Єдиний унікальний номер 233/4026/17 Номер провадження 22-ц/775/256/2018

Категорія 46

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 січня 2018 року м. Бахмут Донецької області

Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Будулуци М.С.,

суддів: Канурної О.Д., Санікової О.С.,

за участю секретаря Кіпрік Х.В.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, малолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, третя особа - Орган опіки та піклування Костянтинівської міської ради, яке ухвалено 11 грудня 2017 року, у місті Костянтинівка Донецької області суддею Бєлостоцькою О.В., повний текст рішення складений 14 грудня 2017 року -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому зазначила, що їй на праві приватної власності належить житло, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, де зареєстровані: вона - ОСОБА_1, її син - ОСОБА_5, колишня невістка - ОСОБА_2 і двоє її онучок - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Починаючи з квітня 2016 року, її син за вказаною адресою не проживає, припинивши шлюбні відносини зі своєю дружиною - ОСОБА_2

Позивачка фактично проживає за іншою адресою: АДРЕСА_2.

Відповідачка, котра проживає в квартирі позивачки, з квітня 2016 року припинила сплачувати витрати за комунальні послуги та перешкоджає заявниці в користуванні та розпорядженні житлом. В теперішній час позивачка має намір продати свою квартиру, однак не може цього здійснити, оскільки в квартирі зареєстрована та проживає відповідачка з двома дітьми.

Посилаючись на ст. 17 Загальної Декларації прав людини, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 41 Конституції України, ч.1 ст.ст. 319 та 321, 328, 391? ч. 2 ст. 406 ЦК України, просила визнати ОСОБА_2, разом з її дітьми: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1.

Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, третя особа - Орган опіки та піклування Костянтинівської міської ради - відмовлено.

Із вказаним рішенням не погодилася позивачка ОСОБА_1 та подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов.

В апеляційній скарзі вона зазначила, що підставою для скасування рішення суду є невідповідність висновків суду обставинам справи.

Висновки суду про те, що ОСОБА_2 вселилася в спірну квартиру як дружина ОСОБА_5, який був членом сім'ї власника житла, і тому має право користування спірним житлом нарівні з власницею квартири та членами її сім'ї - є помилковими.

На думку заявниці, суд не звернув увагу на те, що відповідачка ОСОБА_2 є колишньою дружиною її сина - ОСОБА_5, який не був членом сім'ї власника житла. Відповідачка та її діти не проживали разом з позивачкою, не вела з нею спільного господарства, не були пов'язані спільним побутом і не набули статусу члена сім'ї власника квартири. Останнє визнала в суді ОСОБА_2 і це підтвердили свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Шлюб між подружжям розірвано рішенням суду від 19 вересня 2017 року, яке набрало чинності 30 вересня 2017 року. Права невістки на користування спірним житлом є похідним від відносин з сином, які припинились внаслідок розірвання між ними шлюбних стосунків, та самостійного права на займане жиле приміщення ОСОБА_2 не набула.

Позивачка вважає, що оскільки ОСОБА_2 разом з дітьми зареєстровані в спірній квартирі, то останнє перешкоджає користуватися та розпоряджатися належним їй майном на власний розсуд, вчиняти будь-які угоди відносно майна, згідно до закону. Обраний нею спосіб захисту порушеного права не суперечить вимогами закону і підлягає захисту.

Однак, суд першої інстанції на вказані обставини увагу не звернув, належної правової оцінки їм не надав та ухвалив рішення, яке не відповідає обставинам справи та вимогам діючого законодавства.

Позивачка ОСОБА_1 в судове засідання апеляційного суду не з'явилася, але про час та місце розгляду справи повідомлена повісткою про виклик до суду та телефонограмою ( а.с. 115, 122).

Відповідачка ОСОБА_2, яка є законним представником малолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4, в судове засідання апеляційного суду не з'явилася, але про час та місце розгляду справи повідомлена повісткою про виклик до суду і телефонограмою, просила розглянути справу у її відсутності, скаргу залишити без задоволення (а.с. 114, 116, 123, 126).

Представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Лендьєл С.М. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, вважала їх необґрунтованими, просила скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Представник органу опіки та піклування Костянтинівської міської ради в судове засідання апеляційного суду не з'явився, однак цей орган повідомлений про час і місце розгляду справи повісткою про виклик до суду (а.с. 121).

Апеляційний суд вважав можливим розглянути справу за відсутністю сторін та представника органу опіки та піклування, оскільки, відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представника відповідачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а судове рішення без змін, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального закону.

Суд першої інстанції встановив наступні обставини, що підтверджуються відповідними доказами:

ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 02 лютого 1998 року набула трикімнатну квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 6).

У зв'язку з реєстрацією шлюбу 06 липня 2011 року, позивачка ОСОБА_1 змінила своє прізвище на післяшлюбне - «ОСОБА_1», що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серія № НОМЕР_1 (а.с.32).

