12.2

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

14 березня 2018 рокуСєвєродонецькСправа № 812/226/18

Луганський окружний адміністративний суд

у складі головуючого судді Чернявської Т.І.,

за участю

секретаря судового засідання Шляхтун М.М.,

позивача - не прибув

та

представника відповідача - не прибув

розглянувши в порядку загального позовного провадження в судовому засіданні справу

за позовом ОСОБА_1

до територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області

про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 29 січня 2018 року відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач) до територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області (далі за текстом - відповідач), в якому позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області щодо ненарахування та невиплати судді Рубіжанського міського суду Луганської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за жовтень 2017 року виходячи з розміру посадового окладу у 32000,00 гривень;

- зобов'язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області здійснити донарахування та виплати судді Рубіжанського міського суду Луганської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за жовтень 2017 року виходячи з посадового окладу у 32000,00 гривень, з урахування раніше сплачених сум.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що її Указом Президента України від 23.08.2012 № 484/2012 «Про призначення суддів» призначено на посаду судді Рубіжанського міського суду Луганської області строком на 5 років. Наказом голови Рубіжанського міського суду Луганської області від 27.09.2012 № 41-ОС позивача прийнято до штату вказаного суду на посаду судді з 01.10.2012. Згідно довідки територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області від 14.12.2017 суддівську винагороду позивачу за жовтень 2017 року було нараховано, виходячи з розміру посадового окладу у 16000,00 грн. Згідно з листом від 14.12.2017 № 2089/17вих територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області здійснює нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу з січня 2017 року, виходячи з посадового окладу у розмірі 16000,00 грн, на підставі положень чинного законодавства та роз'яснень Державної судової адміністрації України як головного розпорядника бюджетних коштів, а саме: пункту 23 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»; пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України»; листа Державної судової адміністрації України від 20.03.2017 № 11-2306/17 «Про оплату праці». Позивач не погоджується з бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати суддівської винагороди за жовтень 2017 року, виходячи з розміру посадового окладу у 32000,00 грн, та вважає цю бездіяльність відповідача протиправною з таких підстав.

Частиною другою статті 130 Конституції України визначено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1402- VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі за текстом - Закон № 1402).

Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402 (в редакції, яка діє з 01 січня 2017 року) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами), крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу.

Пунктом 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 обумовлено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).

Відповідно до частин першої, другої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі за текстом - Закон № 2453) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат (частина третя статті 133 Закону № 2453).

Таким чином, посадовий оклад судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, визначається відповідно до розміру, встановленого частиною третьою статті 133 Закону № 2453.

Статтею 8 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1801-VIII «Про Державний бюджет України на 2017 рік» установлено, що у 2017 році розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня становить 3200 гривень.

З аналізу частини першої статті 135 Закону № 1402 та частини першої статті 133 Закону № 2453 слідує, що законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів», що узгоджується з приписом частини другої статті 130 Конституції України.

Вищезазначене обумовлює незастосування пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі за текстом - Закон № 1774), яким установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.

Законом № 1774 не внесено змін до Закону № 1402 чи Закону № 2453 в частині регулювання розміру суддівської винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, а тому, зважаючи на приписи частини першої статті 135 Закону № 1402 та частини першої статті 133 Закону № 2453, відсутні законодавчі підстави враховувати пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774 при нарахуванні суддівської винагороди.

Викладена позиція узгоджується з принципом незалежності судді, який відповідно до пунктів 7, 8 частини п'ятої статті 48 Закону № 1402 забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом і належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.

Оскільки законодавцем не вносилися зміни до Закону № 2453 та/або Закону № 1402 в частині розміру суддівської винагороди, у тому числі й розрахункової величини, з огляду на яку здійснюється її нарахування, зважаючи на гарантію передбачену частиною другою статті 130 Конституції України стосовно встановлення розміру винагороди судді законом про судоустрій, процедура прийняття якого (чи внесення змін до нього) визначає особливий порядок, позивач наполягає, що застосування відповідачем при виплаті йому суддівської винагороди пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774 та не виконання пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 порушує гарантоване державою право на належне матеріальне забезпечення судді як одну із складових його незалежності.

