Провадження № 2/1522/4748/12

Справа № 2-453/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.11.2012 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого - судді Турецького О.С.,

при секретарі –Гасуляк С.Г.,

за участю позивача за зустрічним позовом – ОСОБА_1, представника позивача за зустрічним позовом – ОСОБА_2, відповідача за зустрічним позовом –ОСОБА_3, представника відповідача за зустрічним позовом –ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Приморського районного суду м. Одеси зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору –ОСОБА_5, про визнання договору дарування удаваним правочином та визнання права спільної сумісної власності,-

В С Т А Н О В И В:

08.10.2010 року до Приморського районного суду м. Одеси звернулася ОСОБА_3 з позовом до ОСОБА_1 про визнання 7/200 частини домоволодіння за адресою: м. Одеса, вул. Мечникова, 50 особистою приватною власністю, посилаючись на те, що вказане майно 17.04.2008 року було подаровано позивачці та її доньці ОСОБА_6

10.12.2010 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси із зустрічним позовом до ОСОБА_3, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору –ОСОБА_5, про визнання договору дарування від 17.04.2008 року укладеного з однієї сторони між ОСОБА_5 та з іншого боку ОСОБА_3 та ОСОБА_1, які діяли в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_6 удаваним правочином та визнання права спільної сумісної власності на 7/200 частини домоволодіння за адресою: м. Одеса, вул. Мечникова, 50, посилаючись на те, що вказане майно було придбане подружжям на спільні кошти.

11.01.2011 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси зустрічний позов ОСОБА_1 було прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_3

28.03.2012 року ухвалою Приморського районного суду м. Одеси позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю було залишено без розгляду на підставі заяви представника позивача про залишення позову без розгляду.

Свої позовні вимоги позивач за зустрічним позовом ОСОБА_1 обґрунтував наступним.

12.06.1993 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений шлюб, якій був зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Ленінського районного управління юстиції м. Одеси, актовий запис №117.

17.04.2008 року приватним нотаріусом ОСОБА_7Ю був посвідчений договір дарування 7/100 частини домоволодіння під номером 54, розташованого по вулиці Мечникова, у м. Одесі. Згідно цього договору, дарувальник —ОСОБА_5 передає безоплатно у власність обдарованим, тобто ОСОБА_3 та ОСОБА_6 у рівних частках 7/100 частини вищевказаного домоволодіння.

17.04.2008 року при укладанні вищезазначеного договору дарування позивачем за зустрічним позовом у присутності ОСОБА_3 було передано ОСОБА_5 76 000 (сімдесят шість тисяч) доларів США у якості плати за 7/100 частини домоволодіння під номером 50, розташованого за адресою: м. Одеса, вулиця Мечникова. Таким чином, на думку позивача за зустрічним позовом фактично мала місце угода купівлі-продажу.

Крім цього, ОСОБА_1 зазначив, що для купівлі 7/200 частини домоволодіння за адресою: м. Одеса, вул. Мечникова, 50 він змушений був зайняти певну суму грошей у різних осіб, про що є боргові розписки.

Посилаючись на викладене, позивач за зустрічним позовом просив суд визнати договір дарування від 17.04.2008 року удаваним правочином та визнати право спільної сумісної власності на 7/200 частини домоволодіння за адресою: м. Одеса, вул. Мечникова, 50.

В судовому засіданні позивач за зустрічним позовом та його представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити, відповідач за зустрічним позовом та її представник заперечували проти задоволення зустрічного позову, просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_5 до суду не з’явилася, надала заяву про розгляду справи в її відсутність, проти задоволення зустічного позову заперечувала.

Дослідивши матеріали справи в їх сукупності, вислухавши пояснення учасників процесу, суд вважає, що заявлені у зустрічному позові ОСОБА_1 позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними, тому не підлягають задоволенню із наступних підстав.

Як випливає з матеріалів справи, сімейне життя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не склалося. До 2008 року вони проживали у гуртожитку. ОСОБА_1 разом з матір'ю мав у спільній власності квартиру по вул. Балківській, що в м. Одесі. ОСОБА_3, в свою чергу, мала на праві спільної часткової власності разом з дочкою ОСОБА_6 в рівних частках квартиру АДРЕСА_1, що в м. Одесі (свідоцтво про право власності від 14.05.2001 року № 161333), в якій фактично проживала її матір. Подружжя не бажало проживати разом з батьками, тому залишалося мешкати у гуртожитку поряд з їх спільним місцем роботи.

Коли у 2008 році сімейне життя розпалося, ОСОБА_3 стала підшукувати квартиру поряд з місцем роботи, а ОСОБА_1 переїхав жити у належну йому квартиру після смерті матері по вулиці Балківській, що в м. Одесі.

Згідно договору купівлі-продажу від 17.04.2008 року, укладеного між ОСОБА_3, ОСОБА_1, який діяв в інтересах своєї малолітньої доньки ОСОБА_6 та ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1, що в м. Одесі було продано останній.

Проте, що подружжя не планувало жити разом у спірній квартирі, говорять ті факти, що ОСОБА_3 продала власну квартиру, самостійно шукала нову квартиру, самостійно здійснили переїзд до неї.

Зміст договору дарування, укладеного 17.04.2008 року, реєстровий номер 1121, щодо набуття права власності на спірне нерухоме майно, а саме: 7/100 (сім сотих) частини домоволодіння під номером 50, розташованого за адресою: м. Одеса, вулиця Мечникова ОСОБА_1 був відомий, адже він власноручно підписував його текст.

Згідно п 6 вищевказаного договору дарування, нотаріусом були роз'яснені вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається сторонами. Сторони підтвердили, що цей договір дарування не носить характеру уявного чи удаваного правочину.

За договором дарування відповідно до ст.717 ЦК України, одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Представлений договір дарування від 17.04.2008 року, реєстровий номер 1121 щодо форми і змісту не суперечить вимогам ст. ст.717-722 ЦК України.

Неможливо прийняти до уваги пояснення позивача за зустрічним позовом, надані ним у судовому засіданні 26.10.2011 року, стосовно того, що ОСОБА_3 ввела його в оману щодо змісту правочину, адже нотаріус роз'яснила обом сторонам зміст правочину та його податкові наслідки.

Частиною 1 ст. 230 ЦК України визначено, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

В п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зазначено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Кожна сторона, як це встановлено ст. 60 ЦПК України, зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У поясненнях, наданих ОСОБА_1 в судовому засіданні 26.10.2011 року, він наполягає на тому, що гроші за 7/100 (сім сотих) частини домоволодіння під номером 50, розташованих за адресою: м. Одеса, вулиця Мечникова давав ОСОБА_5 не він, а ОСОБА_3 Однак, сама ОСОБА_3 та ОСОБА_5, яка 11.05.2012 року надала до суду письмові пояснення це заперечують.

Таким чином, доведенню підлягає наявність угоди між ОСОБА_3, ОСОБА_1 як одним з представників малолітньої ОСОБА_6 та ОСОБА_5 про ціну спірної частини домоволодіння та сплату грошей як умову передання права власності на неї.

Причому ці обставини повинні бути доведені певними засобами доказування, посилання ОСОБА_1 на показання свідків в силу вимог ст. 59 ЦПК України є недопустимими доказами, оскільки договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У зв'язку із цим, відповідно до ч. 1 ст. 218 ЦК рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків.

Таким чином, суду повинні бути надані розписки, банківські виписки або будь-які інші письмові докази, які б підтверджували намір ОСОБА_5 передати право власності на частину домоволодіння за плату та отримання такої плати, проте такі докази суду надані не були.

Про направленість волі сторін на укладенні саме договору дарування говорять і податкові аспекти правочину, зазначені в п. 12. Так, договір купівлі-продажу та договір дарування нерухомості по-різному розподіляють податкове навантаження між сторонами. Якщо за договором купівлі-продажу обов'язок сплати податків за діючим на той момент законодавством виникав у відчужувачів нерухомості, то за договором дарування - у набувачів. Нотаріусом було роз'яснено, що за спірною угодою обов'язок сплати податків покладається на ОСОБА_3 та ОСОБА_6, що сторонами не заперечувалось.

Позивачем за зустрічним позовом були надані копії розписок на суму 13 000 доларів, які він нібито позичив для придбання житла для всієї сім'ї та наполягав, що ці кошти належали йому особисто.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 пояснили, що ОСОБА_11 та Баришев (позичальники по розпискам) познайомились з ОСОБА_1 наприкінці 2009 року, отже не могли позичати йому великі кошти у 2008 році.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_12 та ОСОБА_13 (позичальники по розпискам) є близькими знайомими позивача з початку 90-х рр. Крім того, ОСОБА_12 стверджував, що позичив кошти у 2000 році, а не у 2008 році.

Оскільки мова йде про договори позики, то за приписом ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Квартира АДРЕСА_2 була продана ОСОБА_3 та ОСОБА_6 за 300 980,00 гривень, вартість 7/100 (сім сотих) частини домоволодіння під номером 50, розташованих за адресою: м. Одеса, вулиця Мечникова та її оцінка сторонами складають 34 937,00 гривень. Твердження ОСОБА_1 про те, що спірне домоволодіння коштувало 76 000 доларів, підтвердження доказами не знайшло.

Позивач та відповідачка за останні роки, що передували укладенню оскаржуваного правочину, мали доходи виключно у вигляді заробітної платні. Інших спільних коштів у подружжя не було.

Якщо, на думку позивача за зустрічним позовом, вартість частки в спірному майні, на яку він претендує, складає 76 000,00 / 2 =38 000,00, а на її придбання було витрачено лише 13 000.00 доларів США спільних коштів, то за правилами ч. 7 ст. 57 СК України спільною власністю могла бути лише 1/3 частки, на яку претендує ОСОБА_1 А при поділі цієї частки між подружжям ОСОБА_1 б належала лише 1/6 цієї частки.

Згідно ч. 1 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Разом з тим, п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України визначено, що майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, є її, його особистою приватною власністю.

Крім того, згідно ч. 7 ст. 57 СК України, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є недоведеними, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі ст. ст. 3-4, 10-11, 15, 38, 44, 59-60, 109, 118, 208-209, 212 –215, 218, 294 ЦПК України, суд, –

В И Р І Ш И В :

Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_5, про визнання договору дарування удаваним правочином та визнання права спільної сумісної власності залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржено в Апеляційний суд Одеської області через Приморський районний суд м. Одеси шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а у випадку коли сторони були відсутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10-ти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: О.С.Турецький

          07.11.2012