Справа №752/6368/16-ц

Провадження № 2-о/752/219/17

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

28.04.2017 року Голосіївський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Шумко А.В.

за участі секретаря Лебедєва В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м.Києві справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація - про встановлення факту, що має юридичне значення, -

в с т а н о в и в :

25.04.2016 року ОСОБА_1 зернувся до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

В обґрунтування заявлених вимог, заявником зазначено, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_5 року в м.Донецьку, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 працював на посаді водія спеціальної техніки у Воєнізованій гірничорятувальній частині. Починаючи з кінця лютого 2014 року війська Російської Федерації, у військовій формі без розпізнавальних знаків, почали окупацію Кримського півострова, в результаті чого 21.03.2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых суб»ектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Після незаконної анексії Кримського півострова, в квітні 2014 року Російська Федерація почала другу фазу збройної агресії проти України, під час якої контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення 07.04.2014 року - "Донецької народної республіки" та 27.04.2014 року - "Луганської народної республіки". 11.05.2014 року на окупованій території Донецької і Луганської областей відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з погано прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки», однак сам референдум так і не був визнаний, як Україною, так і міжнародною спільнотою. Верхоною Радою України 17.03.2015 року, за наслідками військової агресії Російської Федерації, прийнято постанову № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей.

В результаті збройної агресії Російської Федерації, наслідком якої стала окупація м.Донецька, він втратив можливість проживати у рідному місті та змушений був залишити свій дім.

Після переїзду до м.Києва, в порядку, передбаченому ст.6 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», 10.07.2015 року отримав довідку № 3001007417 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення, якою підтверджено його переміщення з тимчасово окупованої території: АДРЕСА_2

Зважаючи на те, що в отриманій ним довідці, Управління соціального захисту населення Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, посвідчує лише факт його вимушеного переселення з м.Донецька до м.Києва, однак не встановлює причин такого переселення, вважає за необхідне звернутися до суду для встановлення факту вимушеного переселення внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації.

Необхідність встановлення такого факту мотивує бажанням отримання допомоги від гуманітарних організацій - Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Міжнародної Федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Товариства Червоного Хреста України та для підтвердження наявності у нього прав, передбачених Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року.

У судовому засіданні представник заявника підтримав заявлені вимоги, просив їх задовольнити, встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, у січні 2015 року з окупованої частини території Донецької області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Донецької області, Україна. Зауважив, що звернення в суд з даною заявою не пов»язано із наступним вирішенням спору про право, а викликано необхідністю отримання заявником допомоги від гуманітарних організацій - Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Міжнародної Федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Товариства Червоного Хреста України саме для підтвердження наявності у нього прав, передбачених Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року; та іншим шляхом, ніж звернення в суд даною заявою, встановити зазначений факт неможливо.

Заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України та Російська Федерація, явку своїх представників у судове засідання не забезпечили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Вислухавши пояснення представника заявника, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що заява підлягає задоволенню, з таких мотивів.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в м.Донецьку, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 114-119).

За даними трудової книжки серії НОМЕР_2 заведеної 03.05.1989 року на ім'я ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, заявник з 01.12.2014 року прийнятий, в порядку переведення з Оперативного воєнізованого гірничо-рятувального загону м.Донецька, на посаду водія автотранспортних засобів (спеціального оперативного автомобіля) 1 класу, 5 взводу, звільнений 12.01.2015 року за власним бажанням у зв'язку зі зміною місця проживання на підставі ст.39 КЗпП України (а.с. 120-137).

Як вбачається зі змісту виданої 10.07.2015 року довідки № 3001007417 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення, ОСОБА_1 перемістився з тимчасово окупованої території: АДРЕСА_4 (а.с. 194).

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.

Згідно з ч.1 ст.1 зазначеного вище закону, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відповідно до ч. 1, п. 5 ч. 2 ст. 234 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» судам роз'яснено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.

Таким чином, юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду в порядку окремого провадження за таких умов: факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер, тобто відповідно до закону викликати юридичні наслідки: виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав громадян або організацій. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

Звертаючись до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заявник ОСОБА_1 просив встановити юридичний факт, його ж вимушеного переселення у січні 2015 року з окупованої частини території Донецької області, Україна, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Донецької області, Україна.

