Справа № 2-а-2192/2009 р.

                                П О С Т А Н О В А  

          ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ  

28 жовтня  2009 року суддя Ізюмського міськрайонного суду Харківської області Бутенко В.М., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Ізюмському районі про поновлення пропущеного строку для звернення до суду та стягнення недоплаченої щомісячної державної допомоги дітям війни, -

у с т а н о в и в:

Позивач ОСОБА_1  у липні 2009 року звернулася до Ізюмського міськрайонного суду Харківської області з адміністративним позовом до управління Пенсійного фонду України в Ізюмському районі Харківської області (далі — відповідач) про поновлення пропущеного строку для звернення до суду та нарахування  недоплаченої щомісячної державної  допомоги дітям війни  в сумі 2733,30 грн. за період  2006 -2007 роках.

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що вона належить до соціальної категорії “Дитина війни” і відповідно до ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” з 01.01.2006 року має право на отримання соціальної допомоги в розмірі 30% від мінімального розміру пенсії за віком. У 2006-2007 роках така допомога їй не виплачувалась. Рішенням Конституційного Суду України № 6-рп/2007 від 09 липня 2007 року були визнані такими, що не відповідають Конституції України та є неконституційними окремі положення Закону України “Про державний бюджет України на 2007 рік”, якими була зупинена дія положень Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, на підставі яких їй повинна була бути нарахована соціальна допомога. Разом з тим, відповідач в порушення вимог Конституції України, не здійснив нарахування та виплату зазначеного підвищення до пенсії. Дізналася про порушення своїх прав та інтересів лише у грудні 2008 року.

Відповідач надав заперечення на позов, в якому просить суд в задоволенні позову відмовити. Вважають, що їх дії, щодо невиплати позивачу доплати до пенсії, передбаченої ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” від 18.11.2004 року (далі - ЗУ №2195-1У) є правомірними через невизначеність на законодавчому рівні органу на який покладено обов’язок здійснення таких виплат особам, які мають статус дитини війни, за рахунок яких коштів повинні здійснюватися ці виплати та який розмір мінімальної пенсії за віком необхідно застосовувати при обчисленні таких доплат. При цьому відповідачі зазначили про необґрунтованість доводів позову, щодо застосування до спірних правовідносин  ст. 28 ЗУ “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” №1058 від 09.07.2003 року (далі – ЗУ №1058), оскільки розмір мінімальної пенсії за віком, встановлений абз.1 ч.1 даної статті застосовується виключно для визначення розмірів пенсії, призначених за цим законом. Також наполягали на відмові в задоволенні позову через пропущення позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом, визначеного ст. 99 Кодексу Адміністративного Судочинства України (далі - КАСУ).

В судове засідання позивач та представник відповідача не з’явилися, надали до суду клопотання  про розгляд справи без їх участі.

Суд ухвалою визнав можливим розглянути справу в порядку письмового провадження, на підставі наявних у справі доказів.

Позивач ОСОБА_1 народилася 18 травня 1938 року (а.с. 3).

Згідно із ст.1 ЗУ №2195-1У дитиною війни є особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 року) Другої світової війни було менше 18 років.  

Відповідно, позивач є дитиною війни в розумінні ЗУ №2195-1У. Даний факт підтверджується копією посвідчення позивача № 113972 з проставленим в ньому штампом “Дитина війни” (а.с. 4).  

Відповідач не заперечує того факту, що Позивач є дитиною війни в розумінні ЗУ №2195.  

Враховуючи зазначений статус позивача, на неї відповідно до ст. 6 ЗУ №2195-1У повністю розповсюджуються всі пільги та соціальні гарантії, передбачені Законом, в тому числі має право  на отримання державної соціальної підтримки, а саме підвищення до пенсії в розмірі 30% мінімальної  пенсії за віком.

Із заперечень відповідача встановлено, що відповідач не здійснює позивачу зазначених виплат, посилаючись на відсутність у нього коштів та на невизначеність розрахункової величини (мінімальної пенсії за віком) для розрахунку підвищення  до пенсії категорії громадян, які мають статус дітей війни.

В статті 7 ЗУ №2195-1У зазначено, що фінансове забезпечення державних соціальних гарантій, передбачених цим Законом, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Законом України “Про Державний бюджет на 2006 рік” від 20.12.2005 року дію ст.6 зазначеного Закону на 2006 рік було зупинено.

Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет на 2006 рік” від 19.01.2006 року до статті 110 Закону України “Про Державний бюджет на 2006 рік” було внесено зміни, якими встановлено, що пільги дітям війни, передбачені ст.6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” у 2006 році запроваджуються поетапно, за результатами виконання бюджету у першому півріччі, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за погодженням з Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету.

Проте, у 2006 році пільги, встановлені ст.6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни” запроваджені не були.

Закони України “Про Державний бюджет на 2006 рік” від 20.12.2005 року та “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет на 2006 рік” від 19.01.2006 року неконституційними не визнані та діяли протягом 2006 року.

Крім того, надаючи перевагу  Законам України “Про Державний бюджет на 2006 рік” від 20.12.2005 року та “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет на 2006 рік” від 19.01.2006 року, суд виходить з того, що з акони є актами єдиного органу законодавчої влади – Верховної Ради України. Конституція України не встановлює пріоритету в застосуванні того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає такого закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.

Конституційний Суд України у п. 3 мотивувальної частини рішення від 03.10.1997 року № 4-зп (справа про набуття чинності Конституцією) зазначив: ?онкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше”.

Виходячи із системного аналізу наведених норм законодавства, суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог позивача, які стосуються виплат доплати до пенсії за 2006 рік. Відповідачі по справі протягом 2006 року діяли у відповідності з діючим законодавством та не мали підстав здійснювати позивачу щомісячні доплати до пенсії, оскільки до 15.03.2006 року дія ст. 6 ЗУ №2195-1У була зупинена, а з 15.03.2006 року здійснення доплат, визначено у інший спосіб, тобто поставлено в залежність від виконання у другому півріччі 2006 року Закону України “Про Державний бюджет на 2006 рік”.  

Таким чином, відповідно до вищезазначених законів, у відповідача не було підстав нараховувати та сплачувати позивачеві доплату до пенсії, передбачену ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, оскільки до 19.01.2006 року її дію було зупинено, а потім передбачені нею виплати не запроваджені.

Стосовно позовних вимог щодо здійснення позивачу підвищення до пенсії за 2007 рік, суд вважає їх частково підлягаючими задоволенню, з таких підстав.

Відповідно до п.12 ст. 71 ЗУ “Про Державний бюджет на 2007 рік” дію ст.6 ЗУ №2195-1У, з урахуванням ст. 111 цього Закону було зупинено.

Рішенням Конституційного Суду України (далі - КСУ) від 09.07.2007 року за №6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення п.12 ст. 71 ЗУ “Про Державний бюджет України на 2007 рік”, яким дію ст. 6 ЗУ №2195-1У зупинено з урахуванням ст. 111 цього Закону.

Рішення КСУ у цій справі має преюдиціальне значення для судів загальної юрисдикції при розгляді ними позовів у зв’язку з правовідносинами, які виникли внаслідок дії положень статей зазначеного закону, що визнані неконституційними. Рішення КСУ є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Стаття 152 ч.2 Конституції України передбачає, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення  Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

Виходячи з системного аналізу зазначених норм, дати ухвалення Рішення КСУ, відповідач повинен був нарахувати та сплачувати позивачу доплату до пенсії, передбачену ст. 6 ЗУ №2195-1У з 09.07.2007 року, оскільки з моменту ухвалення КСУ свого рішення, щодо неконституційності п.12 ст. 71 ЗУ “Про Державний бюджет України на 2007 рік”, ця норма втратила чинність та не підлягала застосуванню. Отже відповідач з 09.07.2007 року мав діяти у відповідності з приписами діючої норми ст. 6 ЗУ №2195, нараховувати та здійснювати позивачу відповідні доплати до пенсії у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком.

Стаття 64 Конституції України передбачає, що  конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків передбачених Конституцією України.

Згідно ст. 6 КАСУ звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.      

Таким чином, доводи відповідачів, в частині неврегульованості на законодавчому рівні порядку здійснення доплат особам, які мають статус дітей війни не може бути підставою для їх не здійснення або відмови в задоволенні позовних вимог.      

