АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 539/3465/17 Номер провадження 22-ц/786/1035/18Головуючий у 1-й інстанції Гудков С. В. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2018 року м. Полтава

Апеляційний суд Полтавської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого - судді - доповідача Дорош А.І.

Суддів: Лобова О.А., Триголова В.М.

при секретарі: Ачкасовій О.Н.

учасники процесу:

позивач ОСОБА_2

представник позивача ОСОБА_3

відповідач ОСОБА_4

представник відповідача ОСОБА_5

переглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4

на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 лютого 2018 року, ухвалене суддею Гудковим С.В., повний текст рішення складено - 03 березня 2018 року

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права власності на ? частину гаража незавершеного будівництва, -

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 про визнання права власності на ? частину гаража незавершеного будівництва.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 з 31 грудня 1984 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, який розірвано 5 вересня 2000 року. Від шлюбу мають вже повнолітніх синів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 Під час перебування у шлюбі з ОСОБА_4 вони за спільні кошти збудували гараж на два в»їзди по АДРЕСА_2. Рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради № 91 від 26 квітня 1995 р. (пункт № 15), ОСОБА_4 передано безкоштовно в приватну власність земельну ділянку площею 43 кв. м. для гаражного будівництва. Відразу у травні 1995 р. розпочали будівництво та побудували гараж на дві машини, двоє воріт і льох з однієї сторони. На даний час гараж площею 36, 3 кв.м. розміром 7,10 м. х 6,00 м., в експлуатацію не введено, державну реєстрацію права власності відповідач не оформив. Під час розірвання шлюбу між ними було досягнуто угоди, а саме: відповідач ОСОБА_4 оформив на неї та на дітей договори дарування, зокрема, подарував 3-кімнатну квартиру по АДРЕСА_1 (їй 1/2 частину квартири, дітям по 1/4 частині), і щоб урівняти права дітей на обидві належні їм квартири, попросив її подарувати йому 1/4 частину приватизованої на них чотирьох квартири, де вони всі проживали за адресою АДРЕСА_2. Договори дарування були оформлені нотаріально і підписані в один день 7 червня 2000 р. Поділу майна між ними не було. Вони досягли усної угоди, що все майно, що вони придбали до розлучення, буде належати рано чи пізно їх спільним дітям ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в рівних частинах. Таким чином, її 1/2 частина квартири по АДРЕСА_1, повинна була дістатися їх сину ОСОБА_7, а 1/2 частина ОСОБА_4 належала б старшому сину ОСОБА_4. На підтвердження цієї домовленості ОСОБА_4 12 березня 2002 р. зробив заповідальне розпорядження, яким заповів належну йому частину квартири, що знаходиться в м. Лубни по АДРЕСА_2, 60 б, кв. 101, повністю сину ОСОБА_6, гараж, що знаходиться на АДРЕСА_2 в кооперативі «Москвич» № 30 в м. Лубни, автомобіль ВАЗ-21053, автомобіль ЗАЗ 968, випуску 1986 р., автомобіль ЗАЗ-968, випуску 1993 р., заповів ОСОБА_6 і ОСОБА_7, кожному в рівних частках. Однак, в 2017 р. ОСОБА_4 подав проти дітей два позови, перший про визначення розмірів часток у квартирі по АДРЕСА_2, другий про встановлення порядку користування вказаною квартирою та стягнення заборгованості по оплаті комунальних платежів, незважаючи на те, що він сам користувався квартирою, говорив, що сам її буде оплачувати і доступу до неї дітям не надавав. Після подачі вищезазначених позовів у ОСОБА_2 виник сумнів про те, що ОСОБА_4 дотримається свого слова щодо розподілу спільного нажитого майна шляхом залишення у спадок вказаного майна своїм дітям ОСОБА_6 та ОСОБА_7, в тому числі і спірного незавершеного будівництвом гаража по вулиці Прикордонників в м.Лубни. ОСОБА_2 вказує, що хоча вони розлучилися ще у 2000 році, але на той час її право на визнання вказаного гаража обєктом спільного майна подружжя та його поділ не порушувалося з огляду на досягнуту домовленість про передачу майна їхнім дітям, її право було порушене відповідачем з моменту його звернення з позовами до суду в березні 2017 р. та вересні 2017 р. Саме з цього часу почався перебіг трирічного строку позовної давності. Позивач просив суд постановити рішення, яким визнати незавершений будівництвом гараж на земельній ділянці площею 43 кв. м. по АДРЕСА_2 наданій для гаражного будівництва ОСОБА_4 рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради від 26.04.1995 р. № 91 об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2, встановивши, що гараж належить їм по 1/2 частці кожному, стягнути з відповідача на її користь понесені судові витрати.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 лютого 2018 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права власності на ? частину гаража незавершеного будівництва - задоволено.