Як вбачається з довідки Комунального підприємства «Служба єдиного замовника» від 21 серпня 2017 року № 5531, в квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано 5 осіб: ОСОБА_1 (власниця квартири), починаючи з 07 вересня 2011 року, її син - ОСОБА_5 - з 14 лютого 2007 року, невістка - ОСОБА_2 - з 10 лютого 2010 року та малолітні онуки - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, - з 07 вересня 2011 року та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, - з 28 травня 2013 року (а.с. 8, 44).

Відповідно до довідки К П «Служба єдиного замовника» від 21 серпня 2017 року № 5550, ОСОБА_1 в теперішній час проживає за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 33).

Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 19 вересня 2017 року, яке набрало чинності 30 вересня 2017 року, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5, що був зареєстрований 10 жовтня 2009 року, розірвано (а.с.56).

Відповідно до рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 21 липня 2010 року, яке набрало чинності 01 серпня 2017 року, з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 стягнуто аліменти на утримання двох малолітніх дітей - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с 43).

З акту перевірки паспортного режиму від 28 вересня 2017 року вбачається, що ОСОБА_2, з моменту реєстрації, разом з двома дітьми, проживає в квартирі,що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.45).

Дитина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, є інвалідом і страждає дитячим аутизмом, що підтверджується медичними документами: індивідуальною програмою реабілітації дитини-інваліда № 57 від 16 червня 2017 року, протоколом засідання КЛПУ «Обласна психіатрична лікарня м. Слов'янська» № 397/8 від 06 червня 2017 року та рішенням від 07 серпня 2017 року про зарахування дитини-інваліда на реабілітацію (а.с. 46-48, 49, 51).

За висновком органу опіки та піклування Костянтинівської міської ради № 922/26 від 08 грудня 2017 року, є недоцільним визнавати дітей - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1, оскільки це призведе до безумовної втрати прав дітей на житло, звуження обсягу існуючих їх майнових прав та до порушення охоронюваних законом інтересів малолітніх дітей (а.с.70).

З пояснень сторін судом першої інстанції встановлено, що в лютому 2010 року відповідачка ОСОБА_2, не маючи власного житла, вселилась та зареєструвалась у квартирі позивачки ОСОБА_1, за згодою останньої, в якості дружини її сина - члена сім'ї позивачки. Анастасія та ОСОБА_4 є рідними онуками позивачки та зареєстровані в квартирі після народження у 2011 та 2013 роках, як неповнолітні діти, за місцем реєстрації батьків, у відповідності з вимогами ч. 2 ст. 156 ЖК України. З початку реєстрації і до останнього часу, ОСОБА_2, разом з дітьми, постійно проживає в АДРЕСА_1.

Як встановлено з пояснень позивачки ОСОБА_1, при вселенні невістки до належної їй квартири, між ними не було домовленості про інший порядок користування останньою жилим приміщенням, ніж той, що передбачений ч.1 ст.156 ЖК України, нарівні з власником квартири.

Суд дійшов висновку, що факт припинення сімейних відносин з власником квартири, не позбавляє колишнього члена сім'ї права користуватися займаним приміщенням. Також суд зазначив, що оскільки ОСОБА_2 вселилась і зареєструвалась у квартирі позивачки за згодою останньої, в якості дружини її сина (члена сім'ї позивачки), де постійно проживала з дітьми, то відсутні правові підстави для визнання відповідача та її дітей такими, що втратили право користування квартирою.

При цьому суд посилався на вимоги ч. 3 ст. 47 Конституції України, ч. 4 ст. 9, ст. 150, ч. 4 ст.156 ЖК України, ч. 4 ст. 29, ст. 405 ЦК України, ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» та ч.1 ст.160 СК України стосовно права громадян і дітей на користування житлом, нарівні з власником житла, підстав та порядку виселення з жилих приміщень.

Що ж стосується документів про заборгованість за надані комунальні послуги за вказаною адресою, то суд дійшов висновку, що це не є предметом розгляду справи і останнє не впливає на висновки суду щодо спірних питань.

Апеляційний суд вважає, що такі висновки суду першої інстанції є правильними.

Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно встановив правовідносини, які виникли між сторонами з приводу права користування жилим приміщенням,дав їм належну правову оцінку і обґрунтовано відмовив позивачці у задоволенні позову.

Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують висновків суду.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 47 Конституції України, ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Крім того, відповідно до ч. 4 ст.9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Як зазначено в ч.1 ст.156 ЖК, члени сім'ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником квартири, якщо при вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічні положення містяться й у ч.1 ст. 405 ЦК України. Так, згідно з ч. 1 ст. 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

За змістом ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, зокрема, його дружина, діти і батьки. Членами сім'ї власника будинку може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Підстави виселення членів сім'ї (колишніх членів сім'ї) власника будинку передбачені ст. 157 ЖК України та ч. 1 ст. 116 ЖК України.

Згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім'ї ( в тому числі колишній член сім'ї) власника квартири втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 і ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, як подружжя, до вересня 2017 року. Останній є сином позивачки ОСОБА_1 .

Спірна трикімнатна квартира АДРЕСА_1 належить позивачці на підставі договору купівлі-продажу квартирі від 02 лютого 1998 року.

У лютому 2010 року ОСОБА_2 була вселена й зареєстрована в спірній квартирі, в якості дружини ОСОБА_5 і члена сім'ї власника квартири, за згодою останньої. При вселенні невістки в квартиру, сторони домовились, що ОСОБА_2 буде користуватися жилим приміщенням нарівні з власником квартири, відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України, що встановлено судом з пояснень позивачки та представника відповідачки.

Від шлюбу подружжя ОСОБА_2 мають двох малолітніх дітей - ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які зареєстровані в зазначеній квартирі, за місцем проживання батьків.

Зазначеним обставинам, всупереч тверджень апелянта, суд першої інстанції надав належну оцінку, з урахуванням положень статей 61, 212 ЦПК України (діючого на час прийняття рішення), та врахувавши норми ч. 3 ст. 47 Конституції України, ч. 4 ст. 9, ст. 150, ч.ч.1, ч.4 ст. 156 ЖК України. При цьому суд виходив з досліджених доказів.

Ураховуючи те, що ОСОБА_2 вселилась до спірної квартири в установленому законом порядку та набула права та обов'язків, передбачених ст. 156 ЖК України, висновок суду про відмову в задоволенні негаторного позову, заявленого на підставі ст. 391 ЦК України, є правильним, оскільки підстави для визнання члена сім'ї власника квартири утратившим право користування жилим приміщенням у справі відсутні.

Право користування жилим приміщенням ОСОБА_2 та її дітей в спірній квартирі ґрунтується на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі) та на законі (ст. 405 ЦК України, ст. 156 ЖК України, ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» ).

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає (ч. 4 ст. 29 ЦК України).

За таких обставин, малолітні ОСОБА_3, 14 квітн2010 року народження, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, мають право користуватися спірною квартирою АДРЕСА_1.

Таким чином, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції, з урахуванням вищезазначених положень закону, встановлених обставин справи й вимог ст. ст.10, 60 ЦПК України (діючого раніше на час розгляду справи), дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки відповідно до положень ч. 2 ст. 165 ЖК України, член сім'ї власника жилого приміщення, за згодою власника, вправі вселити в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї, тобто ОСОБА_2 вселилась до спірної квартири як член сім'ї ОСОБА_5, зі згоди ОСОБА_1, яка проти вселення дружини сина не заперечувала, як і проти реєстрації двох дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в цій же квартирі, та навіть тривалий час була зареєстрована разом із сином та невісткою у спірному жилому приміщені. Діти ж відповідачки в силу малолітства не можуть існувати без сторонньої опіки, яку й забезпечує відповідачка, тим паче, що одна з її дітей є інвалідом дитинства.

Висновки суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог відповідають вимогам закону та узгоджуються з висновком органу опіки та піклування, який заперечував проти задоволення позову, оскільки в разі його задоволення, це призведе до безумовної втрати прав дітей на житло, звуження обсягу існуючих їх майнових прав та до порушення охоронюваних законом інтересів малолітніх дітей

Що ж стосується допитаних в суді свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7, на які посилається позивачка в апеляційний скарзі, то апеляційний суд виходить з того, що згідно пояснень свідка ОСОБА_6 остання проживає в будинку з 2012 року, обставини вселення і реєстрації відповідачки в квартиру їй не відомі. Втім, вказані свідки підтвердили в суді, що ОСОБА_2 постійно проживає в квартирі позивачки разом з малолітніми дітьми, чоловік дружини пішов із сім'ї, одна дитина хвора на психічне захворювання і потребує постійного догляду. Також свідки пояснили, що позивачка має вільний доступ до квартири.

Посилання в апеляцій скарзі ОСОБА_1 на ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції також не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду, яке ухвалене з дотриманням вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про право кожного на справедливий і публічний розгляд, безстороннім суду, встановленим законом, який вирішив спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру сторін. У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Однак питання щодо володіння майном позивачки чи позбавлення власності, відповідачка не оспорює та цивільна справа розглянута у відповідності з вимогами закону в межах заявленого до суду позову

Рішення суду належним чином мотивовано і правові висновки щодо заявленого позову повно викладено судом в тексті рішення.

Оскільки рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційний суд на підставі ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишає без задоволення, а рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня набрання нею законної сили до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текс постанови складено та підписано 26 січня 2018 року.

Судді: