ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ
Іменем України
РІШЕННЯ
"05" жовтня 2009 р. | справа № 2-4/3855.1-2009-11/120 |
За позовом Севастопольської міської державної адміністрації
(99011, м. Севастополь, вул. Леніна, 2)
до Приватного підприємства „Сан-Лайф”
(95000, м. Сімферополь, вул. Ракетна, 18/93, кв. 57)
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача
Севастопольська міська Рада
(99011, місто Севастополь, вул. Леніна, 3).
про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки,
за участю прокурора
за зустрічним позовом: Приватного підприємства „Сан-Лайф”
до: Севастопольської міської державної адміністрації
про: спонукання до виконання певних дій.
Головуючий суддя - Дмитрієв В.Є.,
судді - Головко В.О.,
Погребняк О.С.
Представники сторін:
первісного позивача – не з’явився, Севастопольська міська державна адміністрація;
первісного відповідача–не з’явився, ПП „Сан-Лайф”,
третьої особи - Близнюк О.А., довіреність № 03-15/5323 від 29.12.2008, Севастопольська міська рада,
прокурор - Шульга А.М., посвідчення № 574 від 18.11.2008, Прокуратура міста Севастополя.
СУТЬ СПОРУ:
Севастопольська міська державна адміністрація звернулась до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Приватного підприємства „Сан-Лайф” про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки пл. 6,0999 га, розташованої в м. Севастополі, район м. Сарич.
Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 16.09.2008 позовна заява була прийнята до розгляду та порушено провадження у справі.
Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 29.09.2008 була прийнята зустрічна позовна заява Приватного підприємства „Сан-Лайф” до Севастопольської міської державної адміністрації про спонукання до виконання певних дій, для сумісного розгляду з первісним позовом.
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.10.2008 у задоволенні первісного позову було відмовлено, зустрічний позов було задоволено.
Постановою Вищого господарського суду України від 18.06.2009 у справі №2-4/3855.1-2009 рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.10.2008 за касаційним поданням прокурора було скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 30.07.2009 в порядку статей 16, 17 Господарського процесуального кодексу України, справу направлено за підсудністю до господарського суду міста Севастополя.
Ухвалою господарського суду міста Севастополя від 06.08.2009 справа №2-4/3855.1-2009 прийнята до провадження суддею Дмитрієвим В.Є. з присвоєнням № 2-4/3855.1-2009-11/120 та призначено її до розгляду на 01.09.2009.
Розпорядженням голови господарського суду міста Севастополя від 17.08.2009 № 98 справа призначена до розгляду колегією суддів у складі суддів: Дмитрієва В.Є., Харченка І.А. та Погрібняка О.С., під головуванням судді Дмитрієва В.Є.
Розпорядженням голови суду від 21.09.2009 № 112 у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю судді Харченка І.А. склад колегії змінився на суддів: Дмитрієва В.Є., Погрібняка О.С. та Головко В.О., під головуванням судді Дмитрієва В.Є.
Представники сторін у судові засідання неодноразово не з’являлися, вимоги ухвал суду не виконували, про причини неявки не повідомили.
Представнику третьої особи у судовому засіданні роз'яснені її процесуальні права і обов'язки, передбачені статтями 20, 22 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши представника третьої особи, суд, -
ВСТАНОВИВ:
За твердженням позивача за первісним позовом, відповідач самовільно займає земельну ділянку площею 6,0999 га, яка розташована в місті Севастополі у районі мису Сарич.
Відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.02р. №15-рп/2002 визначено, що частина 2 статті 124 Конституції України передбачає право фізичної чи юридичної особи захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість будь-кому захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно вибирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб’єкти правовідносин, у тому числі фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні чи фізичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава повинна забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежено законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до вимог статті 1 Господарського процесуального кодексу України мають право звернутися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у встановленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
3 наведеного випливає, що позивач може обрати будь-який спосіб захисту свого порушеного права, якій не заборонено законом, а суд повинен захистити таке право, якщо буде встановлено його порушення.
Статтею 152 Земельного кодексу України встановлені способи захисту прав на земельні ділянки.