Визнано незавершений будівництвом гараж на земельній ділянці площею 43 кв.м. по АДРЕСА_2, наданій для гаражного будівництва ОСОБА_4 рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради від 26.04.1995 року № 91, об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_2, встановлено, що незавершений будівництвом гараж належить ОСОБА_4 та ОСОБА_2 по ? частці кожному.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 5 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу та 200 грн. за проведення оцінки предмету спору.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірний об'єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється у зв'язку з виникненням даного спору, сторони позбавлені можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їм реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу майна. Щодо строку позовної давності, то місцевий суд виходив з того, що він не є пропущеним, оскільки перебіг строку позовної давності починається коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, тобто з моменту скасування відповідачем свого заповідального розпорядження, про що позивач довідалася лише у 2018 році.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення місцевого суду скасувати з підстав порушення місцевим судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права власності на ? частину гаража незавершеного будівництва відмовити в зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим судом не враховано, що ч. 2 ст. 72 Сімейного кодексу України передбачає, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Позивачем не було надано суду заяви про поновлення строку позовної давності, а також ні в позовній заяві, ні в ході судового розгляду позивач не навела достатніх, аргументованих і переконливих доказів причин поважності пропуску звернення до суду більше ніж через 15 років після розлучення і фактичного розподілу майна подружжя.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 - адвокат ОСОБА_3 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду - без змін, вказав, що строк позовної давності почався для позивача тоді, коли відповідач на вимогу своєї дружини скасував заповіт, складений 12 березня 2002 року на користь дітей від шлюбу, в якому значився і гараж, та склав новий заповіт на ім»я своєї дружини.

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Згідно встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин вбачається, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 31 грудня 1984 року по 05 вересня 2000 року. Розірвання шлюбу зареєстроване відділом реєстрації актів громадянського стану Лубенського міськвиконкому Полтавської області 05 вересня 2000 року, актова запис 177 (а.с. 14). Від шлюбу сторони мають двох повнолітніх дітей: ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Після укладення повторного шлюбу 10.10.2000 р. позивачу присвоєно прізвище «ОСОБА_2» (а.с. 15).

Під час перебування сторін у шлюбі на підставі п.15 рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради № 91 від 26 квітня 1995 року ОСОБА_4 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 43 кв.м. для гаражного будівництва, на якій збудовано за спільні кошти подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 гараж на два автомобілі, двоє воріт і льох з однієї сторони (а.с. 28,29).

Згідно довідки ТОВ РОК "Полтаваексперт" від 22 грудня 2017 року, ринкова вартість цегляного гаража, зовнішні розміри 7,10 м. х 6,00 м., площею 36,3 кв.м., двоє металевих воріт, перекритий з/б плитами, рулонна покрівля, погріб 2, 0 м. х 3, 0 м. становить 106 500 грн. (а.с. 30).

Вищезазначений гараж по АДРЕСА_2 повністю збудований, придатний для використання з метою розташування та зберігання автомобілів та інших транспортних засобів, однак не зданий в експлуатацію та не проведено державної реєстрації права власності на вказану нерухомість.

Вищезазначені обставини сторонами визнаються і не оспорюються.

Відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, який був чинним на час перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

За змістом статті 28 КпШС України, у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідач відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України не надав суду доказів тієї обставини, що після розірвання шлюбу між сторонами було проведено добровільний розподіл спільного сумісного майна подружжя.

З матеріалів справи вбачається, що розподілу майна між сторонами не було. Останні досягли усної угоди, що все майно, що вони придбали до розлучення буде належати їх спільним дітям: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в рівних частинах. На підтвердження цієї домовленості ОСОБА_4 12 березня 2002 р. зробив заповідальне розпорядження, яким заповів належну йому частину квартири, що знаходиться в м. Лубни по АДРЕСА_2, 60 б, кв. 101, сину ОСОБА_6, гараж, що знаходиться на АДРЕСА_2 в кооперативі «Москвич» № 30 в м. Лубни, автомобіль ВАЗ-21053, автомобіль ЗАЗ 968, випуску 1986 р., автомобіль ЗАЗ-968, випуску 1993 р., заповів ОСОБА_6 і ОСОБА_7, кожному в рівних частках (а.с. 21).

В 2017 р. ОСОБА_4 подав до суду два позови, перший - про визначення розмірів часток у квартирі по АДРЕСА_2, другий - про встановлення порядку користування вказаною квартирою та стягнення заборгованості по оплаті комунальних платежів.

У суді першої інстанції ОСОБА_4 підтвердив той факт, що він скасував у 2017 р. своє вищевказане заповідальне розпорядження на користь синів щодо спільного майна подружжя, зокрема спірного гаражу, розташованого м. Лубни, Полтавської області по АДРЕСА_2.

Як вказує позивач, лише під час судового розгляду справи про визначення часток у квартирі вона дізналась про порушення свого права на спірний гараж, що підтверджується фактом скасування відповідачем заповідального розпорядження на користь синів, а позивач розраховувала, що її частка гаражу залишиться у спадок рідним синам.

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив з того, що гараж як об'єкт незавершеного будівництва зведений за час шлюбу сторін, тому може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, що позивач не пропустила строк позовної давності, оскільки перебіг строку позовної давності починається коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, тобто з моменту скасування відповідачем свого заповідального розпорядження, про що позивач довідалась лише у 2018 році, а доводи відповідача ОСОБА_4 про необхідність відмови у задоволенні позовних вимоги у зв'язку з порушенням строку позовної давності є безпідставними.

Як встановила колегія суддів, такі висновки місцевого суду є правильними, оскільки суд дійшов їх після повного, всебічного та об'єктивного з'ясування фактичних обставин справи, прав та обов'язків сторін в даних правовідносинах.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом даного спору є визнання незавершеного будівництвом гаражу об»єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, встановлення, що даний гараж належить по ? частині кожному з подружжя.

Як вбачається зі змісту апеляційної скарги відповідач ОСОБА_4 не заперечує факт спільного будівництва гаражу під час шлюбу з позивачем у 1995 році, однак заперечує проти визнання на спірний гараж права спільної сумісної власності подружжя лише з підстави пропуском позивачем строку звернення до суду з даним позовом.

Виходячи з вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу та перевіряє законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як правильно встановлено місцевим судом, 05.09.2000 р. між сторонами шлюб розірвано, у 1995 році ними побудовано спірний гараж, який не зданий в експлуатацію та не оформлено право власності на нього.

Після розірвання шлюбу у судовому порядку сторони майно не ділили.

07.06.2000 р. сторони уклали договір про те, що ОСОБА_4 подарував ? частину трикімнатної квартири АДРЕСА_1 дружині ОСОБА_8, а іншу ? частину цієї квартири подарував синам ОСОБА_7 та ОСОБА_6 в рівних частинах, тобто по ? частині (а.с. 19). За іншим договором 07.06.2000 р. ОСОБА_8 подарувала ОСОБА_4 ? частину трикімнатної квартири АДРЕСА_2 (а.с. 20).

12.03.2002 р. ОСОБА_4 на випадок своєї смерті зробив заповітне розпорядження, згідно якого належну йому частину квартири по АДРЕСА_2 заповів сину ОСОБА_6, а гараж та три автомобіля заповів синам ОСОБА_7 та ОСОБА_7 в рівних частках (а.с. 21).

Виходячи з того, що у заповіт ОСОБА_4 в якості спадкового майна був включений гараж, то це вказує на те, що ОСОБА_4 визнавав факт набуття його під час шлюбу з позивачем як об»єкту права спільної власності, що гараж є таким об»єктом нерухомості, який може бути успадкованим його синами після смерті. Вчинення ОСОБА_4 заповіту відносно гаражу підтверджує факт придбання його у шлюбі з позивачем та визнання відповідачем права спільної сумісної власності на нього. У подальшому у 2017 році відповідач скасував заповіт, про що позивачу, як вона вказує, стало відомо у 2018 році.

Колегія суддів звертає увагу на те, що місцевим судом встановлено час будівництва спірного гаражу у 1995 році та правильно визначено, що до даних правовідносин слід застосовувати вимоги КпШС України, який втратив чинність з 01.01.2004 р., з часу набрання чинності одночасно СК та ЦК України.

