Справа     №2-1  

  2009 рік  

РІШЕННЯ  

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ  

15 жовтня 2009 року     смт.Черняхів  

Черняхівський районний суд Житомирської області в складі:  

головуючого-судді:     Моніча Б.С.  

при секретарі:     Юрченко Т.Р.  

з участю позивачки:     ОСОБА_1  

відповідачки:     ОСОБА_2  

її представників:     ОСОБА_3, ОСОБА_4  

представника відповідача:     ОСОБА_5  

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт.Черняхові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та до виконавчого комітету Черняхівської селищної ради з участю третьої особи – ОСОБА_6 про визнання частково недійсним, в розмірі 13/45 ідеальних часток договору дарування 2/3 частини житлового будинку №26 по вул.Горького між ОСОБА_7 та ОСОБА_2, про визнання за ОСОБА_8Є права власності на 2/3 частини будинку, про розподіл 2/3 частин будинку та визнання за ОСОБА_1 права власності на 13/45 часток будинку, про розподіл присадибної ділянки та про визнання частково недійсним рішення виконкому Черняхівської селищної ради про передачу в приватну власність земельної ділянки та про визнання недійсним державного акту про право володіння земельною ділянкою,–  

ВСТАНОВИВ:  

Під час судового розгляду даної справи позивачка неодноразово змінювала свої позовні вимоги, доповнювала їх тощо. В подальшому неприйняття процесуальних рішень судом по всіх позовних вимогах, які були предметом розгляду справи, ставало однією з причин скасування рішень суду, ухвалених у справі.  

В зв’язку з цим позивачка ОСОБА_1 заявила клопотання про залишення її всіх позовних вимог, за винятком тих, які нею викладені в уточнюючій позовній заяві від 17.02.09 (т.4 т.1 а.с.14), без розгляду. Ухвалою суду від 15.10.09 її клопотання судом задоволено, розгляд справи ухвалено продовжувати в межах позовних вимог ОСОБА_1, викладених в уточнюючій позовній заяві від 17.02.09.  

Згідно даних позовних вимог позивачка вказала, що 21.12.1994 року померла її мати ОСОБА_8, після смерті якої залишилось спадкове майно, а саме: 2/3 частини жилого будинку №26 з надвірними будівлями по вул.Горького смт.Черняхова. Вказана частина будинку є спільною сумісною власністю подружжя – матері позивачки ОСОБА_8 та ОСОБА_7, який помер 22.03.1999 року. 21.12.1993 року мати позивачки ОСОБА_8 склала заповіт на ім’я ОСОБА_1 на належну їй частку в спільному майні подружжя. У вересні 1995 року нотаріус посвідчив договір дарування спірного житла та майна між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 З урахуванням обов’язкової частки в спадщині ОСОБА_7Г, належало лише 17/45 ідеальних часток будинку. Також в період укладання договору над ОСОБА_7 було призначено опіку.  

ОСОБА_2 також було приватизовано земельну ділянку прилеглу до вищевказаної частини будинку. На пропозицію секретаря ради повернути державний акт на право володіння земельною ділянкою остання відмовилася.  

Дані обставини спонукали позивачку звернутися до суду із позовом про визнання частково недійсним, в розмірі 13/45 ідеальних часток договору дарування 2/3 частин житлового будинку №26 по вул.Горького в смт.Черняхові, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_2; про визнання за ОСОБА_8 права власності на 2/3 частини житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого по вул.Горького, 26 в смт.Черняхові; про поділ 2/3 частин спірного будинку та визнання за позивачкою права власності на 13/45 ідеальних часток будівлі як за спадкоємицею за законом та заповітом; про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету від 23.04.1998 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки по вул.Горького, 26 в смт.Черняхові та про визнання недійсним державного акту на право володіння вказаною земельною ділянкою; про встановлення порядку користування земельною ділянкою шляхом виділення ОСОБА_1 частки, пропорційної її частці у домоволодінні.  

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази на умовах змагальності в межах заявлених позовних вимог, суд позов ОСОБА_1 задовольняє частково, оскільки для цього є всі законні підстави.  

