ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 серпня 2006 р. | № 20-7/407-10/264-12/028 |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
головуючого | Овечкіна В.Е., |
суддів | Чернова Є.В., |
Цвігун В.Л. |
за участю представників: |
позивача - | Колягін В.В., довір. від 15.05.06 №14/1804 |
відповідача - | Новицька Т.Й., Химчак Ю.М., Норець Н.О., Прилепа О.І. –довір. у справі |
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу | ВАТ “Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту” (надалі –ВАТ “КМППЗТ”) в особі Севастопольської філії |
на постанову | від 24.05.2006 Севастопольського апеляційного господарського суду |
у справі | № 20-7/407-10/264-12/028 |
за позовом | ДП “Севастопольський морський рибний порт” (надалі –Порт) |
до | ВАТ “КМППЗТ” в особі Севастопольської філії |
про | визнання права на самостійне господарювання щодо розміщених на режимній території позивача під’їзних колій довжиною 2459,7 кв.м, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та під’їзними коліями та стягнення 24464,13 грн. |
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду м.Севастополя від 27.03.2006, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 24.05.06, позов задоволено частково - на підставі ст.55 Закону України “Про власність”, ст. 7 Закону України “Про залізничний транспорт”, ст.ст. 125, 152 Земельного кодексу України, ст.73 Кодексу торговельного мореплавства України визнано за державним підприємством “Севастопольський морський рибний порт” право на самостійне господарювання відносно розташованих на його режимній території під'їзних колій № 6, 7, 8 (протяжністю 2459,7 метрів, у тому числі на режимній території державного підприємства “Севастопольський морський рибний порт” (1285 метрів), які примикають до його території (місто Севастополь, вул. Рибаків, 5); суд зобов'язав відкрите акціонерне товариство “Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту” в особі Севастопольської філії усунути перешкоди в користуванні державним підприємством “Севастопольський морський рибний порт” земельною ділянкою та під'їзними коліями № 6, 7, 8 (протяжністю 2459,7 метрів, у т.ч. на режимній території (1285 метрів), які проходять на території державного підприємства “Севастопольський морський рибний порт” та примикають до його території, шляхом передачі з підписанням акту прийому-передачі на баланс державного підприємства “Севастопольський морський рибний порт” під'їзних колій № 6, 7, 8 (протяжністю 2459,7 метрів, що проходять і розташовані, зокрема, на режимній території (1285 метрів) та примикають до його території, які знаходяться за адресою: місто Севастополь, вул. Рибаків, 5; заборонено відкритому акціонерному товариству “Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту” в особі Севастопольської філії здійснювати які-небудь дії по обмеженню державному підприємству “Севастопольський морський рибний порт” у використанні земельної ділянки та розташованими на ній під'їзними коліями № 6, 7, 8 (протяжністю 2459,7 метрів, що проходять і на режимній території (1285 метрів) та примикають до його території), які знаходяться за адресою: місто Севастополь, вул. Рибаків, 5. З відкритого акціонерного товариства “Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту” на користь державного підприємства “Севастопольський морський рибний порт” стягнуто необґрунтовано збережені суми податку на землю за 2003-2005 роки у розмірі 24464,13грн. В частині позовних вимог про заборону відкритому акціонерному товариству “Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту” в особі Севастопольської філії здійснення вантажних перевезень по під'їзним коліям № 6, 7, 8, що знаходяться на території державного підприємства “Севастопольський морський рибний порт” і примикають до його території, судом у позові відмовлено.
ВАТ “КМППЗТ” в особі Севастопольської філії в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, застосувати позовну давність та прийняти нове рішення про відмову в позові, оскільки вважає, що останні 35 років під’їзні колії 6, 7, 8 є власністю залізничного транспорту України, так як перебували на балансі лише підприємств залізничного транспорту і ними експлуатувалися. На думку скаржника, право власності товариства на ці під’їзні шляхи підтверджується низкою наданих відповідачем доказів (акт приймання-передачі від 01.11.97, наказ, довідки тощо), а Порт не надав відповідних доказів.