07.07.1992 року набрав чинності Закон України «Про власність», який втратив чинність 20.06.2007 р. у зв»язку з прийняттям ЦК України.

Як встановлено місцевим судом, згідно п. 15 рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради народних депутатів від 26.04.1995 року № 91 «Про індивідуальну забудову» вирішено передати безкоштовно в приватну власність земельну ділянку ОСОБА_4 по АДРЕСА_2 пл.43 кв.м. для гаражного будівництва (а.с. 29).

Згідно ст. 14 Закону України «Про власність» зі змінами станом на 11.04.1995 р. г ромадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для: дачного і гаражного будівництва.

Згідно ст. 16 цього Закону майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права

регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.

Згідно п.6 Прикінцевих та прехідних положень ЦК України, який набрав чинності 01.01.2004 р., правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред»явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Оскільки спірні правовідносини виникли за часів дії КЗпШС України, то згідно ст. 9 цього Кодексу на вимоги, що випливають із шлюбних та сімейних відносин, позовна давність не поширюється, за винятком випадків, коли строк для захисту порушеного права встановлено законодавством України.

Згідно ст. 10 цього Кодексу у випадках, передбачених статтею 9 цього Кодексу, позовна давність застосовується судом відповідно до цивільного законодавства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно ст.11 КЗпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що нормами сімейного законодавства встановлено трирічну позовну давність для вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності розлученого по­дружжя (ч. 2 ст. 72 СК), однак трирічна позовна давність не може бути застосована до спірних правовідносин, передбачена нормами СК України, оскільки спірні правовідносини виникли до набрання ним чинності, а саме у 2000 р., тому регулюються нормами КпШС України.

Як правильно встановив місцевий суд, позивач, знаючи про зміст заповіту відповідача на користь дітей щодо гаража, передбачала у майбутньому його перехід у власність дітей, з часу, коли відповідач скасував заповіт у 2017, виникли ризики одноособового оформлення права власності на гараж на ім»я відповідача та розпорядження ним, тому є правильним висновок місцевого суду, що саме з часу, коли позивач у 2018 р. дізналася про скасування заповіту розпочався строк позовної давності.

Колегія суддів погоджується висновком місцевого суду в цій частині та вважає його правильним, а доводи ОСОБА_4 про необхідність відмови у задоволенні позовних вимоги у зв'язку з порушенням строку позовної давності є безпідставними та такими, що не грунтуються на вимогах чинного законодавства.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про те, що у червні 2000 року в ході судового процесу про розлучення між ними була домовленість про розподіл спільного сумісного майна подружжя, а у вересні 2000 року він ще й склав заповіт на все своє майно на користь дітей, заслуговують на увагу та вказують на те, що є правильним висновок місцевого суду про те, що сторони у 2000 р. домовилися після розпаду сім»ї придбане у шлюбі майно залишити дітям, зокрема, спірний гараж, який є предметом даного спору, за заповітом відповідач заповів синам від першого шлюбу у рівних частках, але після скасування цього заповіту виникли певні ризики відносно гаража. У суді апеляційної інстанції відповідач посилається на усну домовленість з позивачем у 2000 році про поділ майна, проте доказів про таку домовленість суду не надав, укладені договори у 2000 р. свідчать про домовленість подружжя про залишення набутого у шлюбі майна на користь дітей від шлюбу.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 відносно того, що позивачем не було надано заяви про поновлення строку позовної давності, оскільки, як вважає ОСОБА_4 він пропущений нею понад 15 років, не заслуговують на увагу, оскільки шлюб між сторонами розірвано у вересні 2000 р., тобто за нормами КЗпШС України, який був чинним на той час, за його нормами на вимоги, що випливають із шлюбних та сімейних відносин, позовна давність не поширювалася, крім цього, позивач стверджує про те, що нею не пропущено строк позовної давності, оскільки про порушене право вона дізналася у 2017 році , коли їй стало відомо про скасування заповіту та виникли ризики відносно гаража.

Відповідно до ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 367 ч.1, 368, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381 - 384 ЦПК України, Апеляційний суд Полтавської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 лютого 2018 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції, у разі проголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 07 травня 2018 року.

Головуючий суддя-доповідач Дорош А.І.

Судді: Лобов О.А.

Триголов В.М.