Справа № 158/1909/17 Головуючий у 1 інстанції: Корецька В.В.

Провадження № 22-ц/773/448/18 Категорія: 39 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 травня 2018 року місто Луцьк

Апеляційний суд Волинської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С.Ю.,

суддів Русинчука М.М., Матвійчук Л.В.,

з участю:

секретаря судового засідання - Лимаря Р.С.,

учасників справи:

представника позивача- Студницького А.Б.,

представника відповідача- Колтонюка Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа Сокиричівська сільська рада Ківерцівського району Волинської області, про визнання заповіту недійсним, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 02 лютого 2018 року,

в с т а н о в и в:

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із даним позовом, мотивуючи тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 р. помер ОСОБА_3, після смерті якого відкрилась спадщина на належне йому майно, а в квітні 2017 році їй стало відомо, що за життя спадкодавця ним складено заповіт, згідно з яким усе своє майно заповів відповідачу ОСОБА_2, тобто сторонній особі.

Вважає, що волевиявлення ОСОБА_3 не було вільним і не відповідало його волі, відповідач обманним шляхом змусив померлого підписати заповіт, повідомивши останнього про те, що буде доглядати та утримувати його, а тому в силу свого безпорадного стану (старече слабоумство, похилий вік) ОСОБА_3 не розумів, який насправді документ підписує і помилився щодо правової природи правочину. Тому просила визнати цей заповіт недійсним.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 02 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Зазначає, що судом не враховано норми ст.ст.203, 215, 229, 230 ЦК України, оскільки вважає, що спадкодавець ОСОБА_3 насправді бажав укласти договір довічного утримання, а не заповіт.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п.9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до п.8 ст.1 Перехідних положень ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Як визначено ст.3 ЦПК України (в новій редакції) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відзив на апеляційну скаргу відповідачем та третьою особою не подано.

Представник позивача апеляційну скаргу підтримав із підстав, що наведені в апеляційній скарзі, просив рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове - про задоволення позову.

Представник третьої особи Сокиричівської сільської ради Ківерцівського району Волинської області у судове засідання апеляційного суду не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, разом з тим подано заяву, згідно з якою просить справу розглянути за відсутності представника.

Згідно із нормами ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, позивачем не надано суду жодного належного доказу про те, що волевиявлення заповідача не відповідало його внутрішній волі.

Такий висновок відповідає вимогам закону та обставинам справи.

Судом встановлено, що 04.08.2016 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений секретарем Сокиричівської сільської ради Ківерцівського району Волинської області, згідно з яким усе майно заповів ОСОБА_2

Заповіт було складено у письмовій формі, у ньому зазначено час та місце його складання, заповіт підписаний заповідачем особисто та посвідчений посадовою особою сільської ради.

Як визначено ст.1233 ЦК України, заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч.1 ст.1234 ЦК України).

Згідно з нормами статті 1247 ЦК України загальними вимогами до заповіту є: складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця і часу складання; заповіт має бути особисто підписаний заповідачем та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК України.

Відповідно до норм ст. 1251 ЦК України, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно з ч.1 ст.1257 ЦК України нікчемним є заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Особа, яка вчинила заповіт, мала необхідний обсяг дієздатності, незважаючи на те, що на момент укладення оспорюваних правочинів ОСОБА_3 перебував у поважному віці, ніколи не знаходився на обліку у психдиспансері з приводу психіатричних захворювань, а тому його волевиявлення заповісти все своє майно сусіду, який доглянув його до смерті (цього не бажав робити ніхто з його близьких родичів), дійсно відповідало його внутрішній волі.

Із пояснень, наданих у суді першої інстанції секретарем Сокиричівської сільської ради Ківерцівського району Волинської області ОСОБА_4, слідує, що при посвідченні оспорюваного заповіту ОСОБА_3 був при ясній свідомості, на запитання, задані йому, відповідав чітко та зазначив, що усе нажите своє майно хоче заповісти ОСОБА_2 у зв'язку з тим, що останній за ним здійснює догляд. Разом з тим, зазначила що заповідач ОСОБА_3 не міг ходити, оскільки у нього була зламана нога, тому вона виходила до нього до автомобіля, де і останній підписав заповіт. Також вказала, що у автомобілі був лише заповідач, ОСОБА_2 в автомобілі та поблизу не було.

Однак дані обставини не роблять його нікчемним в розумінні ч.1 ст.1257 ЦК України, так як заповіт складено у передбаченій законом формі-письмово та посвідчено органом місцевого самоврядування. Із тексту заповіту однозначно розуміється воля заповідача.

Отже, ті доводи апеляційної скарги, на які покликається позивач як на підставу для визнання недійсним спірного заповіту, не є істотними умовами для визнання заповіту недійсним, оскільки судом встановлено, що його форма та зміст відповідає вимогам ст.1247 ЦК і волевиявлення заповідача було вільним.

Щодо покликань в апеляційній скарзі ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_5 на те, що спадкодавець помилився щодо правової природи правочину, апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 202 ЦК України заповіт є одностороннім правочином, тобто дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно з ч. 3 ст. 202 ЦК України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (заповіт подружжя).

Заповіт із вадами волі, тобто складений особою, волевиявлення якої не відповідало її дійсним намірам, може бути визнаний недійсним за позовом заінтересованої особи.

Пунктами 16, 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснено, що при вирішенні спорів у зв'язку зі спадкуванням за заповітом суд повинен застосовувати правила глави 85 ЦК України та враховувати, що заповідач, зокрема, має право: 1) призначити своїми спадкоємцями фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин (частина перша статті 1235 ЦК) ; 2) без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, крім тих, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.

Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК України є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК України визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пунктах 19, 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Разом з тим, судом вірно зазначено, що особливості заповіту як одностороннього правочину унеможливлюють застосування до правовідносин з недійсності заповіту всіх без винятку загальних норм про недійсні правочини, розміщених у гл. 16 ЦК. Зокрема, заповіт як односторонній правочин не може бути визнаний судом недійсним у зв'язку із його складенням під впливом обману (ст. 230 ЦК), на чому наголошується в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.09 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Як підстава для визнання недійсним заповіту не може застосовуватися й ст. 233 ЦК, якою визначено недійсність правочину, вчиненого особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Враховуючи, що заповіт є одностороннім правочином, відсутні підстави і для застосування ст.229 і ст. 233 ЦК України, на які покликалась позивач у своєму позові.

Окрім того, при вирішенні питання про недійсність заповіту принципове значення має наявність в особи права на звернення до суду з відповідним позовом, тобто чи належить позивач до кола осіб, наділених правом на оскарження спірного заповіту. Проте в матеріалах справи немає жодних доказів на підтвердження вказаних обставин.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Відповідно до чи. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно з положеннями ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. У ч. 1 ст. 80 ЦПК України вказано, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Залишаючи без задоволення позов, суд першої інстанції, з рішенням якого погоджується й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем не надано жодного належного доказу про те, що волевиявлення заповідача не відповідало його внутрішній волі. Правових підстав визнання заповіту недійсним, пов'язаних з порушенням умов дійсності правочину, передбачених ч. 1 ст. 215, ч. 3 ст. 203, ч. 1 ст. 225 та ст.1257 ЦК України не встановлено та не доведено належними доказами, що укладаючи заповіт, ОСОБА_3 вважав, що укладає договір довічного утримання, а тому помилявся щодо правових наслідків договору.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи, наведені в апеляційній скарзі, були предметом розгляду в суді першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом було дотримано норми матеріального та процесуального права. Доводи, наведені в апеляційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 02 лютого 2018 року в даній справі залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді