УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Євтушенко О.І.,

суддів: Завгородньої І.М., Мостової Г.І.,

МазурЛ.М., Попович О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, відкритого акціонерного товариства будівельно-монтажної фірми «Дніпроважбуд» про визнання договору дійсним, визнання права власності на нерухоме майно та стягнення заборгованості з орендної плати, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від

22 червня 2016 року та за касаційною скаргою першого заступника прокурора Дніпропетровської області на ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що 01 березня 2013 року між ним та відкритим акціонерним товариством будівельно-монтажною фірмою «Дніпроважбуд» (далі - ВАТ «Дніпроважбуд») було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, а саме: нежитлового приміщення

№ 1, поз. 1-27, загальною площею 538 кв. м, розташованого за адресою:

АДРЕСА_1, та нежитлового приміщення № 1, поз. 1-10, загальною площею 171,9 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_2.

Зазначав, що під час укладення зазначеного договору сторонами погоджені всі необхідні умови договору купівлі-продажу, зокрема щодо ціни, строків та нотаріального оформлення вказаного договору. На підтвердження укладеної угоди 01 березня 2013 року він сплатив 160 000 грн, а відповідач передав йому ключі та документи від будівлі.

Однак нотаріальне посвідчення указаного договору не відбулось у зв'язку із ухиленням ВАТ «Дніпроважбуд» від такого посвідчення, а в подальшому - ліквідації товариства.

01 лютого 2015 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір найму, відповідно до умов якого він передав ОСОБА_4 у строкове платне користування частки вищевказаних нежитлових приміщень, а останній зобов'язався сплачувати за це орендну плату у розмірі 5 000 грн на місяць. Після спливу першого місяця користування нежитловими приміщеннями ОСОБА_5 відмовився виконувати свої зобов'язання за договором у частині сплати орендної плати, посилаючись на те, що ОСОБА_3 не є власником майна, яке передавалось в оренду.

Беручи до уваги зазначене та з урахуванням уточнень позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати дійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладений 01 березня 2013 року між ним та ВАТ «Дніпроважбуд»; визнати за ним право власності на зазначені у договорі нежитлові приміщення; стягнути з ОСОБА_4 на його користь заборгованість з орендної плати за користування спірними приміщеннями.

Рішенням Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 03 грудня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 01 березня 2013 року, укладений між ОСОБА_3 та ВАТ «Дніпроважбуд».

Визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1, поз. 1-27, загальною площею 538 кв. м.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 нежитлове приміщення № 1, поз. 1-10, загальною площею 171,9 кв. м.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість з орендної плати у розмірі 5 000 грн.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2016 року рішення Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 03 грудня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

03 серпня 2016 року Нікопольська місцева прокуратура звернулась до апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 вересня 2016 року відмовлено в прийнятті заяви про ухвалення додаткового рішення до рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня

2016 року. Справу повернуто до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2016 року, залишити в силі рішення Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 03 грудня 2015 року.

У касаційній скарзі перший заступник прокурора Дніпропетровської області, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційних скарг, перевіривши матеріали справи колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_3 та першого заступника прокурора Дніпропетровської області Соскова Р.М. підлягають відхиленню з огляду на таке.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що сторонами договору купівлі-продажу від 01 березня 2013 року було погоджено всі істотні умови, відбулась передача грошових коштів, ключі та документів на відповідні об'єкти нерухомості, при цьому нотаріальне посвідчення договору не відбулось через ухилення ВАТ «Дніпроважбуд» від такого посвідчення. При цьому, враховуючи наявність підстав для визнання права власності на спірні об'єкти нерухомого майна за позивачем, судом зазначено про обґрунтованість вимог щодо стягнення на його користь орендної плати за користування вказаним майном.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що сторони не дотримались вимог закону щодо нотаріального посвідчення оспорюваного договору, а тому він не може бути визнаний дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України. При цьому зазначено, що ВАТ «Дніпроважбуд» не є власником спірного нерухомого майна.

Постановляючи ухвалу про відмову в ухваленні додаткового рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що додаткове рішення може бути ухвалене лише тим самим складом суду, який ухвалив рішення в даній справі.

Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Встановлено, що 01 березня 2013 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Дніпроважбуд» було укладено письмовий договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, а саме: нежитлового приміщення № 1, поз. 1-27, загальною площею 538 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, та нежитлового приміщення

№ 1, поз. 1-10, загальною площею 171,9 кв. м, розташованого за адресою:

АДРЕСА_2.

Вказаний договір купівлі-продажу нотаріально не посвідчувався.

На підставі укладеної угоди 01 березня 2013 року ОСОБА_3 сплатив ВАТ «Дніпроважбуд» 160 000 грн.

Згідно з інформацією, наданою комунальним підприємством «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», а також за інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на вказані будівлі на час розгляду справи було зареєстровано за ВАТ «Дніпроважбуд».

Відповідно до ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2014 року юридичну особу ВАТ «Дніпроважбуд» ліквідовано.

01 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір найму, за умовами якого ОСОБА_3 передав

ОСОБА_4 у строкове платне користування частки вищевказаних нежитлових приміщень, а ОСОБА_4 зобов'язався сплачувати за це орендну плату у розмірі 5 000 грн на місяць.

Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно із ч. 3 ст. 640 ЦК договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, що діяла на момент укладення сторонами договору купівлі-продажу), обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право власності на нерухоме майно.

Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідновраховувати, що норма ч. 2 ст. 220 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації. Момент вчинення таких правочинів згідно зі ст. ст. 210, 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними й не створюють прав та обов'язків для сторін.

Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, а тому не може бути визнаний дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-162цс12.

Враховуючи зазначене, правильним є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України, оскільки він є неукладеним та не породжує для сторін прав і обов'язків, в тому числі щодо визнання права власності на майно, яке є предметом такого договору. При цьому враховуючи, що вимоги про стягнення орендної плати є похідними від вимог про визнання права власності на нерухоме майно, колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. При цьому безпідставними є доводи про те, що сторони договору не мають претензій одна до одної, оскільки відповідно до постанови Київського апеляційного господарського суду від 02 березня

2010 року, залишеної без змін постановою Вищого господарського суду України від 15 червня 2010 року визнано неправомірним включення до статутного фонду ВАТ БМФ «Дніпроважбуд» спірного нерухомого майна та визнано право власності на нього за державою в особі Регіонального відділення Фонду державного майна по Дніпропетровській області. Враховуючи зазначене, Регіональне відділення Фонду державного майна по Дніпропетровській області є особою чиї права порушені у зв'язку з укладенням договору купівлі-продажу від 01 березня 2013 року, а тому має право на його оспорення (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-605цс16).

Безпідставними є також доводи касаційної скарги першого заступника прокурора Дніпропетровської області щодо необхідності ухвалення додаткового рішення в частині стягнення на користь Нікопольської місцевої прокуратури судового збору за подачу апеляційної скарги, враховуючи, що положеннями ст. 88 ЦПК України не передбачено підстав для розподілу судових витрат на користь особи, яка не є стороною у справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 337 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на наведене колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційних скарг та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що судом апеляційної інстанції при розгляді справи були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. ст. 338-341 ЦПК України є підставами для скасування судових рішень.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 343-345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційні скарги ОСОБА_3 та першого заступника прокурора Дніпропетровської області відхилити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від

22 вересня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О.І. Євтушенко

Судді: І.М. Завгородня

Л.М.Мазур

Г.І.Мостова

О.В. Попович