У Х В А Л А

3 жовтня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,

розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення коштів за договором банківського вкладу,

в с т а н о в и л а :

Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 19 травня 2016 року, з урахуванням доповнень резолютивної частини рішенням від 3 серпня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_4 задовольнив частково: стягнув з Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк» (далі − ПАТ «Міський комерційний банк») на його користь 873 тис. 685 грн 07 коп. − суму вкладу за договором строкового банківського вкладу «Ваш стабільний», укладеного між сторонами 21 лютого 2014 року, яка складає 800 тис. грн неповернутого вкладу і 73 тис. 685 грн 07 коп. нарахованих, але несплачених відсотків; відмовив у задоволенні решти позовних вимог; вирішив питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд Дніпропетровської області 13 грудня 2016 року рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 травня 2016 року та від 3 серпня 2016 року скасував й ухвалив нове рішення, яким відмовив ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 липня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилила, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2016 року залишила без змін.

У вересні 2017 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_4 із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 526, 611, 629, частини першої статті 1051, статті 1060 Цивільного кодексу України (далі − ЦК України), Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На обґрунтування своїх доводів заявник надав ухвалу Верховного Суду України від 21 квітня 2010 року, прийняту ним як судом касаційної інстанції, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня і дві ухвали цього ж суду від 23 березня 2016 року.

Перевіривши доводи заявника, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з огляду на таке.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

При цьому під застосуванням норм матеріального права у подібних правовідносинах слід розуміти такі правовідносини, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справи, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 січня 2015 року (№ 6-2001цс15), та дійшов висновку про те, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню спеціальний Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», відповідно до якого під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; у період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог позивача має здійснюватися у порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 цього Закону. Апеляційний суд зазначив, що на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (19 травня 2016 року) в банку вже було запроваджено тимчасову адміністрацію (20 листопада 2014 року). Крім того, позивач не надав доказів про звернення його до відповідача з кредиторською вимогою та внесення до реєстру вимог кредиторів.

Надана для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року не може бути прикладом неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував ухвалені у справі рішення судів попередніх інстанцій та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справ.

У наданій для порівняння ухвалі від 21 квітня 2010 року суд касаційної інстанції залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які, задовольнивши позовні вимоги про розірвання договору банківського вкладу та стягнення коштів, виходили з того, що тимчасову адміністрацію в банку введено з 21 січня 2009 року строком на один рік, мораторій на задоволення вимог кредиторів − строком на шість місяців, проте із заявою про дострокове розірвання договору банківського вкладу позивачка звернулась до банку 16 січня 2009 року, тобто до введення тимчасової адміністрації та мораторію, тому на порушення умов договору банківського вкладу відповідач не повернув вклад у встановлений термін, а лише 28 листопада 2009 року відмовив у задоволенні заяви.

У наданих для порівняння ухвалах Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

- залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які, задовольнивши частково позовні вимоги про повернення банківського вкладу, виходили з того, що оскільки відповідач 27 травня 2014 року припинив дію договору та перерахував суму депозитного вкладу з процентами на поточний рахунок позивача, однак на день розгляду справи судом позивачу грошові кошти не видані, то належним способом захисту права позивача в цій частині буде стягнення суми вкладу на користь позивача; крім того, із заявою про повернення грошових коштів позивач звернувся 27 травня 2014 року − після закінчення тримісячного періоду, рішення суду про повернення банківського вкладу ухвалено 11 листопада 2014 року, а процедура ліквідації банку розпочалася 20 березня 2015 року (ухвала від 23 березня 2016 року № 205/7420/14ц);

- залишив в силі рішення суду першої інстанції, який, задовольнивши позовні вимоги про стягнення коштів банківського вкладу, виходив з того, що на час ухвалення судом рішення було розпочато процедуру виведення банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації, проте у відповідача не відкликано банківську ліцензію та не запроваджено ліквідаційну процедуру, а згідно з пунктом 1 частини шостої статті 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлене обмеження пункту 1 частини п'ятої цієї статті не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів вкладників за договорами, строк яких закінчився (ухвала від 23 березня 2016 року №377/344/15-ц).

Зазначені судові рішення, надані заявником для порівняння, та судове рішення, про перегляд якого подано заяву, постановлені у справах з різними фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах.

Верховний Суд України, усуваючи розбіжності у застосуванні зазначених заявником норм матеріального права у подібних правовідносинах, у постанові від 20 січня 2016 року (справа № 6-2001цс15) вже сформував правовий висновок про те, що виходячи з положень пунктів 6, 16 статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» '''у спорах, повязаних з виконанням банком, у якому введено тимчасову адміністрацію та/або запроваджено процедуру ліквідації, своїх зобовязань перед кредиторами, норми цього Закону є спеціальними, цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах. Згідно з підпунктами 1, 2 частини пятої статті 36 цього Закону під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку. Відповідно до частини другої статті 46 зазначеного Закону з дня призначення уповноваженої особи Фонду банківська діяльність завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню чи збільшенню ліквідаційної маси. Установивши, що <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_558/ed_2015_03_02/pravo1/T124452.html?pravo=1>на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (7 квітня 2015 року) у банку вже було введено тимчасову адміністрацію, що унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Верховний Суд України скасував судові рішення судів попередніх інстанцій, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до положень частини першої статті 3607 ЦПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Висновок Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 12 липня 2017 року, про перегляд якої подано заяву, відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року (справа № 6-2001цс15).

У поданій заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_4 не навів мотивів, які б давали право суду відступити від правового висновку, викладеного у зазначеній постанові Верховного Суду України.

За таких обставин вважати заяву ОСОБА_4 обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до статті 360 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в допуску справи до провадження, якщо подана заява є необґрунтованою.

Керуючись статтями 353, 355, 356, 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а :

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Міський комерційний банк», Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення коштів за банківським депозитним вкладом за заявою ОСОБА_4 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2016 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: В.І. Гуменюк

Л.І. Охрімчук

В.М. Сімоненко