Відповідач також посилається на помилкове застосування судами ч.3 ст.125 Земельного кодексу України та ч.4 ст.7 Закону України “Про залізничний транспорт” без врахування ст.66 цього Кодексу, згідно якої землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном належать до земель залізничного транспорту і не можуть використовуватися для інших цілей.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет повноти їх встановлення і правильності юридичної оцінки судами першої та апеляційної інстанцій і заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова –скасуванню в частині задоволених позовних вимог про визнання за Портом права на самостійне господарювання стосовно розташованих на його території під’їзних колій №№ 6, 7, 8 (довжиною 2459,7 метрів), про усунення перешкод у користуванні цими коліями, про заборону відповідачу вчиняти дії по обмеженню Порту у використанні зазначених колій та про стягнення 24464,13 грн. з передачею справи в цій частині позовних вимог на новий розгляд до суду першої інстанції з наступних підстав.
Залишаючи без змін первісне рішення про часткове задоволення позовних вимог апеляційний господарський суд виходив з того, що:
Позивачу на підставі акту на право постійного землекористування від 12.07.1995 серії ІІ-КМ №005169 для обслуговування будівель і споруд морського рибного порту в постійне користування було надано земельну ділянку площею 21,5011га. На вказаній земельній ділянці є під'їзні колії № 6, 7, 8, які проходять і розташовані, зокрема, на режимній території позивача (1285 метрів) із загальною протяжністю 2459,7 метрів. Вказані під'їзні колії №№ 6, 7, 8 були спроектовані і побудовані за рахунок централізованих державних капітальних вкладень та введені в експлуатацію згідно акту прийому від 24.12.1969.
Згідно вимог частини 3 статті 125 Земельного Кодексу України приступати до використання земельної ділянки до встановлення меж в натурі (на місцевості), та отримання документа про право на земельну ділянку забороняється. Відповідач не мав і не має правових підстав для користування виділеною позивачу земельною ділянкою, тому що він не має документу, підтверджуючого право власності або право користування землею.
В силу статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав на землю. Вказаною нормою визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю. Захист прав на земельні ділянки здійснюється передбаченими пунктом 3 статті 151 Земельного кодексу України способами, перелік яких не є виключним.
Позивач як землекористувач має право вимагати усунення порушення його прав. Крім того, як вірно встановлено судом першої інстанції на підставі належних та допустимих доказів підтверджується, що саме відповідач чинить перешкоди в користуванні позивачем земельною ділянкою. Встановивши факти порушення прав позивача (як землекористувача) та невід'ємних від земельної ділянки під'їзних колій № 6, 7, 8, суд першої інстанції правомірно дійшов висновку про необхідність захисту прав позивача.
Судова колегія вважає безпідставними доводи відповідача, що саме йому належить право на під'їзні колії № б, 7, 8. Відповідач, відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального Кодексу України не довів ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх заперечень, не надав певних доказів, які підтверджували б належність прав на під'їзні колії № 6, 7, 8. Крім того, відповідач згідно частини 4 статті 7 Закону України "Про залізничний транспорт" не надав докази того, що органи управління залізничним транспортом разом з відповідними місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування вирішили питання передачі та експлуатації вказаних залізничних під'їзних колій.
Однак, колегія не може погодитися з висновками суду з огляду на таке.
