна”, затвердженої наказом Міністра оборони України №46 від 02.02.2010р., прокурор в інтересах держави в особі позивача 1 та позивача 2 у позовній заяві просив суд визнати недійсним укладений між Яворівською квартирно-експлуатаційною частиною району та ПрАТ “Київстар” договір з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на об’єктах Міністерства оборони України (Львівська область, Яворівський район, м.Яворів, вул.Івана Хрестителя, 56, військове містечко №53, будівля (споруда) №421) №10, а також зобов’язати ПрАТ “Київстар” усунути Яворівській квартирно-експлуатаційній частині району перешкоди в користуванні нерухомим майном, а саме будівлею №421 військового містечка №53 по вул.Івана Хрестителя, 56 у м.Яворові Яворівського району Львівської області шляхом демонтажу контейнера з телекомунікаційним обладнанням та антенно-фідерних пристроїв.

Згідно ст. 121 Конституції України (в редакції чинній до 30.09.2016р.), Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014.р. № 1697-VII (надалі – Закон № 1697-VII), ст.29 ГПК України на органи прокуратури покладається представництво інтересів громадян та держави в судах у випадках, визначених Законом. Прокурор має право звернутися до господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина. Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

За рішенням Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999р. під поняттям орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. В контексті пункту 2 статті 121 Конституції України приписи пункту 3 частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ та організацій незалежно від їх підпорядкування та форм власності.

Відповідно до ст.10 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991р. № 1932-XII, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони. Серед функцій вказаного органу згідно із законом є здійснення управління переданим МО України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України» від 06.12.1991р. № 1934-XII та п.п. 1, 3 Положення Про МО України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 406/2011 МО України є центральним органом виконавчої влади та головним органом у сфері оборони і військового будівництва, а КЕВ міста Львова є його структурним підрозділом та являється органом влади на місцях у системі Збройних Сил України, на балансі якого перебувають військове майно та покладено відомчий контроль за його використанням.

Наявність підстав для представництва прокурором в суді інтересів держави відповідно до ст.23 Закону № 1697-VII у даній справі №914/3405/15 встановлено Львівським апеляційним господарським судом при винесенні постанови від 09.11.2015 р. у даній справі, якою скасовано ухвалу господарського суду Львівської області від 25.09.2015 р. про повернення позовної заяви військовій прокуратурі Західного регіону України без розгляду.

Згідно ч. 2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ч. 1 ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з врахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Між позивачем 2 та відповідачем у справі було укладено 01.03.2010р. договір з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на об’єктах МО України (Львівська область, Яворівський район, м.Яворів, вул.Івана Хрестителя, 56, військове містечко №53, будівля (споруда) №421) №10.

Згідно ст.901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ст.936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її у схоронності.

Згідно із ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Відповідно до ч.1 ст.760 ЦК України, предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ); законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

Згідно умов Договору відповідачем встановлено обладнання базової станції – ретранслятора з рухомого(мобільного) зв’язку на території (об’єкті майна), що перебуває на балансі Яворівської КЕЧ району, тобто використано майно МО України для розміщення станції мобільного зв’язку. На підставі оспорюваного договору фактично Яворівською КЕЧ району надано в користування відповідачу майно МО України.

Виходячи з положень Договору № 10 від 01.03.2010 року з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на об’єктах МО України, вбачається що між позивачем-2 та відповідачем виникли відносини найму(оренди), а спірний договір за своєю юридичною природою є договором найму(оренди), що вірно зазначено місцевим господарським судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору.

Додатковою угодою від 30.10.2014 р. №10 позивач 2 та відповідач продовжили строк дії Договору до 31.12.2015р. або до моменту укладення договору оренди.

Згідно ч. 1 ст. 1 Закону №1075-XIV, військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини); до військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо. Згідно ч. 2 ст. 3 Закону №1075-XIV передбачено, що з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна.

Відповідно до ст.7 Закону №1076-XIV, військові частини можуть передавати без шкоди бойовій та мобілізаційній готовності закріплене за ними рухоме та нерухоме військове майно в оренду юридичним і фізичним особам; порядок надання дозволу військовим частинам на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду встановлюється Кабінетом Міністрів України. Забороняється надання в оренду озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки; передача військового майна в оренду юридичним і фізичним особам здійснюється виключно на конкурсній основі з урахуванням необхідності підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності; умови та порядок проведення конкурсів визначаються Фондом державного майна України за погодженням з МО України; оцінка вартості майна, що підлягає передачі в оренду, проводиться комісіями, до складу яких входять фахівці (уповноважені особи) МО України або іншого органу військового управління та Фонду державного майна України чи його регіонального відділення (представництва) за методикою, що затверджується КМУ; акт оцінки майна, яке передається в оренду, погоджується з Фондом державного майна України чи його регіональним відділенням (представництвом) і затверджується МО України.

Згідно п.4 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.05.2000р. №778, дозвіл військовим частинам на передачу військового нерухомого майна в оренду надається МО України.

Нормами Закону України “Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992 № 2269-XII встановлено, що етапами укладення договору оренди державного майна є: одержання дозволу Фонду державного майна чи його регіональних відділень на право оренди, проведення конкурсу, здійснення експертної оцінки майна, що орендується та проведення відповідних розрахунків орендної плати.

Відповідно до п. 8 Методики розрахунку та порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995р. (зі змінами та доповненнями), розмір річної орендної плати визначається за формулою: (річна орендна плата) = (вартість орендованого майна, визначена шляхом проведення незалежної оцінки (у разі передачі в оренду нерухомого майна державного підприємства із забезпечення функціонування дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних міжурядових організацій в Україні Державного управління справами представництвам та консульським установам іноземних держав, представництвам міжнародних міжурядових організацій в Україні вартість орендованого майна визначається шляхом проведення стандартизованої оцінки) х (орендну ставку, визначену згідно з додатком 2) / 100; незалежна оцінка вартості об'єкта оренди повинна враховувати його місцезнаходження і забезпеченість інженерними мережами. Результати незалежної оцінки є чинними протягом 6 місяців від дати оцінки, якщо інший термін не передбачено у звіті з незалежної оцінки.

Порядок передачі в оренду та укладення договорів оренди рухомого військового майна (далі - рухоме військове майно), яке без шкоди бойовій та мобілізаційній готовності військ (сил) пропонується до передачі в оренду військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини), які зареєстровані як суб’єкти господарської діяльності у Збройних Силах України та здійснюють господарську діяльність щодо передачі в оренду рухомого військового майна визначає “Інструкція про організацію передачі в оренду та укладення договорів оренди нерухомого військового майна”, затверджена наказом Міністра оборони України №46 від 02.02.2010р. (надалі – Інструкція). Відповідно до п.1.2 Інструкції, дозвіл військовим частинам на передачу рухомого військового майна в оренду оформлюється відповідними наказами МО України або керівників уповноважених ним органів військового управління. Згідно п.2.1 Інструкції, підставою для передачі в оренду рухомого військового майна є затверджені Міністром оборони України переліки рухомого військового майна, яке пропонується до передачі в оренду (додаток 1) (далі - Перелік) без шкоди бойовій та мобілізаційній готовності військ (сил). Оцінка вартості рухомого військового майна передує проведенню конкурсів на право укладення договорів оренди та здійснюється до опублікування відомостей про рухоме військове майно, яке пропонується для передачі в оренду на умовах конкурсу (п.3.1 Інструкції). Згідно з п.4.1 Інструкції, з метою організації та проведення конкурсів на право укладення договорів оренди рухомого військового майна військовими частинами подається відповідне оголошення. Опублікування інформації про проведення конкурсів на право оренди рухомого військового майна здійснюється в газеті “Відомості приватизації”. Конкурс проводиться за наявності заяв про оренду від двох або більше учасників конкурсу, що надійшли протягом місяця після опублікування повідомлення про об’єкти (об’єкт), які пропонуються для передачі в оренду, у газеті “Відомості приватизації”. (п.4.2 Інструкції). Згідно п.5.1 Інструкції, за наявності заяв від фізичних чи юридичних осіб про наміри орендувати рухоме військове майно військові частини надсилають лист-клопотання про надання дозволу на передачу рухомого військового майна в оренду, копію свідоцтва про реєстрацію військової частини як суб’єкта господарської діяльності у Збройних Силах України, проект договору оренди рухомого військового майна, акт оцінки вартості рухомого військового майна, що передається в оренду, розрахунок орендної плати за перший місяць оренди після укладення договору оренди, складений і підписаний командиром (начальником) та головним бухгалтером (начальником фінансової служби) військової частини, копію виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців щодо державної реєстрації орендаря як суб’єкта господарювання (копію паспорта для фізичної особи) до структурного підрозділу (за підпорядкованістю). До листа-клопотання також додається витяг з Переліку із зазначенням об’єктів оренди.

Як вбачається з матеріалів справи, користування майном МО України здійснено відповідачем без дотримання норм чинного законодавства, МО України не надавався дозвіл позивачу 2 на укладення оспорюваного договору, конкурс щодо (найму) оренди майна не проводився, експертна оцінка майна не проводилась.

