Справа №473/1888/17 20.12.2017

Провадження №22-ц/784/2251/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 473/1888/17 Головуючий І інстанції – Старжинська О.Є.

Провадження № 22-ц/784/2251/17 Доповідач – Темнікова В.І.

Категорія 30

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2017 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі :

головуючого – Темнікової В.І.,

суддів – Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В.,

за участю секретаря – Горенко Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 вересня 2017 року, постановлене під головуванням судді Старжинської О.Є. у приміщенні суду о 13 год. 37хв., у цивільній справі з єдиним унікальним номером 473/1888/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов’язків, -

В С Т А Н О В И Л А :

В червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, який в подальшому уточнив, і в якому посилався на те, що з 15 вересня 2016 року ОСОБА_2 була прийнята на роботу на посаду продавця продовольчих товарів згідно наказу № 3 від 14.09.2016 року та трудового договору від 15.09.2016 року. Також, 15.09.2016 року між позивачем, як фізичною особою – підприємцем, та відповідачкою було укладено договір № 3 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність і нерозголошення комерційної таємниці. 03.10.2016 р. було складено акт приймання продукції (товару), відповідно до якого він передав ОСОБА_2 усього товарів на суму 158335,55 грн. у магазині «Марина», розташованому по вул. Київська, 201 в м. Вознесенськ Миколаївської області. 21.10.2016 року, актом ревізії у магазині «Марина», за його участю та участю ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 було зафіксовано в наявності товарно-матеріальних цінностей на загальну суму 74327,15 грн. та виявлено нестачу підзвітних ОСОБА_2 товарно-матеріальних цінностей на суму 84008,40 грн. Причини нестачі ОСОБА_2 не пояснила. Крім того, позивач зазначив, що з магазину «Марина» під час розгляду справи ним було вилучено товарно-транспортні накладні в кількості 14 шт. про отримання на реалізацію хлібо-булочної продукції від ТОВ «Одеська Паляниця» за період часу з 03.10.2016 р. по 21.10.2016 р., а також з ТОВ «Южная логистическая компания» від 04.10.2016 р. про отримання на реалізацію продуктів харчування, та накладну від 11.10.2016 р. ТОВ «Тедіс Україна» про отримання на реалізацію цигарок. Перерахувавши зазначені накладні він виявив нестачу в сумі 4830,20 грн. про що склав відповідний акт звірки. Отже, під час виконання службових обов’язків продавця в магазині «Марина», відповідачка ОСОБА_2 допустила нестачу на загальну суму 88838,60 грн. На підставі викладеного, позивач просив суд стягнута з ОСОБА_2 на його користь матеріальну шкоду завдану нею під час виконання трудових обов’язків в сумі 88838,60 грн., а також судові витрати.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 вересня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з зазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неповний та необ’єктивний розгляд всіх обставин справи.

В судовому засіданні позивач, а в попередньому судовому засіданні і його представник, підтримали доводи апеляційної скарги, надавши пояснення, аналогічні змісту апеляційної скарги, просили її задовольнити, рішення суду скасувати, постановити нове рішення про задоволення позову.

Інші учасники процесу до судового засідання не з’явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 10 ЦПК України( в редакції на час ухвалення рішення) та ст.12 ЦПК України ( в редакції на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України( в редакції на час ухвалення рішення) та ст.13 ЦПК України ( в редакції на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України( в редакції на час ухвалення рішення) та ст.81 ЦПК України ( в редакції на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

Дані вимоги закону під час розгляду справи в повній мірі судом виконані не були.

Приймаючи рішення по справі, суд виходив з того, що згідно постанови судді Вознесенського міськрайонного суду від 24.10.2016 року (справа №473/2062/16-п) позивач ОСОБА_1 був притягнений до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 41 КУпАП – фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), а саме за те, що 16.09.2016 року в ході позапланової перевірки державним інспектором Управління Державної Служби України з питань праці у Миколаївській області фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 у магазині «Марина» (м. Вознесенськ, вул. Київська, 201) перебувала ОСОБА_2, яка здійснювала реалізацію товарів, виконувала роботу продавця, приймала кошти та видавала товар і заперечувала наявність трудової угоди з вказаною фізичною особою-підприємцем, що в подальшому з пояснень самого ОСОБА_1 також було підтверджено: наказ про прийом на роботу ОСОБА_2 він не видавав, письмовий трудовий договір з ОСОБА_2 не укладався, повідомлення до органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування не надходило.

Законом України від 28.12.2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» в статтю 24 КЗпП України були внесені зміни та ч.3 була викладена в новій редакції, а ч.4 (трудовий договір вважається укладений і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи) - виключена.

Відповідно до постанови про закриття кримінального провадження від 27.02.2017 року та матеріалів кримінального провадження №120161500190002367 відносини між сторонами були оформлені як договір про надання послуг №3 від 15.09.2016 року, де зазначено, що вказаний договір не є трудовою угодою та не регламентується трудовим законодавством України, а отже трудові відносини, на які поширюється трудове законодавство між сторонами не виникають, вказаний договір регламентується нормами Цивільного Кодексу України і по своїй суті є цивільно-правовим договором, який визначений Главою 63 ЦК України.

Згідно зі статтею 135-1 КЗпП Країни письмові договори про повну матеріальну відповідальність можуть бути укладені з працівниками, а тому поза діючих на законних підставах трудових правовідносин, такий договір не є дійсним.

Проаналізувавши зазначені обставини по справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позивач належними та допустимими доказами з урахуванням преюдиційності фактів встановлених судовими рішеннями не довів наявність трудових відносин станом на 15.09.2016року, а оформлення трудових відносин між сторонами в подальшому на вирішення спору не впливає.

Тому, розглядаючи справу в межах заявлених вимог та наданих доказів на підтвердження обставин, які є підставою позовних вимог, суд дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог.

Проте з таким висновком суду погодитися не можна, виходячи з наступного.

Приймаючи рішення по справі, суд не в повній мірі врахував положення ст. 11 ЦПК України ( в редакції на час ухвалення рішення) та ст.13 ЦПК України ( в редакції на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) про те, що суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів, а також те, що відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України ( в редакції на час ухвалення рішення) та ст.4 ЦПК України ( в редакції на час розгляду справи судом апеляційної інстанції) кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в порядку, встановленому цим Кодексом. Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їхнього порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Стаття 12 ЦК України передбачає, що особа вільно, на власний розсуд обирає способи захисту цивільного права. Способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ст. 16 ЦК України. Так під способами захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких суд здійснює поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав чи інтересів та вплив на правопорушника.

Приймаючи рішення по справі, суд не дав належної правової оцінки як постанові про закриття кримінального провадження від 27.02.2017 року, так і постанові Вознесенського міськрайонного суду від 24.10.2016 року (справа №473/2062/16-п), згідно якої позивач ОСОБА_1 був притягнений до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 41 КУпАП, тобто за фактичний допуск працівника ( відповідачки) до роботи без оформлення трудового договору (контракту), яка була залишена без змін постановою апеляційного суду Миколаївської області від 25 листопада 2016 року, у сукупності з іншими доказами по справі. Так, не зважаючи на заперечення позивача та відповідачки під час здійснення перевірки, даними постановами судових органів фактично було встановлено факт перебування відповідачки з позивачем у трудових відносинах на час проведення позапланової перевірки начальником відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно – правових актів Управління Державної служби України з питань праці у Миколаївській області.

Як пояснив в суді апеляційної інстанції позивач, дана перевірка здійснювала декілька днів і закінчилася 16 вересня 2016р., коли і було складено протокол про адміністративне правопорушення. Але після виявлення факту порушення ним трудового законодавства відносно відповідачки, ним були усунені дані порушення шляхом укладення з нею трудового договору від 15.09.2016р. Дані обставини підтверджуються поясненнями позивача під час проведення зазначеної позапланової перевірки, які датовані 13 вересня 2016р., наказом №3 від 14 вересня 2016р. про прийняття відповідачки на роботу 15.09.2016р., трудовим договором від 15.09.2016р., договором № 3 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність і не розголошення комерційної таємниці від 15 вересня 2016р. Трудовий договір та договір № 3 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність підписані відповідачкою. Дані про працевлаштування відповідачки були занесені позивачем до трудової книжки, яка була виписана ним, так як згідно пояснень позивачка відповідачка при прийнятті на роботу зазначила, що загубила свою трудову книжку. Факт перебування сторін у трудових відносинах підтверджується також відомостями про виплату грошей за вересень та жовтень 2016р., в яких стоїть підпис відповідачки про отримання коштів: за вересень - у розмірі 760,77грн., а за жовтень – у розмірі 1291,27грн.; звітами щодо сум нарахованої заробітної плати застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування до органів доходів і зборів за вересень та жовтень 2016 року, в яких відображені відомості про нарахування заробітної плати відповідачці та відомості про трудові відносини з нею, податковими розрахунками сум доходу нарахованого на користь фізичних осіб, і сум отриманого з них податку за 3 та 4 квартал 2016 року, квитанціями про сплату єдиного внеску та листом Очаківської об’єднаної державної податкової інспекції від 26.11.2017р. про сплату позивачем єдиного внеску в тому числі і за відповідачку.

Наявність договору№3 про надання послуг від 15 вересня 2016р. позивач пояснив тим, що спочатку відповідачка бажала укласти з ним такий договір, пояснивши що має документи на надання послуг у сфері роздрібної торгівлі як фізична особа - підприємець, але потім не надала необхідних дозвільних документів, тому з нею було укладено трудовий договір. Тому договір №3 про надання послуг від 15 вересня 2016р. не був реалізований та не виконувався сторонами.

Приймаючи рішення по справі, апеляційний суд враховує також те, що п.6 ст. 232 КЗпП України передбачає можливість розгляду у судах трудових спорів за заявами працівників про оформлення трудових відносин у разі виконання ними роботи без укладення трудового договору та встановлення періоду такої роботи. Тобто такий факт може встановлюватися судом.

Проаналізувавши зазначені вище обставини по справі у їх сукупності, та враховуючи положення п.6 ст. 232 КЗпП України, а також те, що факт перебування сторін станом на 15 вересня 2016 року у трудових відносинах фактично встановлено судом постановою Вознесенського міськрайонного суду від 24.10.2016 року, залишеною без змін постановою апеляційного суду Миколаївської області від 25 листопада 2016 року, колегія суддів вважає, що суд помилково дійшов висновку, що сторони на час укладення договору № 3 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, не перебували у трудових відносинах.

При цьому колегія суддів враховує, що згідно ч.4 ст. 61 ЦПК України( в редакції на час ухвалення рішення) та ч.6 ст.82 ЦПК України ( в редакції на час розгляду справи судом апеляційної інстанції), постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкова для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Факт перебування сторін у трудових відносинах станом на жовтень 2016 року взагалі ніким по справі не оскаржувався.

Неправильне застосування судом зазначених вище норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, а тому судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Згідно акту приймання продукції(товарів) від 03 жовтня 2016р. відповідачка прийняла товарів в магазині «Марина» на суму 158335,55 грн. Згідно видаткової накладної № МИ16-000086437 від 11 жовтня 2016оку відповідачка прийняла від ТОВ «ТЕДІС Україна» тютюнових виробів на суму 3600,67 грн. Відповідно до акту ревізії від 21 жовтня 2016 року в магазині було виявлено товаро – матеріальних цінностей на суму 74327,15грн. Як пояснив в суді позивач, в касі грошові кошти були відсутні. Відповідачка була присутня в магазині під час початку ревізії, але потім залишила магазин та не побажала надати пояснення стосовно недостачі.

На неодноразові виклики до суду відповідачка не з’явилася та не заявила про свою незгоду з сумою недостачі, не повідомила суд про причини її виникнення, чи про наявність інших обставин, які могли б вплинути на вирішення спору.

Згідно ст. 135-1 КЗпП України з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, підприємством, установою, організацією може бути укладено письмові договори про повну матеріальну відповідальність. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно ч.1 ст. 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. А у разі, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей, працівники відповідно до законодавства несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках.

Відповідно до ст. 136 КЗпП України покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками - за розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника. Розпорядження власника або уповноваженого ним органу, або вищестоящого в порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством. У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду.

Проаналізувавши зазначені вище обставини по справі у їх сукупності, а також врахувавши те, що позивачем не надано доказів отримання саме відповідачкою товару по іншим накладним, що позивачка звільнена з роботи 31 жовтня 2016р., колегія суддів вважає, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково у розмірі 87609грн.( 158335,55 грн. + 3600,67 грн. - 74327,15грн. =87609грн.).

Під час подачі позовної заяви позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 840,10грн. Оскільки позовні вимоги позивача задоволені на суму 87609грн., судові витрати у сумі 840,10грн. підлягають стягненню з відповідачки на користь позивача.

Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382 ЦПК України, судова колегія,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 вересня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 87609 грн., а також судові витрати по справі у розмірі 840грн. 10 коп.

Постанова набирає законної сили негайно з дня її прийняття, але може бути оскаржена протягом 30 днів з дня її проголошення до Верховного Суду у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді