Справа № 492/182/16-ц

У К Р А Ї Н А

АРЦИЗЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________________________________________________________________

РІШЕННЯ

Іменем України

25 травня 2017 року м. Арциз

Арцизький районний суд Одеської області в складі: головуючого судді Борисової С.П., при секретарі Каширній О.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Арцизі Одеської області цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

встановив:

ПАТ КБ «ПриватБанк» (далі – Банк) звернулося до суду з позовом, в якому просить стягнути солідарно з відповідачів на користь Банку заборгованість за кредитним договором № 30А від 30.01.2008 р. на загальну суму 22 434,13 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ на 24.11.2015 р. складає 537970,46 грн., а також судові витрати, посилаючись на те, що 30.01.2008 р. між Банком та відповідачем ОСОБА_1 був укладений зазначений кредитний договір № 30А (далі – Кредитний договір) про надання Банком кредиту в сумі 30 000,00 доларів США строком до 20.01.2012 року з погашенням кредиту та відсотків згідно умовам договору. Банк свої зобов’язання виконав повністю та надав обумовлену суму кредиту, а позичальник належним чином свої зобов’язання не виконує, внаслідок чого станом на 23.11.2015 р. за Кредитним договором у нього виникла заборгованість перед Банком на загальну суму 22 434,13 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ на 24.11.2015 р. складає 537970,46 грн. Також позивач посилається на те, що в порядку забезпечення виконання зобов’язань між Банком та відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були укладені договори поруки, відповідно до яких ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зобов’язалися відповідати по зобов’язанням ОСОБА_1, які виникають з умов вищезазначеного Кредитного договору. Позичальник і поручителі відповідають перед Банком як солідарні боржники. Однак, встановлені кредитним договором терміни повернення наданого кредиту (основної суми) та терміни сплати відсотків за кредит відповідачами не дотримані, що зумовило звернення до суду.

Від представника позивача та відповідачів надійшли клопотання про розгляд справи за їх відсутності, що відповідає положенням ч. 2 ст. 158 ЦПК України, у зв’язку з чим в силу ч. 2 ст. 197 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. При цьому відповідно до письмової заяви представник позивачка позовну заяву підтримав, просив задовольнити її у повному обсязі.

Разом із тим відповідачем ОСОБА_3 до суду подані клопотання та заперечення проти позову, в яких відповідач просить суд застосувати строк позовної давності та строки припинення поруки, посилаючись на безпідставність вимог позивача з причин пропуску таких строків звернення до суду.

Суд, перевіривши матеріали справи, дослідивши надані докази в їх сукупності, вважає, що позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

Так, із матеріалів справи вбачається, що 30 січня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений Кредитний договір за № 30А на суму 30000 доларів США, зі сплатою 15 % річних за користування кредитом, з кінцевим терміном повернення не пізніше 20 січня 2012 року (а.с. 16 – 20).

З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника ОСОБА_1 за Кредитним договором, 30 січня 2008 року між Банком ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були укладені договори поруки за № 30А/1 та № 30А/2 відповідно, за якими поручителі зобов’язалися нести солідарну відповідальність перед банком за своєчасне та повне виконання боржником ОСОБА_1 зобов’язань за Кредитним договором (а.с. 21, 21 оборот).

Як вбачається з копій листів, Банком у зв’язку з порушенням позичальником ОСОБА_1 строків погашення заборгованості по кредиту та процентів за користування ним, з метою досудового врегулювання спору відповідачам у справі направлялись вимоги про погашення заборгованості за кредитним договором (а.с. 11 – 13), які залишені відповідачами без задоволення.

Відповідно до ст. 524 ЦК України – зобов'язання має бути виражене в грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Правовідносини з надання кредиту регулюються параграфом 2 глави 71 Цивільного кодексу України, а також Законом України «Про банки та банківську діяльність». Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 р. №15-93 (далі – Декрет).

Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» до кредитних відносяться операції зазначені у п. 3 ч. 1 та у пунктах 3 – 7 ч. 2 ст. 47 цього Закону, у тому числі розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Отже, розміщення залучених коштів шляхом надання кредитів є однією з основних банківських операцій.

В розумінні ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» до коштів відносяться гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Надаючи кредит, банк розміщує залучені ним кошти, як у національній валюті (гривні) так й в іноземній валюті.

Статті 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банків із розміщення залучених коштів на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується.

Стаття 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлює ряд обмежень і заборон, що стосується умов здійснення окремих банківських операцій.

Приписи вказаної статті Закону не містять заборони на видачу кредитів у іноземній валюті (розміщення залучених коштів у іноземній валюті).

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» на здійснення валютних операцій національним банком видаються відповідні ліцензії.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Тобто, виходячи з зазначених вище норм, чинне законодавство допускає можливість визначення зобов'язань у іноземній валюті, використання іноземної валюти в Україні, але визначає межі та конкретний порядок її використання.

Як вбачається з матеріалів справи, ПАТ КБ «ПриватБанк» на день надання кредиту ОСОБА_1 мав банківську ліцензію та дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями (а.с. 27).

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов’язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно абз. 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України, у разі відсутності іншої домовленості сторін, проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Виходячи із змісту ст. ст. 1054, 1055 ЦК України, слід визнати, що сторонами по справі було узгоджено всі істотні умови, необхідні для договорів даного виду.

У зв’язку з вищенаведеним положення Кредитного договору не можуть бути визнані несправедливими та такими, що порушують вимоги законодавства, моральні засади суспільства, у зв’язку з чим з цих підстав вказаний Кредитний договір не може бути визнаний неукладеним.

Згідно ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Судом встановлено та не оспорювалось сторонами, саме на прохання відповідача ОСОБА_4 і був наданий кредит саме в іноземній валюті. Так, ознайомившись з умовами Кредитного договору та підписуючи його ОСОБА_4 знав про те, що йому надається кредит саме в доларах США, а не в національній валюті України – гривні, а поручителі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підписуючи договори поруки на добровільних засадах взяли на себе зобов’язання перед Банком відповідати по борговим зобов’язанням в іноземній валюті боржника ОСОБА_1, які виникають з умов вищезгаданого Кредитного договору.

Отже, встановлені судом обставини свідчать про справедливість укладеного Кредитного договору та Додаткових угод до нього, а також про те, що Банк добросовісно діяв в інтересах відповідача ОСОБА_1 та надав йому кредит в іноземній валюті.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов’язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ст. 526 ЦК України, зобов’язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

За змістом ст.ст. 624, 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання та на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу. Якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Як було вище наведено Банком був наданий кредит в розмірі та на умовах, передбачених Кредитним договором, однак, відповідач ОСОБА_1 всупереч вимогам чинного законодавства та умов Кредитного договору належним чином свої зобов’язання по поверненню чергової частки кредиту та сплаті відсотків за користування кредитом не виконав та не здійснив повернення кредиту та сплати відсотків у повному обсязі у встановлені Кредитним договором строки, у зв’язку з чим Банк скористався своїм правом вимагати повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів у примусовому порядку. Про ці обставини зазначив представник Банку в позовній заяві та вони не спростовані відповідачами, у зв’язку з чим ними не виконані вимоги ст. ст. 10, 60 ЦПК України.

За змістом ч. 1 ст. 192 та ч. 3 ст. 533 ЦК України, Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті може застосовуватись тільки при вирішенні питання про стягнення основної заборгованості за кредитом та стягнення відсотків за користування валютним кредитом, та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення пені.

Оскільки позичальник ОСОБА_1 свої зобов’язання з повернення кредиту в обумовлені Кредитним договором строки не виконав, то станом на 23.11.2015 року, за розрахунками, наданими Банком (а.с. 8 – 9), яка не оспорювалась відповідачами, у нього виникла заборгованість за кредитним договором та процентам на загальну суму 22 434,13 доларів США.

Разом із тим суд звертає увагу на таке.

Загальний строк позовної давності встановлений у три роки і не залежить від суб'єктивного складу відносин (ст. 257 ЦК України).

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скороченими, або продовженими.

Для окремих видів вимог встановлюється скорочений строк позовної давності або більший строк. Зокрема, як зазначено в п. 1 ст. 258 ЦК України, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) встановлюється строк в один рік.

Без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин. До такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 24 червня 2015 року № 6-738цс15.

Позовна давність згідно з ч. 3 ст. 267 ЦК України застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Згідно з ч. 5 цієї ж статті якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до вимог статті 266, частини другої статті 258 ЦК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду та починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Як зазначалося вище відповідачами заявлено про застосування судом до спірних правовідносин строку позовної давності.

Оцінюючи вказані норми в сукупності, суд вважає, що сама по собі заява не є безумовною підставою для застосування позовної давності. Така заява лише робить можливим саме застосування позовної давності. Однак суд при цьому має перевірити сам сплив строку позовної давності та за наявності відповідного клопотання позивача у разі поважності причин пропуску строку позовної давності захистити порушене право.

Судом встановлено, що згідно розрахунку заборгованості, наданого позивачем відповідач ОСОБА_1 вчинив платіж на погашення заборгованості за кредитом останній раз 28 лютого 2012 року (а.с. 9 оборот). Отже, за переконанням суду про порушене право позивач мав дізнатися при відсутності наступного чергового платежу, який ОСОБА_1 мав ввчинити згідно розрахунку заборгованості 26 березня 2012 року, у зв’язку з чим строк позовної давності спливав через три роки, тобто 26 березня 2015 року. Згідно штампу вхідної кореспонденції суду, позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права 12 лютого 2016 року, тобто майже через рік з дня спливу позовної давності.

Таким чином, з огляду на наведене та встановлені судом обставини, суд приходить до висновку , що позивачу слід відмовити у задоволенні позову про стягнення з відповідача ОСОБА_1 суми боргу за договором кредиту з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

Що ж стосується позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_3, то суд не погоджується з вимогою позивача за первісним позовом, що вказані поручителі мають нести солідарну відповідальність із боржником ОСОБА_1, та вважає, що ця вимога задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.

Так, як було зазначено вище, кожний із поручителів уклав окремий договір поруки з Банком, про що йшлося вище, а тому кожний із поручителів не можуть відповідати перед банком солідарно між собою. Крім того, як вбачається з договорів поруки вона діє до повного виконання зобов’язань за Кредитним договором. Отже, з зазначеного слідує, що строк поруки договорами не встановлено.

З наданого до позовної заяви розрахунку заборгованості вбачається, що ОСОБА_1 повністю припинив здійснювати виплати за кредитним договором з 26.02.2012 року. За таких обставин, суд дійшов висновку, що у кредитора виникло право пред’явити вимогу до поручителів про виконання порушеного основного зобов’язання боржника щодо повернення кредиту, починаючи з 26.03.2012 року (з моменту порушення зобов’язання щодо сплати тіла кредиту) та протягом наступних шести місяців.

З матеріалів справи також вбачається, що 16.12.2015 ПАТ КБ «ПриватБанк» було направлено на адресу поручителів листи із вимогою про усунення порушення зобов’язань. Із позовом до позичальника та/або поручителів ПАТ КБ «ПриватБанк» після припинення позичальником здійснення виплат за договором не зверталось.

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Враховуючи правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17.09.2014 року по справі № 6-53цс14, який згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов’язків для судів, суд вважає необхідним вказати на наступне.

Згідно до вимог ч. 4 ст. 559 ЦК України (в редакції, яка діяла на момент виникнення правовідносин та спору сторін), порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності, ч. 4 ст. 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, установленого договором поруки (перше речення ч. 4 ст. 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення ч. 4 ст. 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя (третє речення ч. 4 ст. 559 ЦК України).

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у ч. 4 ст. 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Отже, зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, зокрема й застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Виходячи з положень другого речення ч. 4 ст. 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено у судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто упродовж шести місяців із моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або із дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого ч. 2 ст. 1050 ЦК України, або із дня настання строку виконання основного зобов'язання.

Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред'явить вимоги до поручителя.

У постанові від 17.09.2014 року у справі № 6-70цс14 Верховний Суд України за результатами розгляду заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31.07.2013 року у справі за позовом про стягнення заборгованості дійшов правового висновку про те, що якщо строк договору поруки не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить до поручителя вимоги: такою вимогою кредитора до поручителя може бути лише позов, заявлений кредитором до поручителя в судовому порядку; непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов'язанням; звернення до суду після спливу передбаченого ч. 4 ст. 559 ЦК України строку не є підставою для відмови в позові у зв'язку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у зв'язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя.

В зв’язку з наведеним та на підставі встановлених судом обставин справи, з урахуванням досліджених судом доказів, суд приймає рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо стягнення з поручителів грошових коштів солідарно з боржником ОСОБА_1

Керуючись ст. ст. 525, 526, 549, 550, 559, 1046, 1048 – 1050, 1054 ЦК України,

ст. ст. 10, 11, ч. 2 ст. 197, ст. ст. 209, 212, 214 – 215 ЦПК України, суд —

вирішив:

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Одеської області через Арцизький районний суд Одеської області шляхом подання апеляційної скарги в десятиденний строк з дня отримання копії рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції.

СУДДЯ

Арцизького районного суду ОСОБА_5