За правилами ст.1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України «Заява Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015 року, 20.02.2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28.05.1997 року, для блокування українських військових частин. 27.02.2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії «Русское единство» проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, звернувся до Ради Федерацій Російської Федерації, яка своєю постановою від 01 березня 2014 року, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід'ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16.03.2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27.03.2014 року «Територіальна цілісність України». 17.03.2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18.03.2014 року самозвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб'єктів». 21.03.2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя». У такий протиправний спосіб відбулася незаконна і поспішна оборудка для того, щоб створити позірність правомірності збройного вторгнення Російської Федерації та незаконної анексії частини території України. Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (07.04.2014 року) та "Луганської народної республіки" (27.04.2014 року). Протягом травня 2014 року самозвані лідери "ДНР" та "ЛНР", серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб провели фіктивні референдуми про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон "Восток", а також задіяні такі озброєні групи найманців як "Русский сектор" та "Оплот". За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України, а саме: 6 червня біля міста Слов'янська Донецької області був збитий літак Ан-30, який виконував спостережувальний політ, внаслідок чого п'ять членів екіпажу загинуло; 14 червня терористи обстріляли із зенітної установки та великокаліберного кулемета військово-транспортний літак Іл-76 Повітряних Сил Збройних Сил України, який здійснював посадку в аеропорту "Луганськ". Внаслідок обстрілу загинуло 40 десантників та дев'ять членів екіпажу; 24 червня біля міста Слов'янська терористи збили український військовий вертоліт Мі-8, внаслідок чого загинуло дев'ять військовослужбовців; 7 серпня внаслідок атаки терористів були збиті український вертоліт Мі-8 в районі Савур-Могили та винищувач МіГ-29 поблизу міста Єнакієве; 17 липня 2014 року поблизу міста Торез Донецької області російським зенітно-ракетним комплексом "Бук" було збито пасажирський літак Boeing 777 авіакомпанії "Малайзійські авіалінії", який здійснював переліт за рейсом Амстердам - Куала-Лумпур. Внаслідок катастрофи загинуло 283 пасажири і 15 членів екіпажу. Іррегулярні збройні формування, задіяні Російською Федерацією у агресивній війні проти України, систематично підкріплювалися російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації та постачанням зброї і військової техніки, включаючи танки, артилерійські системи, протитанкові засоби та сучасні зенітно-ракетні комплекси. У липні 2014 року підрозділи Збройних Сил України почали зазнавати систематичних обстрілів, які велися з території Російської Федерації за допомогою артилерійських систем та реактивних систем залпового вогню "Град", а також нападів регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації. Це підтверджувалося численними затриманими військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації. Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: "За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)". На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня у зв'язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: "Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил". Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29 серпня 2014 року на прохання України, Генеральний секретар НАТО А. Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних Сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як "серйозну ескалацію збройної агресії Росії проти України". Незважаючи на досягнення Мінських домовленостей (Мінський протокол від 5 вересня 2014 року, Мінський меморандум від 19 вересня 2014 року і Мінський "Комплекс заходів від 12 лютого 2015 року"), учасником яких є російська сторона і які спрямовані на припинення викликаного російською агресією збройного конфлікту, Російська Федерація з більшою або меншою інтенсивністю продовжує збройну агресію проти України. З моменту підписання 5 вересня 2014 року Мінського протоколу Збройні Сили Російської Федерації та іррегулярні підрозділи російських найманців захопили Донецький аеропорт, місто Дебальцеве та інші населені пункти, розширивши контрольовану ними територію України у Донецькій та Луганській областях більше ніж на 500 квадратних кілометрів. Постачання російських окупаційних сил відбувається, зокрема, за допомогою так званих "гуманітарних конвоїв", які регулярно скеровуються Російською Федерацією на територію України шляхом несанкціонованого перетину українсько-російського державного кордону всупереч чинному законодавству України та міжнародним правилам, встановленим Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, що ставить під сумнів гуманітарний характер таких конвоїв. Під виглядом виконання Мінського "комплексу заходів" від 12 лютого 2015 року російська сторона здійснює перегрупування своїх збройних підрозділів, важких озброєнь, концентрацію їх на Артемівському, Волноваському, Донецькому, Маріупольському напрямках, а також постійно тримає біля українсько-російського кордону численне угруповання своїх регулярних Збройних Сил. З огляду на це заяви російського керівництва про непричетність Російської Федерації до збройної агресії проти України є необґрунтованими і неспроможними. Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року. Масштабна, тривала концентрація Збройних Сил Російської Федерації поблизу державного кордону України, прискорена мілітаризація Кримського півострова, регулярні навчання збройних сил поблизу кордонів України та на території Криму з проведенням бойових стрільб, розглядаються Україною як неприхована загроза силою, що суперечить Принципу 4 статті 2 Статуту ООН, зобов'язанням Російської Федерації відповідно до пункту 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року.