З пояснень позивачки вбачається, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 під час перебування в шлюбі набули 2/3 частини спірного будинку, а тому кожному з них належало по ? частці у цій частині будинку на праві спільної сумісної власності подружжя. 21.12.1993 року ОСОБА_8 заповіла належний їй будинок своїй дочці – позивачці у справі. 21.12.1994 року вона померла. Зазначені обставини підтверджені відповідними письмовими документами.  

З свідоцтва про одруження серії VII УР №674584 вбачається, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 перебували в зареєстрованому шлюбі з 28.10.1952 року (т.1 а.с.3). Свідоцтвом про смерть ОСОБА_8 стверджено, що вона померла 21.12.1994 року (т.1 а.с.4). Згідно заповіту від 21.12.1993 року остання заповіла належний їй на праві власності жилий будинок по вул.Горького, 26 своїй дочці – ОСОБА_1 (т.1 а.с.5). В подальшому, без врахування її права та інтересів на частину будинку за заповітом ОСОБА_7 07.09.1995 року подарував 2/3 частини спірного будинку відповідачці ОСОБА_2 згідно нотаріально посвідченого договору (т.1 а.с.11-12).  

Незважаючи на те, що відповідачка ОСОБА_2 та її представники позов не визнали, вказуючи, що спірних 2/3 частини будинку не були придбані за спільні кошти подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_7, суд прийшов до висновку про необґрунтованість цих тверджень, оскільки з письмових пояснень ОСОБА_7, наявних в справі, вбачається, що за час подружнього життя з ОСОБА_8 ними було набуто спірних 2/3 частини будинку, після смерті його дружини його діти, в тому числі й позивачка, відмовилися доглядати за ним, хоча він і потребував такого догляду. З цих підстав 2/3 частини будинку ним було подаровано ОСОБА_2, яка доглядала за ним і надавала йому всіляку допомогу (т.1 а.с.40-41). З інших його пояснень слідує, що будинок ним був придбаний за особисті кошти, виручені від продажу будинку №42 по вул.Горького (т.1 а.с.84). При подальшому перегляді справи ОСОБА_7 вказував, що після одруження з ОСОБА_8 проживали в її квартирі, пізніше за спільні кошти викупили цю квартиру, а продавши її, будували будинок. В 1968 році будинок продали і свої гроші ОСОБА_8 віддала своїм дітям, а за належні йому особисті кошти ОСОБА_7 придбав 2/3 спірного будинку. Вважав, що спірна частина будинку має належати тому, хто доглядатиме його до смерті.  

Сама ж відповідачка ОСОБА_2 при попередніх неодноразових розглядах справи іншими складами суду, в своїх поясненнях, скаргах, клопотаннях визнавала, що спірні 2/3 частини будинку, які їй були подаровані ОСОБА_7 були придбані під час шлюбу і є спільною сумісною власністю подружжя. Висловлювала лише свою незгоду з тим, що спірних 2/3 частини будинку можливо поділити, виділивши кожній із сторін її частку.  

Враховуючи суперечливість пояснень ОСОБА_7 та відповідачки, наявність відповідних документів, що підтверджують набуття 2/3 частин спірного будинку в шлюбі, суд приходить до висновку, що зазначені 2/3 частини будинку являлись спільною власністю подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_8, а тому частка кожного в спільному майні подружжя становила по 1/3 частині будинку. Дані висновки суду ґрунтуються на положеннях ст.22 Кодексу про шлюбу та сім’ю України, положення якого суд застосовує до спірних правовідносин, незважаючи на те, що він введений в дію з 01.01.1970 року. Оскільки це прямо передбачено відповідним Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім’ю Української РСР» від 29.12.1969 року №2476-VII.  

З спадкової справи №65 щодо майна померлої ОСОБА_8 вбачається, що ОСОБА_1 прийняла спадщину після її смерті шляхом подачі відповідної заяви до Черняхівської державної нотаріальної контори. Такі її дії відповідали положенням ст.ст.548-549 Цивільного Кодексу УРСР в редакції 1963 року (далі – ЦК УРСР), чинного на той час.  

З відповідних посвідчень ОСОБА_7 вбачається, що він являвся інвалідом 1-ї групи безстроково (т.1 а.с.162). За таких обставин з урахуванням положень ст.535 ЦК УРСР ОСОБА_7 як непрацездатний чоловік ОСОБА_8 мав право на обов’язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту в розмірі не менше 2/3 частки, яка належала б йому при спадкоємстві за законом.  

Позивачкою до суду не було подано відповідних документів, які  підтверджували б кількість спадкоємців ОСОБА_8 першої черги за законом на час її смерті. Разом з тим перед призначенням відповідної експертизи щодо варіантів розподілу спірного домоволодіння суд з’ясовував це питання у сторін і вони вказали, що на час смерті ОСОБА_8 вона мала чотирьох спадкоємців першої черги за законом. За змістом ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 ЦПК України. Оскільки та обставина, що на час смерті ОСОБА_8 вона мала чотирьох спадкоємців першої черги за законом, серед яких дочка ОСОБА_1 та чоловік ОСОБА_9, була визнана сторонами, то за ч.1 ст.61 ЦПК України вона доказуванню не підлягала і суд виходив з того, що вона є достовірною та застосовував її для розрахунку частки, яку ОСОБА_8 могла заповідати ОСОБА_1  

Виходячи із вищевикладеного, частка кожного з чотирьох спадкоємців за законом від 1/3 частини домоволодіння мала складати 1/12 (1/3:4). Обов’язкова частка ОСОБА_7 мала складати 2/3 від 1/12, тобто 1/18. Частка, яку мала право заповідати ОСОБА_8 з урахуванням обов’язкової частки ОСОБА_7, мала складати 1/3-1/18=6/18-1/18=5/18.  

В ході розгляду справи не встановлено, що ОСОБА_7 звертався до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8, однак сторони визнали та не оспорювали, що він продовжував проживати в спадковій частині будинку протягом 6 місяців після її смерті та фактично вступив в управління спадковим майном. З цих підстав він прийняв належну йому обов’язкову частку в спадщині після смерті ОСОБА_8 в розмірі 1/18 в порядку ст.ст.548-549 ЦК УРСР і з урахуванням його частки в спільному майні подружжя мав право на 7/18 частини від всього домоволодіння після спливу 6 місяців з дня смерті ОСОБА_8  

В судовому засіданні встановлено, що ні ОСОБА_7, ні ОСОБА_1 по закінченню 6 місяців з дня відкриття спадщини не зверталися за свідоцтвом про право на спадщину після смерті ОСОБА_8, як це передбачено ст.561 ЦК УРСР, однак це не позбавляє їх спадкових прав, оскільки чинним на той час законодавством не встановлювалося граничного строку на звернення за свідоцтвом про право на спадщину, не містить таких вимог і чинне законодавство.  

Виходячи із викладеного, суд приходить до висновку про те, що на час укладання договору дарування 07.09.1995 року ОСОБА_7 та ОСОБА_1 мали право спільної часткової власності на спірне домоволодіння в частках 7/18 та 5/18 відповідно, що разом складало 2/3 його частини.  

Оскільки право ОСОБА_1 на 5/18 частини будинку є невизнаним, то воно може бути визнане судом.  

Прийшовши до висновку про необхідність визнання за ОСОБА_1 права власності на 5/18 частини будинку суд відмовляє в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на 2/3 частини будинку за ОСОБА_8 Суд погоджується, що вона набула право на 1/2 частину від 2/3 домоволодіння, що враховує в подальшому при визнанні права власності 5/18 частини будинку за ОСОБА_1, однак за змістом ст.25 ЦК України, ст.ст.27-31 ЦПК України суд не може вирішувати питання про право особи, цивільна та цивільно-процесуальна дієздатність якої припинена у зв’язку із її смертю. Згідно роз’яснень, викладених в абз.2 п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визнання частки спадкодавця. В разі смерті співвласника приватизованого будинку частки кожного є рівними. З цих підстав суд вправі визнати лише право спадкоємця на частку спадкодавця.  

Порядок укладання договорів дарування визначався ст.ст.227, 243-244 ЦК УРСР в редакції станом на 11.07.1995 року (останні зміни від 11 липня 1995 року N 295/95-ВР, ВВР, 1995 р., N 29, ст. 222).  

Відповідними нормами ЦК УРСР не визначалось поняття «право дарування майна», разом з тим ст.225 ЦК УРСР визначалося право продажу майна, яке належало виключно власнику (дану норму суд застосовує до спірних правовідносин за аналогією закону). Статтею 145 ЦК УРСР гарантувалось право витребування майна у добросовісного набувача: якщо майно набуто безоплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках.  

Статтями 112-113 ЦК УРСР визначалось, що розпорядження майном при спільній частковій власності проводиться за згодою усіх учасників.  

Виходячи з вищевикладеного договір дарування, укладений ОСОБА_7 з ОСОБА_2 не відповідав вимогам закону наведеним вище, а тому його слід визнати частково недійсним (в частині дарування 5/18 частин будинку) згідно ст.ст.48, 59, 60 ЦК УРСР з моменту його укладання.  

Доводи ОСОБА_1 про необхідність визнання угоди (договору дарування) недійсною ще й з тих підстав, що над ОСОБА_7 було встановлене піклування суд вважає непереконливими, оскільки підстави визнання угод недійсним чітко визначались відповідними нормами ЦК УРСР і таких підстав, окрім наведених вище, розглядом справи не встановлено. Відповідних доказів суду не надано.  

ОСОБА_8 того з наявного рішення виконкому Черняхівської селищної ради від 04.07.1997 року слідує, що над ОСОБА_7 встановлено піклування та призначено його піклувальником ОСОБА_2 вже після укладання договору купівлі продажу (т.1 а.с.36).  

Вирішуючи питання про можливість виділу в натурі позивачці її частки в спільному майні, суд керується положеннями Цивільного Кодексу України, який набрав чинності з 01.01.2004 року (далі ЦК України), оскільки право на частку позивачки в спільному майні суд визнає вже під час дії цього Кодексу і  відповідні правовідносини сторін існують на час винесення рішення, а тому мають регулюватися цим Кодексом, згідно його прикінцевих та перехідних його положень.  

Виходячи з положень ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Вийти за межі позовних вимог суд не вправі.  

Статтею 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ частки у натурі із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ст.183 Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.  

Статтею 365 Кодексу визначено випадки, коли може бути припинено право співвласника на частку в спільному майні. При цьому право на частку в спільному майні може бути припинено лише на підставі позову інших співвласників.  

Незважаючи на проведення судом відповідної експертизи експертом не визначено жодного варіанту розподілу спірної частини домоволодіння згідно часток визначених судом. Всі варіанти розподілу домоволодіння передбачали певне відхилення від визначених судом часток з компенсацією різниці за відхилення (т.4 а.с.70-108), натомість позовна вимога про виділення частки в натурі з одночасним припиненням права на певну частку у спільній частковій власності позивачкою не заявлялась. Винесення рішення про виділення в натурі одній із сторін більшої частки порівняно з тою, що належить їй за законом без припинення права іншої сторони на відповідну різницю в ідеальних долях (частках) виходило б за межі позовних вимог.  

Крім того, компенсація співвласникові може бути виділена лише за згодою. Враховуючи, що такої згоди в судовому засіданні судом не отримано, суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог в частині поділу домоволодіння в натурі.  

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про поділ будинку в натурі суд також виходить з того, що в судовому засіданні експерт дала суперечливі висновки щодо можливості розподілу будинку за запропонованими нею варіантами. Сам висновок експерта не містить відповідей на питання про те, в яких з приміщень, де пропонується обладнати в окремі ізольовані квартири, слід обладнати кухню, туалет тощо. Яким чином слід провести встановлення систем опалення, газо-, електро- постачання, яка вартість цих робіт. За таких обставин суд не спроможний винести обґрунтоване  рішення з приводу виділення частини майна в натурі, врахувавши всі ці обставини.  