За частиною першою статті 133 Закону № 2453 розмір посадового окладу судді місцевого суду обраховується виключно з розміру мінімальної заробітної плати, а не з іншої розрахункової величини чи іншого будь-якого показчика. Таким чином, при нарахуванні та виплаті за жовтень 2017 року суддівської винагороди позивачу, яка ще не брала участі в кваліфікаційному оцінюванні, відповідач не мав правових підстав застосовувати положення 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774, оскільки цією нормою не встановлено розмір мінімальної заробітної плати та застосування для вирахування розміру суддівської винагороди інших величин та покажчиків не передбачено статтею 130 Конституції України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області позов не визнало, про що подало відзив на позовну заяву від 14.01.2018 № 316/18вих, в якому у задоволенні позовних вимог просить відмовити повністю (арк. спр. 37-40).

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що відповідно до статті 149 Закону № 1402 суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, в межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України. Згідно з частиною третьою статті 148 Закону № 1402 функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції здійснює Державна судова адміністрація України. Територіальні управління є територіальними органами Державної судової адміністрації України та їй підпорядковуються. Відповідач як державний орган має право діяти виключно в межах діючого законодавства.

Відповідно до пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453, а саме: посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Регіональні коефіцієнти до посадового окладу не застосовуються. Згідно із статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» з 01.01.2017 прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений у розмірі 1600,00 грн. Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774 установлено, що мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.

Враховуючи викладене, територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області здійснило нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу, виходячи з посадового окладу у розмірі 16000,00 гривень, на підставі положень чинного законодавства України та відповідних роз'яснень Державної судової адміністрації України як головного розпорядника бюджетних коштів.

Відповідач звернув увагу суду на те, що згідно з частиною четвертою статті 48 Бюджетного кодексу України зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов'язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов'язань не здійснюються. Вимоги фізичних і юридичних осіб щодо відшкодування збитків та/або шкоди за зобов'язаннями, взятими розпорядниками бюджетних коштів без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), стягуються з осіб, винних у взятті таких зобов'язань, у судовому порядку.

Позивач подала відповідь на відзив від 22.02.2018, в якій серед іншого зазначила, що за практикою Європейського суду з прав людини відсутність бюджетних асигнувань та відсутність коштів як причини невиконання зобов'язань не можуть бути підставою для невиконання вимог закону. Отже, бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу суддівської винагороди за жовтень 2017 року в визначеному Законом розмірі порушує права позивача на отримання належної заробітної плати, а отже, порушує право власності на неї. Положення Бюджетного кодексу України, Закону № 1774 не мають вищої юридичної сили при визначені розміру оплати праці позивача, оскільки це питання урегульовано Законом України «Про судоустрій і статус суддів», що містить спеціальні норми з питань оплати праці позивачу як судді. Доводи відповідача про неможливість негайного виконання судового рішення суперечать статті 371 КАС України (арк. спр. 47-48).

Ухвалою від 28.02.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні на 14.03.2018 (арк. спр. 54).

У судове засідання позивач не прибула, про дату, час і місце судового розгляду повідомлена належним чином (арк. спр. 58). У відповіді на відзив від 22.02.2018 просила розглядати справу за її відсутності, зазначивши про підтримання вимог за позовом в повному обсязі (арк. спр. 47-48).

У судове засідання представник відповідача не прибула, про дату, час і місце судового розгляду повідомлена належним чином (арк. спр. 57). У відзиві на позовну заяву від 14.01.2018 № 316/18вих представник відповідача просила розглянути справу за її відсутності (арк. спр. 37-40).

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статті 90 КАС України, судом встановлено таке.

Указом Президента України від 23.08.2012 № 484/2012 ОСОБА_1 відповідно до статті 127 та частини першої статті 128 Конституції України призначено строком на п'ять років на посаду судді Рубіжанського міського суду Луганської області (арк. спр. 13-15).

Наказом Рубіжанського міського суду Луганської області від 27.09.2012 № 41-ОС позивачу наказано приступити до виконання обов'язків судді Рубіжанського міського суду Луганської області з окладом згідно штатного розпису з 01.10.2012 (арк. спр. 16).

Згідно з штатним розписом Рубіжанського міського суду Луганської області на 2017 рік посадовий оклад судді складає 16000,00 грн (арк. спр. 18).

Згідно з довідкою територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області від 14.12.2017 № 2087/17вих суддівська винагорода нарахована позивачу, виходячи з посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, у розмірі 16000,00 грн (арк. спр. 19).

Листом від 14.12.2017 № 2089/17вих територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області на заяву ОСОБА_1 від 07.12.2017 повідомило останню про те, що відповідно до пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453, а саме: посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Регіональні коефіцієнти до посадового окладу не застосовуються. Згідно із статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» з 01.01.2017 прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений у розмірі 1600,00 грн. Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774 установлено, що мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень. Враховуючи викладене, територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області здійснило нарахування та виплату суддівської винагороди позивачу, виходячи з посадового окладу у розмірі 16000,00 гривень, на підставі положень чинного законодавства України та відповідних роз'яснень Державної судової адміністрації України, як головного розпорядника бюджетних коштів (арк. спр. 20, 21-22).

Вирішуючи адміністративний позов по суті заявлених позовних вимог та оцінюючи обґрунтованість заперечень відповідача, суд виходить з такого.

Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області (ідентифікаційний код 26297948) є органом державної влади та зареєстровано юридичною особою, про що свідчить витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 29.01.2018 за № 1003534940 (арк. спр. 30-32).

Згідно з Положенням про територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області, затвердженим головою Державної судової адміністрації України 25.09.2015, територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області є територіальним органом Державної судової адміністрації України та їй підпорядковується. Основним завданням територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області є організаційне забезпечення діяльності місцевих судів Луганської області та фінансове забезпечення місцевих загальних судів Луганської області з метою створення належних умов для діяльності судів, суддів цих судів та забезпечення роботи органів місцевого самоврядування. Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області здійснює функції розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області та місцевих загальних судів Луганської області (арк. спр. 41-44).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 2 частини першої статті 7 Бюджетного кодексу України визначено принцип збалансованості бюджетної системи України.

Згідно з частинами першою та другою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Питання гарантій незалежності суддів, їх правового захисту, матеріального та соціального забезпечення неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України.

Так, у пункті 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14.12.2011 № 18-рп/2011 щодо офіційного тлумачення поняття «щомісячне довічне грошове утримання», що міститься у підпункті «е» підпункту 165.1.1 пункту 165.1 статті 165 Податкового кодексу України, Конституційний Суд України вказав, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді (частини п'ята, шоста статті 47 Закону № 2453-VІ).

В пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 № 3-рп/2012 зазначено, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави (пункт 2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 26.12.2011 № 20-рп/2011).

Зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 № 3-рп/2012).

Частиною другою статті 130 Конституції України визначено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначено положеннями Закону № 1402.

Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402 суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Пунктом 1 частини третьої статті 135 Закону № 1402 (в редакції, яка діє з 01.01.2017) встановлено базовий розмір посадового окладу судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Водночас абзацом 1 пункту 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 обумовлено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Натомість пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).

Так, згідно з частиною третьою статті 133 Закону № 2453 посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

В розрізі здійсненого аналізу норм чинного законодавства, чітко вбачається, що посадовий оклад судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, визначається відповідно до розміру, встановленого частиною третьою статті 133 Закону № 2453.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 призначена на посаду судді Рубіжанського міського суду Луганської області до набрання чинності Законом № 1402 та не проходила кваліфікаційного оцінювання на підтвердження відповідності займаній посаді (здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді), що у своїй сукупності є підставою для обрахунку її посадового окладу з огляду на розмір, визначений частиною третьою статті 133 Закону № 2453.

Статтею 8 Закону України від 21.12.2016 № 1801-VIII «Про Державний бюджет України на 2017 рік» встановлено, що у 2017 році розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня становить 3200 гривень.

Згідно із статтею 7 Закону України від 21.12.2016 № 1801-VIII «Про Державний бюджет України на 2017 рік» з 1 січня 2017 року прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений у розмірі 1600 грн.

Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774 установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.

Суд зазначає, що саме Законом № 1774 законодавець змінив підхід до визначення розміру суддівської винагороди, здійснивши перехід від обрахування його у відповідності до мінімальної заробітної плати як розрахункової величини - на прожитковий мінімум для працездатних осіб, зокрема, вніс відповідні зміни до Закону № 1402.