Частиною 2 зазначеної статті передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків, в тому числі і шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади.
Викладене свідчить, що з вимогами про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки можуть звертатися особи, які мають право на спірну земельну ділянку відповідно до вимог статей 116, 125 Земельного кодексу України, відповідна Рада або прокурор.
Статтею 212 Земельного кодексу України передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власнику землі або землекористувачу.
Проте, позивач не надав жодних доказів на підтвердження факту наявності будь-яких його прав на спірну земельну ділянку.
Відповідно до пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідно сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів —відповідні органи виконавчої влади.
У місті Севастополі землі не розмежовані на землі державної і комунальної власності, а тому в силу пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України суб'єктом розпорядження спірної земельною ділянкою є Севастопольська міська Рада.
Позивачем не надано доказів на підтвердження того факту, що спірна земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту місто Севастополь. Крім того, землі міста Севастополь не поділяються на землі населеного пункту місто Севастополь, та землі, які знаходяться за його межами.
Крім того, згідно рішень Виконавчого комітету Севастопольської міської ради депутатів трудящих № 3/93 від 08.02.1977 «Про межі районів міста Севастополя»яким затверджено межі районів Балаклавського, Гагарінського, Ленінського, Нахімовського та № 81 від 29.121994 «Про затвердження меж сільських населених пунктів та окремих житлових районів селищного типу, розташованих на територіях Балаклавського та Нахімовського районів м. Севастополя», мис Сарич входить до меж Балаклавського району міста Севастополя, тобто знаходиться в межах міста Севастополя.
Таким чином, Севастопольська міська державна адміністрація є неналежним позивачем, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Крім того, згідно зі статтями 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть бути підтверджуватись іншими засобами доказування
Однак, документальні обґрунтованих доказів факту того, що відповідач самовільно займає земельну ділянку площею 6,0999 га, яка розташована в місті Севастополі у районі мису Сарич, позивач суду не представив. Бажання відповідача отримати у користування зазначену ділянку і проведення з цією метою її огляду та дослідження не може розцінюватись як самовільне її зайняття.
Отже факт самовільного зайняття спірної земельної ділянки є неналежно встановленим документально не підтвердженим, тому суд вважає, що підстави для задоволення первісного позову відсутні.
Що стосується вимог зустрічного позову, суд вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, з урахуванням наступного.
Як зазначено в постанові судової палати у господарських справах Верховного суду України від 20.02.2007 згідно статті 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Зі змісту статті 9 Земельного кодексу України вбачається, що розпорядження землями територіальної громади міста Києва, у тому числі надання їх у користування, належить до повноважень міської ради та здійснюється відповідно до вимог цього Кодексу.
Також слід зазначити, що відповідно до статті 79 Земельного кодексу України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з встановленням меж, певним місцем розташування.
Відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 02.04.2002 № 449 державний акт про право власності на земельну ділянку містить в якості обов'язкових реквізитів земельної ділянки, як об'єкта права: площу земельної ділянки, місце розташування земельної ділянки, цільове призначення земельної ділянки, план земельної ділянки, з встановленням його меж та координат, виконаний відповідно до норм законодавства про землеустрій.
Відповідно до пункту „в” частини 1 статті 20, пункту „д” частини 2 статті 25 Закону України „Про землеустрій” проведення землеустрою та підготування документів з землеустрою є обов'язковим при відведення земельної ділянки.
Викладене свідчить, що до проведення робіт з землеустрою та встановлення меж земельної ділянки в натурі, земельна ділянка як об'єкт взагалі не існує.
Відповідно до статті 373 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.
Таким чином, чинним законодавством передбачена можливість власника або користувача земельної ділянки використовувати її тільки відповідно до цільового призначення земельної ділянки.
Статтею 20 Земельного кодексу України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Укладенням спірної угоди фактично змінюється цільове призначення земельної ділянки. Однак будь-якого рішення щодо спірної земельної ділянки органами виконавчої влади або місцевого самоврядування не приймалося.
Це суперечить вимогам частини 2 статті 20 Земельного кодексу України, якою встановлено, що зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування які приймають рішення щодо надання цих земель у користування.
Згідно вимог статті 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.
Також слід зазначити, що позивачем в позовні заяві не зазначено на підставі яких норм матеріального чи процесуального права у Севастопольської міської державної адміністрації виникло зобов'язання щодо укладення з позивачем зазначеного договору.
Статтею 375 Цивільного кодексу України встановлено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
Також необхідно зазначити, що відповідно до вимог статті 22 Закону України «Про основи містобудування»забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у порядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт.
Право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною документацією, місцевими правилами забудови.
Право на забудову (будівництво) полягає у можливості власника, користувача земельної ділянки здійснювати на ній у порядку, встановленому законом, будівництво об'єктів містобудування, перебудову або знесення будинків та споруд.
Згідно вимог статті 413 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.
Статтею 102 Земельного кодексу України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Викладене свідчить, що діючим цивільним законодавством передбачено право, а не обов'язок тільки власника земельної ділянки передати її іншій особі для забудови. При чому зазначене право повинно існувати на момент укладення угоди, тобто зазначена земельні ділянка повинна бути відведена для зазначених цілей.
Згідно чинного земельного законодавства органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування є лише суб'єктами, яким надано право розпоряджатися землями які належать до державної або комунальної власності відповідно.
Крім того, з аналізу викладених норм випливає, що право на укладення договору суперфіцію виникає тільки у її власника за умов використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.
Повноваження органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в області земельних відносин передбачені Земельним кодексом України, згідно положень якого вони мають повноваження на надання земельних ділянок громадянам або юридичним особам у власність, в постійне користування (з подальшим оформленням державного акту) чи в оренду (з подальшим укладенням договору оренди).
Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування, відповідно до вимог діючого законодавства, повноваженнями щодо передачі земельної ділянки за договорами суперфіцію не наділені.
Також слід зазначити, що земельним кодексом встановлений певний порядок отримання земельної ділянки у власність чи в користування, недотримання якого не передбачає виникнення у особи права на земельну ділянку.
Крім того, суд звертає увагу й на те, що згідно пункту 3 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору, у зв'язку з чим примушення особи укласти будь —який договір з іншою особою є порушенням його прав на вільне волевиявлення.
Позивачем, не зазначено, на підставі якої норми права у Севастопольської міської державної адміністрації виникло зобов'язання щодо укладення з позивачем договору суперфіцію, оскільки чинне законодавство передбачає право на укладення договору, а не його обов'язок.
Крім того спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення.
Згідно вимог статті 57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть надаватися тільки в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.
Таким чином, спірна земельна ділянка може використовуватися тільки для ведення лісового господарства.
За умовами спірного договору використання земельної ділянки передбачається для будівництва (реконструкції) об’єкту стаціонарної рекреації.
Таким чином, укладенням спірної угоди сторонами фактично змінюється цільове призначення земельної ділянки з земель лісогосподарського призначення на землі рекреаційного призначення. Проте, будь-якого рішення щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки органами місцевого самоврядування не приймалось.
За таких обставин, суд вважає зустрічні позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати позивача по сплаті державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача; витрати позивача за зустрічним позовом по сплаті державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача за зустрічним позовом.
На підставі викладеного, керуючись статтями 49, 82 –85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
В И Р І Ш И В:
1. У задоволенні первісного позову відмовити повністю.
2. У задоволенні зустрічного позову відмовити повністю.
Головуючий суддя В.Є. Дмитрієв
Суддя В.О. Головко
Суддя О.С. Погребняк
Рішення оформлено відповідно до
вимог статті 84 Господарського
процесуального кодексу України
і підписано 08.10.2009
Розсилка:
1. Севастопольська міська державна адміністрація
(99011, м. Севастополь, вул. Леніна, 2)
2. ПП „Сан-Лайф”
(95000, м. Сімферополь, вул. Ракетна, 18/93, кв. 57)
3. Севастопольська міська Рада
(99011, місто Севастополь, вул. Леніна, 3).
4. Справа