Справа № 161/18808/17 Головуючий у 1 інстанції: Кирилюк В.Ф.

Провадження № 22-ц/773/520/18 Категорія: 81 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 травня 2018 року місто Луцьк

Апеляційний суд Волинської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів Русинчука М.М., Осіпука В.В.,

з участю:

секретаря судового засідання - Лимаря Р.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за скаргою ОСОБА_2,поданою в її інтересах ОСОБА_3, на дії Другого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області, за апеляційною скаргою Другого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 березня 2018 року,

в с т а н о в и в:

У грудні 2017 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 звернувся до суду із даною скаргою, мотивуючи тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16.06.2011 р. у справі №2-3591/11 видано виконавчий лист, за яким стягнуто з неї та ОСОБА_4 в солідарному порядку на користь ПАТ «Сведбанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 226 614 грн. та судові витрати: по 850 грн судового збору, по 60 грн витрат на ІТЗ розгляду справи та по 48 грн за судове оголошення у пресі з кожного. 22.02.2012 р. за даним виконавчим листом відкрито виконавче провадження за заявою стягувача про примусове виконання цього рішення. Вказує, що рішення суду від 16.06.2011 р. було добровільно виконано ОСОБА_4, про що повідомлялось виконавчу службу, тому у державної виконавчої служби були відсутні підстави для винесення постанови про відкриття виконавчого провадження № 43843285 щодо стягнення з неї виконавчого збору, тому ця постанова винесена з порушенням вимог Закону України «Про виконавче провадження». Просила суд поновити строк оскарження постанови державного виконавця Таранко Д.В. від 01.07.2014 р. про відкриття виконавчого провадження № 43843285 про стягнення з ОСОБА_2 виконавчого збору; визнати протиправним та скасувати п.2 постанови державного виконавця Другого ВДВС Луцького МУЮ Таранко Д.В. від 27.06.2014. № 31387898; визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Другого ВДВС Луцького МУЮ Таранко Д.В. від 01.07.2014 р. про відкриття виконавчого провадження №43843285 щодо стягнення з ОСОБА_2 виконавчого збору.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 березня 2018 року скаргу задоволено повністю.

Не погоджуючись із даною ухвалою суду, Другий відділ державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області подав апеляційну скаргу, в якій покликається на незаконність та необгрунтованість ухвали суду, просить її скасувати та постановити нове судове рішення про відмову в задоволенні скарги. Вказує, що суд не звернув увагу на норми статей 25, 27, 28 та 49 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, що діяла на час винесення оскаржуваних постанов а також, що державним виконавцем вчинялися певні дії з метою виконання рішення суду.

У відзиві на апеляційну скаргу представник скаржника ОСОБА_3, зазначає, що суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду само по собі не є тією достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує стягнення виконавчого збору з боржника.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до п.8 ст.1 Перехідних положень ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом встановлено, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16.06.2011 року, яке набрало законної сили, позов ТОВ «Сведбанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_2 задоволено, стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Сведбанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 226 614 грн. та судові витрати: по 850 грн судового збору, по 60 грн витрат на ІТЗ розгляду справи та по 48 грн за судове оголошення у пресі, з кожного.

На виконання даного рішення суду 08 грудня 2011 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області видано виконавчий лист № 2-3591/11.

22 лютого 2012 року старшим державним виконавцем другого відділу Державної виконавчої служби Луцького міського управління юстиції Сотніком І.А. розглянута заява про примусове виконання виконавчого листа № 2-3591/11 за заявою стягувача, в результаті якої винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №31387989, також встановлено строк для добровільного виконання рішення суду згідно виконавчого документа в триденний строк з дня отримання цієї постанови .

Дана постанова надіслана та отримана сторонами виконавчого провадження , зокрема ОСОБА_2 - 03.03.2012 р., згідно копії реєстру поштових відправлень реєстрації та повідомлення про вручення ТОВ «УКРКУР'ЄР» (а.с.81, 82).

Разом з тим, у межах виконавчого провадження №31387898, у цій же постанові накладено арешт на майно боржника в межах суми боргу з моменту надходження постанови.

Постановою державного виконавця Капітан М.В. від 14 березня 2012 року, на підставі ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про стягнення з ОСОБА_2 на користь Відділу державної виконавчої служби виконавчий збір з розмірі 22 757,27 грн.

27 червня 2014 року державним виконавцем ВДВС ЛМУЮ Таранко Д.В. при примусовому виконанні виконавчого листа №2-3591/11 винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі п.8 ч.1 ст.49, ст.50 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з повним виконанням боржником свого зобов'язання за рішенням суду на підставі повідомлення стягувача від 28.02.2014 р. про повне погашення боргу. У пункті 2 цієї постанови вказано, що постанову про стягнення виконавчого збору з боржника виділити в окреме провадження.

01.07.2014 року цим же державним виконавцем відкрито виконавче провадження за № 43843285 на підставі вказаної вище постанови державного виконавця від 14.03.2012 року про стягнення з ОСОБА_2 в користь держави 22757,27 грн. виконавчого збору.

Як видно із матеріалів справи, ОСОБА_2 у 2017 році зверталась з адміністративним позовом до Волинського окружного адміністративного суду з вимогами до Другого відділу ДВС м. Луцьк ГТУЮ у Волинській області про визнання протиправною та скасування постанови від 18.07.2017 року ВП № 54316236 про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з неї виконавчого збору у розмірі 22757,27 грн. Постановою суду від 23 серпня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

ОСОБА_2 стверджує, що про існування оскаржуваних постанов державного виконавця їй стало відомо при розгляді даної справи, тому вона їх оскаржила з пропуском строку, який судом першої інстанції вірно було поновлено.

Разом з тим, зазначений вище адміністративний позов був викликаний оскарженням постанови від 18.07.2017 року про повторне відкриття виконавчого провадження про стягнення виконавчого збору з ОСОБА_2 на підставі постанови державного виконавця від 14.03.2012 року про стягнення виконавчого збору у тому ж виконавчому провадженні №31387898, в якому виносились і оскаржувані в даній справі постанови .

Як на підставу доведеності позовних вимог заявниця покликалась на те, що державним виконавцем не було вчинено жодних дій з примусового виконання рішення суду від 16.06.2011 р., що свідчить про протиправність дій державного виконавця та неправомірність його дій щодо стягнення виконавчого збору.

Матеріалами справи встановлено, що в ході здійснення виконавчого провадження №31387989 за проміжок часу до 28.02.2014 р. державною виконавчою службою вчинена низка дій, передбачених Законом, крім відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, запит до адресно-довідкового відділу МВС щодо уточнення місця проживання боржника, розшук майна боржника, запити в МРЕВ, ДПС, Пенсійного фонду, ГУ Держкомзему, виклик боржника до виконавчої служби.

Так, відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

В контексті ст. 55 Конституції України право на судовий захист є самостійним правом, яке гарантується кожному учаснику цивільних відносин.

Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як визначено ст.2 ЦПК України, яка діяла на час подання скарги, а так само ст.3 ЦПК в редакції на час розгляду справи, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Статтею 4 ЦПК України (у попередній редакції) та ст. 5 ЦПК України (який діє з 15 грудня 2017 року) передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до норм ст.383 ЦПК України (чинного на час подачі скарги) та ст. 447 ЦПК України (у новій редакції, чинній на час розгляду справи судом) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно із статтею 19 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.

Відповідно до статті 25 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин), яка так і названа «Початок примусового виконання рішення», у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

У разі якщо при відкритті виконавчого провадження державним виконавцем накладено арешт на майно та кошти боржника, боржник за погодженням з державним виконавцем має право у строк до початку примусового виконання рішення реалізувати належне йому майно чи передати кошти в рахунок повного або часткового погашення боргу за виконавчим документом. У разі продажу майна боржника покупець цього майна повинен внести кошти за придбане майно на рахунок органу державної виконавчої служби у строк до початку примусового виконання рішення. Після внесення покупцем коштів арешт з проданого майна боржника знімається за постановою державного виконавця. У разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 протягом строку, наданого державним виконавцем для самостійного виконання рішення суду від 16.06.2011 р. у справі № 2-3591/11, вчасно його не виконала. Фактичне виконання рішення відбулося солідарним боржником лише через більше як два роки після спливу строку для добровільного виконання.

Згідно з ч. 1 ст. 28 даного Закону у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У разі невиконання боржником у той самий строк рішення немайнового характеру, виконавчий збір стягується в розмірі сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - фізичної особи і в розмірі вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - юридичної особи. У зазначених розмірах виконавчий збір стягується з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Постанова про стягнення виконавчого збору може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Отже, законом визначено спосіб захисту у випадку незгоди із рішенням державного виконавця щодо стягнення з боржника виконавчого збору шляхом оскарження у десятиденний строк постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору.

Проте постанова державного виконавця від 14 березня 2012 року ніким не була оскаржена і на час розгляду даної справи судом не була скасована.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах" (із змінами) від 7 лютого 2014 року № 6, відповідно до статей 28, 41, 89 Закону «Про виконавче провадження» при визначених умовах у разі невиконання боржником рішення самостійно державний виконавець виносить постанови про стягнення виконавчого збору, про накладення штрафу та про стягнення витрат, пов'язаних із організацією та проведенням виконавчих дій.

Аналізуючи наведені вимоги Закону України «Про виконавче провадження», норми ЦПК України, апеляційний суд доходить висновку, що обраний заявником спосіб захисту свого порушеного права є неефективним у даному випадку з огляду на те, що порушень в діях державного виконавця як із виконання рішення суду так і з виконання постанови про стягнення виконавчого збору, не було.

Отже, у діях державного виконавця щодо винесення оскаржуваних постанов про відкриття виконавчого провадження № 43843285 від 01.07.2014 р. та п.2 постанови про закінчення виконавчого провадження від 27.06.2014 р., які постановлялись на підставі діючої і ніким не оскарженої та не скасованої постанови про стягнення виконавчого збору від 14.03.2012 року, жодних порушень закону апеляційний суд не вбачає.

Відповідно до статті 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Таким чином, враховуючи наведене, докази, які були надані ДВС на підтвердження своїх вимог, а також стороною заявника на спростування викладених доводів, які не знайшли своє підтвердження, апеляційний суд на підставі ст. 376 ЦПК України скасовує прийняту ухвалу суду та ухвалює нове судове рішення - про відмову в задоволенні скарги.

Згідно із нормами ст.452 ЦПК України судові витрати, пов'язані із розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.

За подачу апеляційної скарги Другий відділ державної виконавчої служби міста Луцьк сплатив 1762 грн. судового збору, що підтверджено документально, тому відповідно до ст.452 ЦПК України ці витрати слід стягнути із заявниці в користь відділу.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Другого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області задовольнити.

Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 березня 2018 року в даній справі скасувати та ухвалити нове судове рішення.

В задоволенні скарги ОСОБА_2, поданої в її інтересах ОСОБА_3, на дії Другого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 в користь Другого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) гривні понесених витрат за сплату судового збору.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді