ОКРЕМА ДУМКА

Судді Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду

Крата В. І.

7 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 758/6380/15-ц

провадження № 61-280св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду суддів: Червинської М. Є. (головуючого), Антоненко Н. О., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П., залишила без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_5 на заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 5 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 листопада 2016 року.

Колегія суддів зробила такий висновок: «Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України). Оскільки рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (ст. 303 ЦПК України), то заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи у суді першої інстанції. …Із заявою про застосування строку позовної давності ОСОБА_5 звернувся до суду апеляційної інстанції. Оскільки відповідач не скористався своїм правом на участь у судовому засіданні в суді першої інстанції, не подав заяву про застосування позовної давності, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні такої заяви, поданої на стадії апеляційного перегляду справи».

При цьому колегія суддів послалася на висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-780цс15 та від 02 березня 2016 року у справі № 6-2307цс15.

Не можу погодитись із таким застосуванням частини третьої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) з наступних причин.

Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Аналіз частини третьої статті 267 ЦК свідчить, що застосування позовної давності не розглядається як вимога сторони у спорі. Це пов'язано з тим, що її застосування відбувається за заявою сторони, а не за її вимогою. Це має важливе значення, оскільки в інших нормах глави 19 ЦК вказується саме про заяву, а не про вимогу. Тому розглядати заяву про застосування позовної давності як вимогу, яка є межею розгляду справи в апеляційному порядку, у контексті частини першої статті 303 ЦПК (в редакції чинній на час розгляду справи апеляційним судом) немає достатніх підстав.

В ЦК не встановлено імперативних вимог до заяви сторони про застосування позовної давності щодо її форми чи порядку викладення. Тому допускається викладення такої заяви і в усній формі, і в окремому документі, і в запереченнях на позов. У зв'язку із цим навряд чи письмові заперечення, у яких міститься заява про застосування позовної давності, можуть розцінюватись як матеріально-правова вимога.

Така заява може бути подана до винесення судом рішення. При цьому потрібно враховувати, що рішення по суті позовних вимог може бути ухвалене й апеляційним судом. Тому положення частини 3 статті 267 ЦК стосуються також і рішень апеляційного суду. У тих ситуаціях, коли відповідна сторона була позбавлена можливості заявити про застосування позовної давності у суді першої інстанції (внаслідок ухвалення заочного рішення), її не можна позбавляти цього права у суді апеляційної інстанції.

У зв'язку із чим, на підставі підпункту 7 пункту 1 статті Розділу XIII Перехідні положення ЦПК, потрібно було постановити ухвалу про передачу справи на Велику Палату Верховного Суду у зв'язку із необхідністю відступу від висновків, що містяться в постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-780цс15 та від 2 березня 2016 року у справі № 6-2307цс15.

Суддя: В. І. Крат