Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/1017/17 Головуючий у 1 інстанції: Гусарова В.В.

Є.У. № 2-690/11 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2017 р. м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

Гончар М.С.,

при секретарі: Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника начальника Якимівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області

на ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 19 грудня 2016 року по справі за скаргою заступника прокурора Запорізької області на дії державного виконавця при виконанні судового рішення у справі за позовом прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до ОСОБА_3 про витребування майна із чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2016 року прокурор звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця. Зазначав, що рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 07.09.2016 року задоволено позов прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, витребувано у ОСОБА_3 із чужого незаконного володіння 21/100 часток комплексу філії ЗАТ «Приазовкурорт» санаторій «Кирилівка», що складається із ракушнякового корпусу №4, зазначеного на плані літерою В9-1, житловою площею 210,7 кв.м., загальною площею 358, 1 кв.м, розташованого в АДРЕСА_1, та повернуто її у державну власність.

26.10.2016 року прокурору видано виконавчий лист, який 04.11.2016 року був пред'явлений до Якимівського районного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області для примусового виконання.

Проте, 23.11.2016 року прокуратура отримала повідомлення державного виконавця від 11.11.2016 року про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання з посиланням на п.7 ч.4 ст.4 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки виконання рішення не передбачає застосування заходів примусу, у виконавчому документі не зазначено орган, якому необхідно передати нерухоме майно.

Посилаючись на те, що дії посадовців державної виконавчої служби суперечать вимогам Закону України «Про виконавче провадження», прокурор просив визнати неправомірним рішення (повідомлення) про повернення виконавчого документу стягувачу без виконання, зобов'язати державного виконавця прийняти виконавчий лист до свого провадження.

Ухвалою Якимівського районного суду Запорізької області від 19 грудня 2016 року скаргу прокурора задоволено.

Рішення (повідомлення) про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання заступника начальника Якимівського районного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області Волобуєвої А.В. від 11.11.2016 року № 18921 визнано неправомірним.

Зобов'язано державного виконавця Якимівського районного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області прийняти до виконання виконавчий лист № 1-690/11 (№2/330/4/2106), виданий Якимівським районним судом Запорізької області 26.10.2016 року, про витребування та повернення майна державі (в особі Фонду державного майна України).

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, заступник начальника Якимівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Волобуєва А.В. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просить ухвалу суду скасувати та постановити нову ухвалу, якою відмовити повністю в задоволенні скарги заступника прокурора Запорізької області від 23.11.2016 року.

В засідання апеляційного суду належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи представник виконавчої служби не заявився, причини неявки суду не повідомив, колегія суддів на підставі ч.2 ст.305 ЦПК України визнала причини його неявки неповажними і такими, що не перешкоджають розгляду справи по суті.

Прокурор направив суду письмові заперечення проти апеляційної скарги, в яких просив залишити оскаржувану ухвалу без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення прокурора і представника Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 312 ЦПК України розглянувши скаргу на ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає ухвалу без змін, якщо судом першої інстанції постановлено ухвалу з додержанням вимог закону.

Суд першої інстанції, вірно застосувавши положення ст.ст. 383-387 ЦПК України, норми Закону України «Про виконавче провадження», дійшов обґрунтованого висновку про задоволення скарги. Фактичні обставини встановлені судом повно та об'єктивно, підтверджуються матеріалами справи. Встановленим обставинам та зібраним у справі доказам суд першої інстанції надав належний правовий аналіз, що відображено в оскаржуваній ухвалі.

Відповідно до ч. 5 ст. 124 і ч. 3 ст. 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства. Обов'язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави, підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню в Україні режиму законності. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантується: право на судовий захист було б примарним, якби правова система держави дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове судове рішення залишалося недіючим на шкоду одній зі сторін. Важко уявити, що ст. 6, докладно описуючи надані сторонам процесуальні гарантії - справедливий, відкритий і швидкий розгляд, - залишила реалізацію судових рішень без захисту.

Відсутність гарантій виконання судового рішення в розумінні ст. 6 Конвенції про захист людини і основоположних свобод, якою передбачені гарантії сторонам на справедливий, відкритий і швидкий розгляд.

Встановлено, що 7 вересня 2016 року Якимівським районним судом Запорізької області видано виконавчий лист на виконання судового рішення від 7 вересня 2016 року про задоволення позову прокурора в інтересах Фонду державного майна України і витребування із володіння ОСОБА_3 21/100 часток комплексу філії ЗАТ ««Приазовкурорт» санаторій «Кирилівка», що складається із ракушнякового корпусу №4, зазначеного на плані літерою В9-1, житловою площею 210,7 кв.м., загальною площею 358, 1 кв.м, розташованого в АДРЕСА_1, та повернуто її у державну власність. В якості стягувача у виконавчому листі зазначено Фонд державного майна України, інтереси якої представляє Прокуратура Запорізької області (а.с.8).

04.11.2016 року вказаний виконавчий лист пред'явлено прокурором до виконання Якимівському РВ ДВС ГТУЮ у Запорізькій області для примусового виконання (а.с.9).

11.11.2016р. заступник начальника Якимівського РВ ДВС ГТУЮ у Запорізькій області прийняв повідомленням про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання з посиланням на п.7 ч.4 ст.4 Закону України «Про виконавче провадження» з посиланням на те, що судове рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання, а також не зазначення у виконавчому документі стягувача (а.с. 7).

Статтею 3 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 383 ЦПК України, частини першої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження, якщо вважають, що порушено їх права чи свободи, мають право на оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України.

Згідно ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За положенням ст. 5 Закону України « Про виконавче провадження» N 1404-VIII від 02.06.2016примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Статтею З Закону № 1404-VIII від 02.06.2016 примусовому виконанню підлягають рішення на підставі, зокрема, виконавчих листів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.

Статтею 26 вказаного Закону передбачено, що державний виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою прокурора у разі представництва інтересів громадянина або держави в суді.

Згідно з п. 7 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконання рішення не передбачає застосування заходів примусового виконання рішень.

Перелік заходів примусового виконання судового рішення передбачено ст. 10 Закону №1404-VIII від 02.06.2016, пунктом 3 якого до таких заходів віднесено вилучення у боржника і передача стягувачу предметів. Виконання рішень такої категорії, в свою чергу, регламентовано ст. 60 Закону.

Прокурор під час пред'явлення позову, а також суд під час ухвалення рішення, керувались ст. 388 ЦК України, якою визначено віндикаційний спосіб захисту цивільних прав - витребування майна власником із чужого незаконного володіння.

Відповідно до положень ст.ст. 16, 391, 386 ЦК власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Статтею 388 ЦК України визначені підстави і порядок витребування майна із чужого незаконного володіння.

Вказаний спосіб захисту цивільних прав кореспондує із заходом примусового виконання, передбаченим п. 3 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження», а саме : вилучення та передача предметів стягувачу.

Враховуючи те, що судом видано виконавчий лист, який відповідає резолютивній частині судового рішення, стягувачем зазначено відповідний державний орган, в інтересах якого прокурором заявлявся позов, судове рішення в силу ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню до його фактичного виконання у повному обсязі або визнання відповідного виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню в порядку ст. 369 ЦПК України.

У разі, якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, то в порядку ст. 221 ЦПК України суд за їхньою заявою постановляє ухвалу, в якій роз'яснює своє рішення, або в порядку ст. 373 ЦПК України може змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.

Враховуючи названі положення закону та встановивши, що правами, передбаченими п.10 ч.3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець не скористався, суд дійшов правомірного висновку про обґрунтованість скарги прокурора і неправомірність дій державного виконавця.

За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону і обставинам справи являються безпідставними

Доводи апеляційної скарги про те, що оскаржуване повідомлення було прийнято у відповідності до вимог Закону, являються неспроможними, оскільки фактично зводяться до неправильного тлумачення змісту резолютивної частини рішення суду першої інстанції, хоча вказана процесуальна дія відноситься виключно до компетенції суду, який зазначене рішення ухвалив.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що звернення до суду за роз'ясненням судового рішення це не обов'язок, а право державного виконавця, не спростовує висновків суду першої інстанції про неправомірність дій державного посадовця.

Порушене право позивача захищено у спосіб, передбачений законом, зокрема ст.388 ЦК України. Застосування законодавцем у п.3 ч.2 ст.10 Закону України «Про виконавче провадження» такої примусової процесуальної дії, як вилучення, замість витребування, як це передбачено ст.388 ЦК України, не є підставою для висновку про те, що ухвалене судом першої інстанції рішення із застосування віндикації не підлягає примусовому виконанню.

За змістом вказаної норми права витребування із чужого незаконного володіння полягає не тільки у фактичному вилученні нерухомості, а й у відновленні відповідного запису в Єдиному державному реєстрі права власності на нерухоме майно.

Отже, рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 07.09.2016 у справі № 2-690/11 на підставі виконавчого листа № 2-690/11 (№ 2/330/4/2016), виданого Якимівським районним судом Запорізької області 26.10.2016, підлягає примусовому виконанню в порядку п. 3 ч. 1 ст. 10. ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження», про що зазначалось у заяві прокуратури області про примусове виконання судового рішення від 04.11.2016 № 05/3-2484-11.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що у виконавчому документі не зазначено, в особі якого органу необхідно передати нерухоме майно, також безпідставні.

Згідно з ч. 2, ч. 3 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження» стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. За рішеннями про стягнення в дохід держави коштів або вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави, що приймаються судами у справах, які розглядаються в порядку цивільного судочинства, стягувачем виступає державний орган, за позовом якого судом прийнято відповідне рішення.

Пункт 7 ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження» не передбачає такої підстави для повернення виконавчого документу без виконання, як зазначення у виконавчому листі як державного органу, на користь якого підлягає виконання судового рішення, так і прокурора, який звертався до суду в якості представника інтересів держави в особі відповідного державного органу.

Зазначення у виконавчому листі представника сторони не може бути перешкодою для відкриття виконавчого провадження.

У виконавчому листі № 2-690/11 (№ 2/330/4/2016). виданому Якимівським районним судом Запорізької області 26.10.2016, зазначено, що прокурор діє в інтересах Фонду державного майна України, який є позивачем у справі, а тому останній і являється стягувачем.

Отже, повернення виконавчого листа № 2-690/11 (№ 2/330/4/2016) від 26.10.2016 без прийняття до виконання саме з цих підстав є невмотивованим та необґрунтованим.

Відповідно до ч. ч.1-3 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.

Принцип обов'язковості судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону по справі, у якій вони постановлені. Тому вони обов'язкові для виконання на території України всіма фізичними і юридичними особами, яких ці рішення стосуються. Примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка має виконувати покладені на неї функції.

За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржувані прокурором дії державного виконавця являються неправомірними, а доводи виконавчої служби в апеляційній скарзі зводяться до незгоди із висновками суду за результатами розгляду скарги та намаганням у будь-який спосіб зволікати із виконанням рішення, направленого на захист інтересів держави, тому відсутні підстави для задоволення скарги.

На підставі наведеного судова колегія вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального та процесуального права при постановленні оскаржуваної ухвали не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст.307, 312 п.1, 313,317 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу заступника начальника Якимівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Волобуєва А.В. відхилити.

Ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 19 грудня 2016 року по цій справі залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили негайно, але може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: