Постанова

Іменем України

23 січня 2018 року

м. Київ

справа № 461/3031/14-ц

провадження № 61-805 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2,

ОСОБА_3,

ОСОБА_4,

ОСОБА_5

треті особи: адресно-довідковий підрозділ Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області,

орган опіки та піклування Галицької районної адміністрації Львівської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду

м. Львова від 4 травня 2016 року у складі судді Государського А. В. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2016 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Мельничук О. Я., Штефаніци Ю. Г.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, у якому, із урахуванням уточнених позовних вимог, просив виселити відповідачів із належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_1, придбаної ним на прилюдних торгах, які відбулись 20 грудня 2011 року, та зняти відповідачів з реєстраційного обліку.

На обґрунтування вимог посилався на те, що колишній власник

будинку - ОСОБА_2 та члени його сім'ї добровільно не виселяються з належного йому на праві приватної власності житлового приміщення, чим чинять перешкоди у користуванні його власністю.

У липні 2014 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до приватного підприємства «Нива-В.Ш.» в особі філії 14 приватного підприємства «Нива-В.Ш.» (далі - ПП «Нива-В.Ш.»), підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області (далі - ВДВС ГУЮ у Львівській області), ОСОБА_1 про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна.

Позовні вимоги мотивувала тим, що в ході примусового виконання судових рішень було описано та накладено арешт на належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, яка в подальшому була реалізована на прилюдних торгах, що були проведені з чисельними порушеннями вимог закону.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 25 вересня

2014 року зазначені позови об'єднано в одне провадження.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 26 березня

2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 24 липня 2015 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 та знято їх з реєстраційного обліку.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 13 січня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 26 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 24 липня 2015 року скасовано в частині задоволення позову ОСОБА_1, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині судові рішення залишено без змін.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 4 травня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Виселено ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі незаконно проживають у належній позивачу на праві приватної власності квартирі, чим чинять перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження його майном, а тому на підставі частини першої статті 391 ЦК України ОСОБА_1, як власник, має право вимагати усунення таких перешкод шляхом виселення відповідачів із спірного жилого приміщення.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 12 липня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Галицького районного суду

м. Львова від 4 травня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що у зв'язку з реалізацією спірного житла на прилюдних торгах попередній власник квартири - ОСОБА_2 та члени її сім'ї втратили право користування квартирою АДРЕСА_1, а тому новий власник - ОСОБА_1 має право вимагати виселення відповідачів із належної йому на праві приватної власності квартири без надання іншого житлового приміщення.

Доводи ОСОБА_2 про застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 109 ЖК Української РСР визнано безпідставними, оскільки відповідачі проживають у спірній квартирі незаконно.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року, ОСОБА_2 просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди необґрунтовано застосували до спірних правовідносин приписи статті 391 ЦК України та не врахували, що за положеннями частини другої статті 109 ЖК Української РСР відповідачів не може бути виселено без надання іншого житлового приміщення.

У жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшло заперечення на касаційну скаргу від ОСОБА_1, який просив касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення залишити без змін.

Заперечення на касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_2 не є власником квартири АДРЕСА_1, а тому вона та члени її сім'ї втратили право користування спірним житлом.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

За положеннями частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до вимог статті 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування й розпорядження своїм майном.

Судами установлено, що на виконання судового рішення 24 грудня

2010 року державним виконавцем описано та арештовано нерухоме майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, яка належала на праві власності відповідачу ОСОБА_2

20 вересня 2011 року здійснено експертну оцінку зазначеної квартири, якою встановлено її вартість у розмірі 715 198 грн.

Прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна відбулися

20 грудня 2011 року, їх переможцем оголошено ОСОБА_1

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 26 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 24 липня 2015 року, відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання недійсним прилюдних торгів з реалізації арештованого майна.

Зазначені судові рішення в указаній частині залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

13 січня 2016 року.

За таких обставин, ОСОБА_1 набув право власності на спірну квартиру в установленому законом порядку.

У статті першій першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до вимог статті 64 ЖК Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічним за змістом є положення частини першої статті 405 ЦК України.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, про те, що після продажу квартири з прилюдних торгів ОСОБА_2, як власник, та члени її сім'ї, що мають похідне право користування жилим приміщенням, втратили право користування цією квартирою і на вимогу власника не звільняють її, чим чинять перешкоди в користуванні його власністю, а тому позивач має право вимагати усунення таких порушень у здійсненні ним права власності шляхом їх виселення.

Посилання в касаційній скарзі на безпідставне застосування судами до спірних правовідносин статті 391 ЦК України є необгрунтованими, оскільки такі правовідносини виникли у зв'язку з неможливістю позивачем, як власником спірної квартири, здійснювати право користування та розпорядження належним йому майном.

Не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_2 щодо недотримання судами першої та апеляційної інстанцій вимог ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 січня 2016 року в частині не залучення до участі у справі належних відповідачів, оскільки у квітні 2016 року ОСОБА_1 подав заяву про залучення ОСОБА_3, ОСОБА_5, та ОСОБА_4 співвідповідачами у вказаній справі.

З журналу судового засідання від 6 квітня 2016 року вбачається, що Галицьким районним судом м. Львова зазначене клопотання задоволено.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції

залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 400, 402, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду ,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 4 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області Хмельницької області від 12 липня

2016 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

С.О. Погрібний

О.В. Ступак

Г.І. Усик