Частина 1 ст. 215 ЦК України встановлює, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктом 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013р. (далі – постанова пленуму № 11) визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Враховуючи вищевказані порушення вимог законодавства Договором з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на об’єктах МО України (Львівська область, Яворівський район, м.Яворів, вул.Івана Хрестителя, 56, військове містечко №53, будівля (споруда) №421) №10, а тому позовні вимоги прокурора про визнання оспорюваного Договору недійсним на підставі ч.1 ст.203 та ч.1 ст.215 ЦК України підставно заявлені.

Щодо застосування позовної давності колегія суддів зазначає наступне.

Відповідач у відзиві на позовну заяву, (вх.№23859/16 від07.06.2016р.) подав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Із змісту наведеної норми вбачається, що цей строк обчислюється саме для особи (довірителя), права якої порушено. Для кожного позивача строк обчислюється окремо.

Відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури" від 18.09.2012 № 5288-VI в ГПК України внесені зміни, відповідно до яких право виступати позивачем надано прокурору.

Таким чином, з моменту набрання чинності вказаним законом, необхідно розмежовувати наступні випадки: 1) прокурор є позивачем; 2) позов подається прокурором в інтересах держави в особі визначеного ним позивача.

В першому випадку, строк позовної давності обчислюється саме для прокурора, оскільки він є особою в розумінні ст. 256 ЦК України. В іншому випадку, строк позовної давності обчислюється для визначеного позивача, який уособлює державу в інтересах якої подано позов, а при зверненні до суду мають місце відносини представництва (діє від імені іншої особи), то для нього не здійснюється окремий відлік позовної давності. Такий строк обчислюється саме для особи (довірителя), права якої порушено та в інтересах якої подається прокурором позов.

Норма ч.1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин. (правова позиція відображена у постанові ВСУ від 29.10.2014 р. № 6-152цс14).

Норми, установлені частиною 1 статті 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (постанова судової палати у господарських справах ВСУ від 27.05.2014р. у справі №3-23гс14).

Договір укладено між позивачем 2 та відповідачем 01.03.2010р., того ж дня (згідно Акту приймання-передачі майна замовника від 01.03.2010р.) розпочалось виконання Договору. Вимоги законодавства, на невідповідність яких вказує прокурор у позовній заяві як на підставу задоволення позовних вимог, існували на момент укладення оспорюваного Договору. Отже, початком перебігу позовної давності з вимогами щодо позивача 2 є момент укладення Договору, а саме – 01.03.2010р. Прокурор звернувся до суду з позовною заявою 24.09.2015р., тобто з пропуском 3-річної позовної давності. Таким чином, Яворівською КЕЧ району пропущено строк на звернення до суду з позовом.

Прокурор у додаткових поясненнях від 13.09.2016р. вх.№36447/16 зазначив, що стороною оспорюваного Договору є позивач 2. Оскільки вказаний Договір було укладено без відома позивача 1, то позивачу 1 не було та не могло бути відомо про порушення його права в строк, що перевищує встановлену ст.257 ЦК України позовну давність, до моменту звернення прокурором з позовом.

Згідно листа начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 27.02.2010р. №303/1/6/158, у Головному квартирно-експлуатаційному управлінні Збройних Сил України опрацьовано надісланий Яворівською КЕЧ району після усунення недоліків пакет документів щодо укладення договору з розміщення та зберігання обладнання операторів телекомунікацій на об’єктах МО України. Також у листі зазначається саме про предмет Договору; так, проект договору з ЗАТ “ОСОБА_7Ес.Ем” про розміщення та зберігання обладнання базової станції мобільного зв’язку стільникової мережі на будівлі №421 військового містечка №53, розташованого за адресою: Львівська обл., м.Яворів, вул.Івана Хрестителя, 56, відповідає типовому, а також надано позитивний висновок щодо можливості укладення зазначеного договору.

Додаток №5 до Договору, який є його невід’ємною частиною, підписано першим заступником директора Державного департаменту надлишкового майна та земель МО України (а.с.66, т. 1).

Відповідно до п.1 Положення про Державний департамент надлишкового майна та земель, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006р. N1102 (далі – Положення), Державний департамент надлишкового майна та земель (далі - Департамент) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міноборони і йому підпорядковується. Крім того, згідно п.п.5, 8, 10 п.4 Положення, Департамент відповідно до покладених на нього завдань складає та подає Міністрові оборони для затвердження переліки військового майна, що може бути передано в оренду; веде облік договорів договорів оренди військового майна, а також контролює їх виконання; подає Міністрові оборони пропозиції стосовно надання військовим частинам, закладам, установам і організаціям Збройних Сил дозволу на передачу в оренду нерухомого та рухомого військового майна і висновки щодо укладення договорів оренди військового майна.

Таким чином, погодивши стартові розміри плати за послуги з розміщення та зберігання майна, представляючи інтереси МО України та відповідно підписавши Додаток №5 до Договору, департамент, який діяв як державний орган управління у складі Міністерства оборони України, був обізнаний про укладення Договору. Крім того, згідно Положення департамент зобов’язаний звітувати перед Міністерством оборони України про наявність таких договорів та про їх кількість.

Таким чином, початком перебігу позовної давності з вимогами Міністерства оборони України є момент укладення Договору, а саме – 01.03.2010р., а прокурором подано позов з пропуском 3-річної позовної давності.

Також, відповідно до листа директора Державного департаменту надлишкового майна та земель МО України від 124.07.2008р. №270/5/185 на ім’я Міністра оборони України, Державним департаментом надлишкового майна та земель здійснюється контроль систематизації і приведення до єдиного стандарту договорів та умов розміщення обладнання операторів мобільного зв’язку на військових об’єктах Збройних Сил України; здійснюється контроль за переукладенням договорів, отримуються звіти. Також, згідно листа директора Державного департаменту надлишкового майна та земель Міністерства оборони України №270/5/20 (2007р.), адресованого Міністру оборони України, проекти договорів погоджено з структурними підрозділами МО України.

Згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У висновках Верховного Суду України від 01.08.2014р. у спорах щодо застосування позовної давності зазначено, що ч.4, ч.5 ст. 267 ЦК передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення заявлено про застосування позовної давності, та встановлено, що цей строк пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Як зазначалося вище, заступник військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі МО України та Яворівської КЕЧ району, звернувся до суду з даним позовом лише 24.09.2015р., тобто, після спливу трьох років загальної позовної давності.

Проте, причин поважності чи наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, суду не подано.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, №22095/93 у справі “Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства”; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі “ВАТ “Нафтова компанія “Юкос” проти Росії”).

Порівняльний аналіз термінів “довідався” та “міг довідатися”, що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Також у позовній заяві прокурор просив зобов’язати відповідача усунути позивачу 2 перешкоди в користуванні нерухомим майном – будівлею №421 військового містечка №53 по вул.Івана Хрестителя, 56 у м.Яворові Яворівського району Львівської області шляхом демонтажу контейнера з телекомунікаційним обладнанням та антенно-фідерних пристроїв.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду, що даний спосіб захисту порушеного права є речово-правовим, а між сторонами існують зобов’ язальні правовідносини, від-так в цій частині оскаржуване рішення є законним і скасуванню не підлягає.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Статтею 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Враховуючи наведені вище норми матеріального права та встановлені обставини справи, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.

З матеріалів справи вбачається, що суд апеляційної інстанції задоволив клопотання прокурора і ухвалою від 02.12.2016р. надав йому відстрочку по сплаті судового збору в сумі 1339,80 грн. до прийняття рішення по справі, однак доказів його сплати так і не подано. Відтак, до спеціального фонду Державного бюджету України на користь (банк: ГУДКCУ у Львівській області; МФО: 825014; отримувач: УДКСУ Личаківського району м. Львова; код ЄДРПОУ: 38007620; рахунок: 31216206782006) з військової прокуратури Західного регіону України (79007, Львівська область, м. Львів, вул. Клепарівська, буд. 20, код ЄДРПОУ 38326057) слід стягнути 1339,80 грн. судового збору на підставі ст. 49 ГПК України, п.п. 4 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011р. № 3674-VI в редакції Закону від 22.05.2015р. № 484-VIII.

Керуючись ст. ст. 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 02.11.2016 р. у цій справі без змін.

2. Стягнути з військової прокуратури Західного регіону України (79007, Львівська область, м. Львів, вул. Клепарівська, буд. 20, код ЄДРПОУ 38326057) в доход Державного бюджету України (банк: ГУДКCУ у Львівській області; МФО: 825014; отримувач: УДКСУ Личаківського району м. Львова; код ЄДРПОУ: 38007620; рахунок: 31216206782006) 1339,80 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

3. Місцевому господарському суду видати наказ.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку згідно з Розділом ХІІ-І Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 30.01.2017р.

Головуючий суддя                                                            Дубник О.П.

Суддя                                                                                Матущак О.І.

          Суддя                                                                                Скрипчук О.С.