Постановою Верховної Ради України «Заява Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР", які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04.02.2015 року, від імені Українського народу Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади України визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду з метою притягнення до кримінальної відповідальності у Міжнародному кримінальному суді щодо передбачених статтями 7 та 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду злочинів проти людяності, воєнних злочинів, скоєних на території України починаючи з 20.02.2014 року і по теперішній час вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР", яких визначить прокурор Міжнародного кримінального суду. З 20.02.2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки. Останнім кричущим актом насильства з боку військових підрозділів Російської Федерації та підтримуваних Російською Федерацією бойовиків-терористів став обстріл з систем залпового вогню "Град" мирного населення у житлових кварталах міста Маріуполь на південному сході України 24.01.2015 року, внаслідок якого загинули понад 30 мирних жителів, серед яких 2 дитини, та було поранено понад 100 осіб. Російська Федерація продовжує також постачати найманців та зброю, з якої бойовики-терористи вбивають громадян України. За час цієї неоголошеної війни в полоні на території Російської Федерації протиправно опинилася низка громадян України. Беручи до уваги, що наведені дії містять ознаки тяжких та особливо тяжких злочинів проти людяності та воєнних злочинів, які підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, Верховна Рада України цією Заявою: визнає відповідно до пункту 2 статті 11 та пунктів 2, 3 статті 12 Римського Статуту юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо скоєних злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР", які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян, починаючи з 20.02.2014 року і по теперішній час.

Крім того, 15.01.2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх "співвітчизників, що проживають за кордоном"; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку сепаратистських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати їх брати участь у політичному процесі».

Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25.06.2015 року визнано, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.

Крім того, статтями 42, 43 Гаазької конвенції від 18.10.1907 року визначено, що територія визнається окупованою, якщо вона фактично перебуває під владою армії супротивника. Окупація поширюється лише на ту територію, де така влада встановлена і здатна виконувати свої функції; з фактичним переходом до рук окупанта повноважень легітимної влади він вживає всіх залежних від нього заходів для того, щоб, по можливості, відновити і забезпечити громадський порядок і безпеку, дотримуючись існуючих у країні законів, за виключенням, коли це абсолютно неможливо.

З огляду на вище викладене, суд приходить до висновку, що окупація м.Донецька стала наслідком збройної агресії Російської Федерації, що є загальновідомою обставиною, а тому не підлягає доказуванню за правилами ч. 2 ст. 61 ЦПК України.

Відповідно до ст. 2, 3, 27 Женевської конвенції «Про захист цивільного населення під час війни» від 12.08.1949 року (чинна для Росії з 10.05.1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), на додаток до положень, які втілюються в мирний час, ця Конвенція застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни; у разі збройного конфлікту, який не має міжнародного характеру й виникає на території однієї з Високих Договірних Сторін, кожна сторона конфлікту зобов'язана застосовувати як мінімум такі положення: З особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat* унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії. Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: a) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; c) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні. Підбирати поранених і хворих та надавати їм допомогу. Безстороння гуманітарна організація, така, як Міжнародний комітет Червоного Хреста, може запропонувати свої послуги сторонам конфлікту. Крім того, сторони конфлікту повинні шляхом укладення спеціальних угод докладати зусиль з метою введення в дію всіх або частини інших положень цієї Конвенції. Застосування попередніх положень не впливає на правовий статус сторін конфлікту; особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.

Заявник ОСОБА_1 не погодився з окупаційним режимом на території м.Донецьк, внаслідок чого змушений був вибути з окупованого м.Донецька, залишивши місце свого постійного проживання та реєстрації, втративши офіційне працевлаштування.

ОСОБА_1 має право на захист як цивільна особа під час неоголошеної війни на Сході України, таке його право гарантовано Женевською конвенцією «Про захист цивільного населення під час війни» від 12.08.1949 року, в тому числі, і на отримання гуманітарної допомоги від Міжнародного комітету Червоного Хреста, що прямо передбачено ст.3 зазначеної коненції, з метою отримання якої, ОСОБА_1, власне, і зернувся до суду, в порядку окремого провадження, з заявою про встановлення юридичного факту його ж вимушеного переселення з окупованої частини території Донецької області, Україна, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Донецької області, Україна.

Заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, подано ОСОБА_1 до суду в порядку окремого провадження для підтвердження наявності у нього прав, передбачених Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, оскільки довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи встановленої форми, що була видана заявнику, не містить відомостей про конкретні причини внутрішнього переміщення, встановити іншим шляхом відповідний факт неможливо, звернення в суд з даною заявою не пов»язано із наступним вирішенням спору про право.

З огляду на вище викладене, заява ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту його ж вимушеного переселення з окупованої частини території Донецької області, Україна, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Донецької області, Україна, підлягає задоволенню судом.

На підставі наведеного, Гаазькою конвенцією від 18.10.1907 року, Женевською конвенцією «Про захист цивільного населення під час війни» від 12.08.1949 року, Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Законом України «Про оборону України, постановами ВР України «Заява Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015 року, «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР", які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04.02.2015 року, керуючись ст.ст. 10, 11, 28, 29, 57, 58, 59, 60, 158, 179, 185, 209, 212, 214, 215, 218, 292, 294, 296 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

заяву ОСОБА_1, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація - про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, у січні 2015 року з окупованої частини території Донецької області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Донецької області, Україна.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Голосіївський районний суд м. Києва. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя: А.В. Шумко