Щодо доводів відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин ст. 28 ЗУ №1058 суд вважає їх необґрунтованими, оскільки сторони по справі не заперечують, що позивач має право на отримання доплат до пенсії у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком, як дитина війни. За чинним законодавство розмір мінімальної пенсії за віком визначається лише за правилами, передбаченими ст. 28 ЗУ №1058, іншого нормативно-правового акта, який би визначав цей розмір або встановлював інший розмір, не має. А отже, щодо застосування ч.3 ст. 28 вище зазначеного закону, з якої випливає, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом 1 частини 1 цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсії, призначених згідно з цим Законом, оскільки наявність такої норми та відсутність іншого мінімального розміру пенсії за віком не є підставою для відмови в реалізації позивачем конституційної гарантії, встановленої ст. 46 Конституції України та права на отримання доплати до пенсії, передбаченої ст. 6 ЗУ №2195-1У.

Також суд відхиляє доводи відповідача, щодо невизначеності на законодавчому рівні питання відносно органу на який покладено обов’язок здійснення виплат, підвищення пенсії особам, які мають статус дитини війни.

Пенсійний фонд України діє у відповідності до Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 01.03.2002 року за №121/2001 і здійснює свої повноваження на підставі п.15 зазначеного положення через створені в установленому порядку його територіальні управління. Відповідно до ЗУ №1058 рішення про призначення та перерахунок пенсій приймаються районними управління Пенсійного фонду України (далі - УПФУ) за місцем проживання пенсіонерів.

Таким чином, обов’язок по нарахуванню та виплаті доплат до пенсії позивача, передбаченої ст. 6 ЗУ2195-1У, покладено на УПФУ в Ізюмському районі Харківської області, за місцем проживання позивача.

Крім того, суд вважає безпідставними посилання відповідача на відсутність коштів, щодо забезпечення виплат зазначеної доплати до пенсії.

Статтею 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються.  

Таким чином, держава взяла на себе зобов’язання забезпечити реалізацію громадянами своїх конституційних прав.

За змістом ч.1 ст. 26 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у старості та в інших випадках, передбачених законом.

ЗУ 32195-1У реалізовано конституційне право на соціальний захист громадян, які мають статус “дитина війни”, серед яких їм надано право на отримання 30% доплат до пенсії.

Відповідно до ч.2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової  влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до  законів України.

Згідно до абзацу 1 Положення про Пенсійний фонд України – ПФУ є  центральним органом виконавчої влади, на який відповідно до зазначеного положення покладено обов'язок щодо призначення пенсій, підготовки документів для її виплати, забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій.

Пунктом 1.1. Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах і районах у містах, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 30.04.2002 року за №8-2, управління Пенсійного фонду України у районах, містах і районах міста є органами Пенсійного фонду України, підвідомчими відповідно Головним управлінням цього фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими управліннями утворюють систему органів  ПФУ та мають завданням – забезпечення призначення та виплати пенсії.

Отже обов’язок по нарахуванню та виплаті доплати до пенсії, яка передбачена ЗУ №2195-1У, покладено саме на органи ПФУ.

Виходячи із системного аналізу приписів Конституції України та наведених нормативно-правових актів, суд вважає безпідставними посилання відповідача на відсутність коштів, як на обґрунтування правомірності невиконання своїх зобов’язань перед позивачем.

Суд звертає увагу сторін на те, що реалізація особою права, що пов’язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань судом не приймається до уваги. Так, наприклад, у справі “Кечко проти України” Європейський Суд з прав людини констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов’язань.

Правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання надбавки до пенсії основані на принципі юридичної визначеності. Зазначений принцип не дозволяє державі посилатися на відсутність певного нормативного акта, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. Як свідчить позиція Суду ЄС у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться в законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов’язана з іншим принципом –відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов’язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в даному випадку це надання дітям війни надбавок до пенсії, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Враховуючи, що держава взяла на себе обов’язок щодо виплати позивачу 30%  доплати до пенсії та поклала виконання цього обов’язку на центральний орган виконавчої влади – Пенсійний фонд України, який діє через свої місцеві органи, що входять в систему його органів, але вони не вчинили жодної дії для нарахування цих коштів та їх виплати, суд вважає, що вони не виконали свої повноваження без поважних причин.

Крім того, відповідачем, в порушення ч.2 ст. 71 КАСУ, не доведено та не надано суду доказів, щодо вчинення будь-яких дій для забезпечення виконання покладеного на нього  обов’язку, щодо нарахування та виплати позивачу доплати до пенсії у розмірі 30% від  мінімальної пенсії за віком.