Верховний Суд України в ч. 2, 3 п.1 Постанови Пленуму від 29.12.1976 р. № 11 з наступними змінами “Про судове рішення” роз'яснив, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України, а обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Місцевий та апеляційний суди при вирішенні спору не дотримались наведених роз'яснень Верховного Суду України та не виконали вимог відповідно п.3 ст.84, п.7 ст. 105 ГПК України, не забезпечили повного, об'єктивного та всебічного розгляду справи.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обгрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 4-2 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Судами попередніх інстанцій залишено поза увагою та не відхилено надані відповідачем письмові докази, зокрема, акт приймання-передачі під’їзних шляхів №№ 6, 7, 8 (довжиною 2459,7 метрів) на баланс відповідача від 01.11.97 (а.с.19, том 1), Статут ВАТ “КМППЗТ”, договір від 06.12.2004 № 16-42 (а.с. 92-98, том 1), акти про проведення робіт по утриманню під’їзних колій №№ 6, 7, 8 за 2003-2005рр. (а.с. 31-80, том 3), технічний паспорт на вказані під’їзні колії (а.с. 9-18, том 2), які свідчать про знаходження спірних під’їзних колій на балансі підприємств залізничного транспорту та фінансування витрат на їх утримання за рахунок коштів відповідача.
Водночас передчасним визнається відхилення судом першої інстанції наказу Мінтрансу України від 30.10.2001 № 746 та додатку до нього –акта передачі нерухомого майна до статутного фонду ВАТ “КМППЗТ” (а.с.6-8, том 2), оскільки висновки суду з цього приводу виходять за межі предмета даного спору, а фактично розглянуті судом питання відповідності зазначених наказу та акту чинному законодавству можуть бути лише предметом іншого позовного провадження.
При цьому судом залишено поза увагою те, що відповідно до ч.1 ст.115 ЦК України та ч.1 ст. 12 Закону України “Про господарські товариства” господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства (у тому числі державою в особі уповноважених органів) у власність як вклад до статутного капіталу, а згідно з ч.1 ст.155 ЦК України статутний капітал акціонерного товариства (відповідача) утворюється з вартості вкладів акціонерів, внесених внаслідок придбання ними акцій.
За даними довідки Головного статуправління в м.Києві від 29.04.2005 № 6662 (а.с. 101, том 1) ВАТ “КМППЗТ” засноване на державній корпоративній власності.
Судом фактично розглянуто спір про усунення перешкод у реалізації позивачем права користування належною йому на підставі державного акта від 12.07.95 серії ІІ-КМ № 005169 земельною ділянкою.
При цьому суд помилково визначив спірні під’їзні колії в якості невід’ємних складових частин цієї земельної ділянки (ст.187 ЦК України), оскільки згідно зі ст.1 Закону України “Про залізничний транспорт” під’їзні колії –це залізничні колії, які призначені для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств, організацій та установ у взаємодії із залізничним транспортом загального користування.
Тобто, під’їзні колії є специфічним майном, визначеним індивідуальними ознаками, в розумінні ст.184 ЦК України, а не складовими частинами земельної ділянки.
Розглядаючи негаторний позов судами не враховано вимоги ст.ст. 68, 69 Земельного кодексу України, які визначають склад земель залізничного та морського транспорту та розмежовують відповідні категорії земель.
Зокрема, згідно зі ст.68 Земельного кодексу України до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Відповідно до ст.69 цього Кодексу до земель морського транспорту належать землі під:
а) морськими портами з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуванням, об'єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту;
б) гідротехнічними спорудами і засобами навігаційної обстановки, судноремонтними заводами, майстернями, базами, складами, радіоцентрами, службовими та культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, що обслуговують морський транспорт.
З огляду на встановлений судом факт належності позивачу на праві постійного користування земельної ділянки, на якій розташовані спірні під’їзні колії, неправомірним вважається покладання на відповідача обов’язку відшкодувати сплачений позивачем як землекористувачем у 2003-2005рр. земельний податок, оскільки з матеріалів справи не вбачається, судом не встановлено та позивачем не доведено набуття відповідачем статусу орендаря стосовно належної позивачу земельної ділянки. Відповідач лише експлуатував спірні під’їзні колії на умовах укладених між сторонами договорів. В зв’язку з цим колегія визнає передчасними висновки судів про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача 24464,13 грн. в рахунок відшкодування сплаченого позивачем земельного податку.
Помилковими вважаються посилання судів попередніх інстанцій в обгрунтування своїх висновків на ч.4 ст.7 Закону України “Про залізничний транспорт”, якою врегульовано вирішення компетентними органами питань експлуатації виключно малодіяльних збиткових залізниць, станцій та залізничних під’їзних колій, що перебувають на балансі залізниць. Натомість питання збитковості чи малодіяльності спірних під’їзних колій судом не встановлювалися.
Наведені вище обставини в їх сукупності переконливо свідчать про неповне з’ясування обставин справи та обумовлену цим наявність підстав для її передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Разом з тим, касаційна інстанція погоджується з оскаржуваним рішенням в частині відмови в задоволенні позовних вимог про заборону відповідачу здійснювати вантажні перевезення по під’їзним коліям №№ 6, 7, 8 з мотивів можливого неправомірного обмеження позивачем таким чином конкуренції в цій галузі господарювання. Відтак, в цій частині позовних вимог оскаржувані рішення та постанови підлягають залишенню без змін.
Колегія відхиляє клопотання відповідача про застосування позовної давності при розгляді касаційної скарги, оскільки відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом першої інстанції лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Касаційна інстанція вважає за необхідне на підставі ст. 11112 ГПК України доручити суду першої інстанції при новому розгляді справи залучити до участі у справі Міністерства транспорту та зв’язку України в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору та витребувати від нього відповідні пояснення з метою достовірного з’ясування статусу спірних під’їзних колій, їх можливої приналежності (закріплення) на праві повного господарського відання за державним підприємством “Київ-Дніпровське міжгалузеве підприємство промислового залізничного транспорту”, правонаступником якого є ВАТ “КМППЗТ” (п.1.2 Статуту останнього), та подальшої передачі зазначених колій державою в особі згаданого Міністерства в якості внеску засновника до статутного фонду ВАТ “КМППЗТ”.
Слід також врахувати, що згідно з ч.1 ст.5 Закону України “Про залізничний транспорт” майно, закріплене за залізницями, підприємствами, установами та організаціями залізничного транспорту загального користування, є загальнодержавною власністю.
Необхідним вбачається також перевірити доводи скаржника щодо належності йому на праві постійного користування ділянки під’їзної колії № 8 від станції “Камишова бухта” до території Порта (довжиною 1109,9 метрів), витребувавши від скаржника належним чином засвідчений відповідний державний акт з планом землекористування та надавши йому ретельну правову оцінку в сукупності з іншими доказами по справі.
Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета даного господарського спору, судами першої та апеляційної інстанції всупереч вимогам ст. 43 Господарського процесуального кодексу України не надано ретельної правової оцінки, а згідно імперативних вимог ч.2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти наявні у справі докази.
Зважаючи на викладене, касаційна інстанція на підставі ч.2 ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про неповне встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість надання належної юридичної оцінки всім обставинам справи, в зв’язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд в частині задоволених позовних вимог про визнання за Портом права на самостійне господарювання стосовно розташованих на його території під’їзних колій №№ 6, 7, 8 (довжиною 2459,7 метрів), про усунення перешкод у користування цими коліями, про заборону відповідачу вчиняти дії по обмеженню Порту у використанні зазначених колій та про стягнення 24464,13 грн. для достовірного з’ясування інших обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору в цій частині позовних вимог.
Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 1115, 1117 - 11112, Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ВАТ “КМППЗТ” в особі Севастопольської філії задовольнити частково.
Рішення господарського суду м.Севастополя від 27.03.2006 та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 29.05.2006 у справі № 20-7/407-10/264-12/028 скасувати в частині задоволених позовних вимог про визнання за Портом права на самостійне господарювання стосовно розташованих на його території під’їзних колій №№ 6, 7, 8 (довжиною 2459,7 метрів), про усунення перешкод у користування цими коліями, про заборону відповідачу вчиняти дії по обмеженню Порту у використанні зазначених колій та про стягнення 24464,13 грн. з передачею справи на новий розгляд до господарського суду м.Севастополя.
В решті рішення та постанову залишити без змін.
Головуючий, суддя В.Овечкін
Судді: Є. Чернов
В. Цвігун