При цьому зміни з цього приводу до Закону № 2453 дійсно внесені не були.

Відтак, має місце колізія норм права, що стала підставою для виникнення цього спору.

Суд підкреслює, що відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, і саме до виключних повноважень останньої належить прийняття законів (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України).

Згідно зі статтею 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

На сьогодні положення Закону № 1774, у тому числі пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення», не визнані неконституційними, також відносно них відсутнє офіційне тлумачення Конституційного Суду України.

Оскільки Закон № 1774 не визнаний неконституційним, тому підлягає застосуванню. Крім того, саме цей закон прийнятий пізніше у часі за норми статті 133 Закону № 2453, тому при подоланні колізій положень нормативно-правового(их) акту(ів) рівної юридичної сили слід надавати перевагу тому, що прийнятий пізніше, тобто, Закону № 1774.

Про необхідність пріоритетного застосування положень Закону № 1774 додатково свідчить також і пряма вказівка законодавця, висловлена ним у пункті 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону: до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Таким чином, територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області при виплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди, виходячи з посадового окладу у розмірі 16000,00 грн, діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією України та законами України.

Згідно з частиною шостою статті 13 Закону № 1402 висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до частини п'ятої статті 262 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові від 07.02.2018 у справі № 825/933/17 (провадження № К/9901/112/17) за позовом ОСОБА_3 до апеляційного суду Чернігівської області, третя особа: Державна судова адміністрація України, в якому позивач просив визнати бездіяльність апеляційного суду Чернігівської області щодо не здійснення йому нарахування суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України від 21 грудня 2016 року № 1801-VІІІ «Про Державний бюджет України на 2017 рік» (далі - Закон № 1801-VІІІ) протиправною; зобов'язати відповідача перерахувати та виплачувати суддівську винагороду, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, визначеної зазначеним законом та на підставі частини третьої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI), починаючи з 1 січня 2017 року, Верховний Суд зазначив, що, ураховуючи, що Законом № 1801-VІІІ видатки на оплату суддів, що не пройшли кваліфікаційне оцінювання, виходячи з посадового окладу 32000 грн не передбачені, суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати суддівської винагороди, ОСОБА_3 поза межами видатків державного бюджету на його оплату праці, з чим погодився суд касаційної інстанції (№ рішення в ЄДРСР 72288027).

Щодо посилання позивача в обґрунтування позовних вимог на рішення Європейського суду з прав людини суд зазначає таке.

У пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини від 10.03.2011 у справі «Сук проти України» (Заява № 10972/05) зазначено, що суд вважає, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі «Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23).

У пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Кечко проти України» (Заява № 63134/00) суд зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними.

Посилання позивача на рішення «Кечко проти України» судом не приймається, оскільки в ньому Європейський суд з прав людини не прийняв до уваги позицію Уряду України про колізію двох нормативних актів, якими встановлені відповідні доплати та пільги з бюджету і які є діючими, та Закону України «Про Державний бюджет» на відповідний рік. Крім того, в ньому йшлося про те, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань, а по цій справі колізія норм вирішена відповідно пріоритетності більш пізнього за часом Закону.

Суд також зазначає, що згідно зі статтею 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004.

Тобто, практика Європейського суду з прав людини полягає в тому, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.

Оскільки пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774 установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат і до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень, не можна стверджувати, що державний орган - територіальне управління Державної судової адміністрації України в Луганській області, відмовляє позивачу у виплаті належних сум без внесення законодавчих змін.

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

Оскільки в межах даної адміністративної справи основні (суттєві) аргументи позову є необґрунтованими, а відповідач як суб'єкт владних повноважень, на якого частиною другою статті 77 КАС України покладено обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, довів суду відсутність протиправної бездіяльності та підстав для зобов'язання вчинити певні дії, у задоволенні адміністративного позову належить відмовити повністю.

Розподіл судових витрат судом не здійснюється, оскільки позивач згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору.

Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 132, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2, зареєстроване місце проживання: 93009, АДРЕСА_1) до територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області (ідентифікаційний код 26297948, місцезнаходження: 93010, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця Миру, будинок 34) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 243 КАС України повне рішення суду складено 19 березня 2018 року.

Суддя Т.І. Чернявська