Отже відсутність коштів у відповідача, який не вчинив жодної дії щодо їх отримання для забезпечення виконання своїх зобов'язань або невиконання іншим органом виконавчої влади свого обов’язку, щодо виділення коштів на здійснення позивачу виплат, гарантованих йому Конституцією України, не є підставою для відмови в задоволенні позову та визнання правомірними дій або бездіяльності відповідача.

Суд також відхиляє заяви відповідачів про наявність підстав для відмови в задоволенні позову через пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду з позовом, через наступне.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходить з того, що вимоги про стягнення з відповідача доплати до пенсії у визначеній позивачем грошовій сумі не підлягають задоволенню, оскільки такі виплати не були їй нараховані, а суд не може перебирати на себе функцію здійснення перерахунку та нарахування пенсії замість органу, якому надані такі повноваження.

Між тим, виходячи зі змісту позову та для повного захисту прав позивача, за захистом яких вона звернулася до суду, суд вважає необхідним, на підставі ч.2 ст.11 КАСУ, вийти за межі позовних вимог та визнання протиправною бездіяльність управління Пенсійного фонду України в Ізюмському районі Харківської області по не виконанню з 9.07.2007 року приписів статті 6 Закону України  “Про соціальний захист дітей війни”, яка призвела до порушення прав позивача на своєчасне нарахування на отримання доплати до пенсії за період з 9 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року.

Суд відхиляє заяву відповідача про наявність підстав для відмови в задоволенні позову через пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду з позовом, через наступне.  

Порушення прав позивача, за захистом яких вона звернулася до суду, тривало з 09.07.2007  року по 31.12.2007 року і припинилося лише 01.01.2008 року, після внесення змін до ЗУ №2195-1У, та виходячи із штампу на позові, позивач звернулася до суду 16.07.2009 року, але дізналася про порушення своїх прав та інтересів лише у грудні 2008 року, отже не пропустила строк звернення до суду з позовом.

Судові витрати по справі підлягають розподілу у відповідності до ч.3 ст. 94 КАС України.

Керуючись ст. ст.  22, 46, 64, 124, 152 Конституції України, ст.ст. 3, 6, 7 Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, Законом України “Про Державний бюджет України на 2007 рік” від 19.12.2006 року № 489-V, Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 29, 36, частини другої статті 56, частини другої статті 62, частини першої статті 66, пунктів 7, 9, 12, 13, 14, 23, 29, 30, 39, 41, 43, 44, 45, 46 статті 71, статей 98, 101, 103, 111 Закону України “Про Державний бюджет України на 2007 рік” (справа про соціальні гарантії громадян) № 6-рп/2007 від 09.07.2007 року, ст. 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” №1058 від 09.07.2003 року, Законом України “Про Державний бюджет на 2006 рік” від 20.12.2005 року та Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет на 2006 рік” від 19.01.2006 року , Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 01.03.2001 року за № 121/2001,  ст. ст. 6-14, 71, 72, 94, 99, 159-163, 167, 186 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя –

ПОСТАНОВИВ:  

Адміністративний позов ОСОБА_1 до управління Пенсійного фонду України в Ізюмському районі про поновлення пропущеного строку для звернення до суду та стягнення недоплаченої щомісячної державної  допомоги дітям війни задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність управління Пенсійного фонду України в Ізюмському районі Харківської області по не виконанню з 09.07.2007 року приписів статті 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, яка призвела до порушення прав на своєчасне нарахування та отримання доплати до пенсії за період з 09.07.07 року по 31.12.07 року.

Зобов’язати управління Пенсійного фонду України в Ізюмському районі Харківської області здійснити перерахунок пенсії ОСОБА_1 з підвищенням її на 30% мінімальної пенсії за віком в розмірі, встановленому ч.1 ст. 28 Закону України “Про загальнообов’язкове пенсійне страхування” за 2007 рік та провести відповідні виплати за період з 9 липня 2007 року по 31 грудня 2007 року.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, витрати зі сплати судового збору у розмірі 1,70 грн. (одна грн. 70 коп.).

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Ізюмський міськрайонний суд шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження протягом 10 днів з дня складання постанови або отримання копії постанови і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції, або без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.  

Суддя —