Крім того, експерт виходила з того, що незаконно збудованих споруд у складі спірного домоволодіння немає, що не відповідає матеріалам справи. Відповідно до рішення виконкому Черняхівської селищної ради від 12.05.04 ОСОБА_1 надано дозвіл на оформлення правових документів на побудовану її матір’ю веранду до частини будинку №26 по вул.Горького, 26 (т.1 а.с.425). З листа Житомирського обласного підприємства по технічній інвентаризації від 11.06.04 слідує, що прибудована веранда узаконена (т.1 а.с.426). Рішенням виконкому від 29.07.2004 року №128 рішення від 12.05.04 скасоване за протестом прокурора району (т.1 а.с.442).  

Клопотання про призначення додаткової експертизи сторонами не заявлялось.  

Також суд враховує суперечливі висновки відповідних контрольних органів щодо можливості перепланування будинку за визначеними експертом варіантами, оскільки варіанти розподілу домоволодіння №1 та №4, №2 та №5, №3 та №6 є аналогічними один одному по кількості виділяємих приміщень, тоді як відділом містобудування та архітектури надано згоду на розподіл будинку по варіантах №№1-5 (а.с.133), сектором питань наглядово-профілактичної діяльності управління з питань наглядово-профілактичної діяльності ГУ МНС України в Житомирській області надано згоду на розподіл домоволодіння за варіантами №№1-2 (а.с.134), державною СЕС Черняхівського району за варіантами №№1, 2, 4, 5 (а.с.125), рішенням виконкому селищної ради – дозвіл на перепланування по всіх варіантах. Також з пояснень експерта ОСОБА_10 слідує, що ряд дій необхідних з перепланування фактично потребують реконструкції, а на реконструкцію приміщень відповідними органами не надавались.  

Вирішуючи питання щодо позовних вимог про скасування державного акту про право власності на землю суд враховує позицію представника відповідача – селищної ради, відповідно до якої слідує, що земельна ділянка виділялась ОСОБА_2 виходячи із того, що вона є власницею 2/3 частин будинку, і в тому випадку, якщо суд прийде до висновків, що слід визнати право власності на певну частину будинку за позивачкою, то суд має скасувати державний акт та частково рішення селищної ради.  

Вирішуючи питання про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 виконком селищної ради виходив з положень ст.ст.6, 17 ЗК України в редакції, що була чинна на час виділення земельної ділянки. При цьому земельна ділянка ОСОБА_2 передавалась саме для обслуговування спірної частини будинку в розмірі 0,12 га. В подальшому нею був виготовлений державний акт на право власності на земельну ділянку (т.4 а.с.20-21). Враховуючи, що при вирішенні питання про виділення земельної ділянки не було враховано право ОСОБА_1 на частку в спірній частині будинку, суд скасовує рішення виконкому Черняхівської селищної ради від 23.04.1998 року в частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки для обслуговування жилого будинку №26/1 в розмірі 0,12 га., а також визнає недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ЖТ №11-25 №000118. Також судом встановлено, що прізвище ОСОБА_2 в акті вказано невірно як Нітюк, а в самому рішенні земельна ділянка передавалась не ОСОБА_2, а ОСОБА_11.  

Позовну вимогу про встановлення порядку користування земельною ділянкою суд залишає без задоволення, оскільки відповідна експертиза щодо встановлення такого порядку користування не проводилась, а з врахуванням відмови у задоволенні позовної вимоги про поділ будинку, обґрунтовано встановити порядок користування земельною ділянкою суд не спроможний, оскільки не в змозі врахувати   можливість нормального користування будинком і здійснення догляду за ним, розташування господарських будівель, споруд, необхідність зведення будівель, розташування плодово-ягідних насаджень співвласників, можливість проходу з вулиці на подвір'я тощо.  

Матеріалами справи підтверджено оплату експертиз ОСОБА_1 в розмірах 150 грн. (т.1 а.с.138-139), 60 грн. (т.1 а.с.182, 184), 2200 грн. (т.4 а.с.139). Ці витрати суд розподіляє порівну між сторонами і присуджує з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1205 грн. на компенсацію понесених за проведення експертиз витрат.  

Вартість спірної частини домоволодіння згідно висновку експерта складає 48746 грн. За таких обставин позивачкою, виходячи із заявлених нею позовних вимог мало бути сплачено 13/45х487,46+8,50+8,50+8,50+8,50+8,50=188,32 грн. судового збору. Фактично позивачкою сплачено 158 грн. судового збору. Враховуючи часткове задоволення її позову (5/18 від 487,46=135,41), суд мав присудити їй 160,91 грн. (135,41+8,50+8,50+8,50). Однак з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_2 є інвалідом 2 групи, а тому суд повертає позивачці сплачені нею судові витрати в розмірі 158 грн., а судові витрати відносить на рахунок держави.  

Витрати з інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи суд не стягує, оскільки на час подачі позову їх оплата не передбачалась законодавством.  

З метою недопущення вирішення судом питання про права та обов’язки осіб, що не брали участь в справі суд залучив до участі в ній співвласника будинку ОСОБА_6, який при вирішенні позову покладався на розсуд суду, вказував, що позовні вимоги його інтересів не зачіпають, а пізніше подав заяву про розгляд справи без нього.  

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.3, 10, 11, 61, 88, 212-216 ЦПК України, наведеними в рішенні нормами, суд, –  

ВИРІШИВ:  

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та до виконавчого комітету Черняхівської селищної ради з участю третьої особи – ОСОБА_6 про визнання частково недійсним, в розмірі 13/45 ідеальних часток договору дарування 2/3 частини житлового будинку №26 по вул.Горького між ОСОБА_7 та ОСОБА_2, про визнання за ОСОБА_8Є права власності на 2/3 частини будинку, про розподіл 2/3 частин будинку та визнання за ОСОБА_1 права власності на 13/45 часток будинку, про розподіл присадибної ділянки та про визнання частково недійсним рішення виконкому Черняхівської селищної ради про передачу в приватну власність земельної ділянки та про визнання недійсним державного акту про право володіння земельною ділянкою задовольнити частково.  

Визнати за ОСОБА_1, прож. ІНФОРМАЦІЯ_1 право власності на 5/18 ідеальних часток будинку №26 по вул.Горького в смт.Черняхові Житомирської області, як за спадкоємицею ОСОБА_8 за заповітом.  

Визнати частково недійсним в розмірі 5/18 ідеальних часток договір дарування 2/3 частин жилого будинку №26 по вул.Горького в смт.Черняхові Житомирської області, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 07.09.1995 року.  

Визнати частково недійсним рішення виконавчого комітету Черняхівської селищної ради від 23.04.1998 року в частині передачі   у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки для обслуговування жилого будинку №26/1 в розмірі 0,12 га.  

Визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ЖТ №11-25 №000118, виданий Нітюк Н.М.12.01.1999 року.  

В решті позову відмовити за безпідставністю, необґрунтованістю та недоведеністю позовних вимог.  

Повернути ОСОБА_1 158 грн. судового збору (держмита), сплаченого згідно квитанції відділення Агропромбанку в смт.Черняхові через ОСОБА_12 №№00016, 00015, 00034 від 03.06.1997 року, 03.06.1997 року та 03.12.1997 року.  

Судовий збір віднести на рахунок держави.  

Стягнути з ОСОБА_2, прож. ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь ОСОБА_1 1205 (одна тисяча двісті п’ять) грн. компенсації понесених за проведення експертиз витрат.  

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Житомирської області шляхом подачі апеляційної скарги через Черняхівський районний суд протягом 20 днів з дня подання заяви про апеляційне оскарження, яка подається протягом 10 днів з дня проголошення рішення.  

При відсутності заяви та апеляції рішення вступає в законну силу через 10 днів з дня його проголошення.  

Головуючий – суддя: (підпис)     ОСОБА_13  

Копія вірно:  

Суддя: