Справа №22Ц-1176/2009р. Головуючий у 1 інстанції Муранова І.В.
Категорія 01,29,30 Доповідач у 2 інстанції Приходько К.П.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 березня 2009 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:
головуючого Приходька К.П.,
суддів Коцюрби О.П., Мережко М.В.,
при секретарі Приходько Л.Г.,
розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Військової частини А – 2215 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2008 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Військової частини А – 2215, Міністерства оборони України, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення спричиненої матеріальної шкоди та моральної (немайнової) шкоди та невиплаченої надбавки за безперервну службу,
встановила:
у травні 2008 року позивачі звернулись до суду з даним позовом про стягнення на їх користь з Військової частини А-2215 завданої їм внаслідок смерті їх сина військовослужбовця ОСОБА_6 матеріальної шкоди в сумі 8 850 гривень та моральної шкоди в розмірі 100000 гривень, а також невиплаченої їх сину грошової надбавки за безперервну військову службу відповідно до Указу Президента України №389/2003 від 05 травня 2003 року та наказу Міністра оборони України №149 від 26 травня 2003 року у розмірі 7 225,82 гривень, а всього на загальну суму 116 075,82 гривень.
Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що їх син ОСОБА_6 з грудня 1992 року проходив військову службу у військовій частині А-3627, правонаступником якої є військова частина А-2215. 07 липня 2005 року з дозволу тимчасово виконуючого обов’язки командира військової частини ОСОБА_5 відбулось святкування з приводу звільнення в запас ряду офіцерів, під час якого після вживання спиртних напоїв капітан ОСОБА_4, будучи невдоволеним поведінкою їх сина ОСОБА_6, штовхнув його рукою в плече, від чого їх син впав та, вдарившись головою об бетонну доріжку, отримав закриту черепно-мозкову травму із крововиливами під оболонки та в речовину головного мозку.
Достовірно знаючи про те, що їх син внаслідок отриманої травми голови знаходиться в небезпечному для життя стані, ОСОБА_4, маючи можливість надати їх сину допомогу, не повідомив про перебування їх сина в небезпечному для життя стані командування військової частини та медичним працівникам, а разом із військовослужбовцем ОСОБА_7, занесли його в приміщення будівлі, де залишили ночувати. Наступного дня, пересвідчившись, що їх син не прокинувся і на спроби привести його до свідомості не реагує, ОСОБА_4, маючи можливість повідомити про такий стан їх сина медичним працівникам, близько 10 години 08 липня 2005 року доповів тимчасово виконуючому обов’язки командира частини ОСОБА_5 про обставини отримання травми їх сином та про його небезпечний для життя стан. Пересвідчившись в достовірності отриманої інформації майор ОСОБА_5, діючи з метою приховування надзвичайної події, грубо порушуючи вимоги Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.11 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», протягом дня 08 липня 2005 року не забезпечив надання їх сину ОСОБА_6 допомоги та не повідомив медичних працівників про перебування ОСОБА_6 в небезпечному для життя стані та не направив його в медичну установу для надання кваліфікованої медичної допомоги, вищестоящому керівництву про надзвичайну подію не повідомив, а продовжив перебування їх сина без надання медичної допомоги у військовій частині до 22 години 08 липня 2005 року. Будучи доставленим після цього бригадою «швидкої медичної допомоги» до Головного військового клінічного госпіталю в непритомному стані та в результаті несвоєчасного надання медичної допомоги і пов’язаного з цим погіршення стану здоров’я, їх син 14 липня 2005 року помер від отриманої черепно-мозкової травми.
07 лютого 2008 року вироком військового місцевого суду Київського гарнізону колишні військовослужбовці військової частини А-3627 засуджені : капітан ОСОБА_4 за ст.119 КК України виправданий за недоведеністю його участі у вчиненні вказаного злочину, а за ч.3 ст.136 КК України його звільнено від покарання на підставі п «б» ст.1 Закону України «Про амністію» від 19 квітня 2007 року, майор ОСОБА_5 визнаний винним у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.426 КК України, а ч.3 ст.136 КК України судом виключена з його обвинувачення. Цивільний позов потерпілих до Міністерства оборони України на суму 8 850 гривень відшкодування матеріальних збитків та 100 000 гривень у відшкодування моральної шкоди залишено без задоволення.
Оскільки син позивачів загинув на території військової частини А-3627 при виконанні службових обов’язків в результаті недотримання посадовими особами військової частини статутного порядку, вони вважають, що військова частина А-2215 як правонаступник військової частини А-3627 зобов’язана відшкодувати завдану їм шкоду.
Позивачі стверджують, що загибеллю сина їм завдано моральних страждань, що будучи людьми похилого віку, вони внаслідок втрати єдиного сина позбавлені можливості бути забезпеченими його опікою та турботою. Завдану їм моральну шкоду позивачі оцінюють в 100000 гривень. Позивачам також завдано матеріальної шкоди, пов’язаної із встановленням пам’ятнику їх сину на суму 8 850 гривень.
Крім того позивачі також просили стягнути з військової частини А-2215 невиплачену їх сину ОСОБА_6 суму грошової надбавки за безперервну військову службу відповідно до Указу Президента України №389/2003 від 05 травня 2003 року та наказу Міністра оборони України №149 від 26 травня 2003 року у розмірі 7 225,82 гривень.
Ухвалою суду від 15 липня 2008 року в якості співвідповідачів були залучені Міністерство оборони України, ОСОБА_4 та ОСОБА_5
Рішенням суду від 21 листопада 2008 року позовні вимоги задоволені частково, стягнено з Військової частини А-2215 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 8 850 гривень в рахунок відшкодування матеріальної шкоди та по 40 000 гривень, на користь кожного, в рахунок відшкодування завданої моральної (немайнової) шкоди, в задоволенні решти позовних вимог, відмовлено.
Військовою частиною А – 2215 подана апеляційна скарга на рішення суду в якій апелянт просить рішення суду скасувати посилаючись на те, що судом першої інстанції неналежним чином досліджені фактичні обставини справи, порушені вимоги норм процесуального та матеріального права.
Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що вироком військового місцевого суду Київського гарнізону від 07 лютого 2008 року ОСОБА_4 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.119 КК України виправдано за недоведеністю його участі у вчиненні даного злочину, визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.136 КК України, за якою призначено йому покарання у виді позбавлення волі строком на три роки та звільнено від призначеного судом покарання на підставі пункту «б» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 19 квітня 2007 року. ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.426 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки, на підставі ст.75 КК України звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.
В задоволенні цивільного позову потерпілих ОСОБА_3 і ОСОБА_2 до Міністерства оборони України про стягнення на їх користь 8 850 гривень на відшкодування матеріальних збитків і 100 000 гривень на відшкодування моральної шкоди, завданих злочином, відмовлено за відсутності правових підстав.
Згідно з вказаним вироком військового місцевого суду Київського гарнізону встановлено, що 07 липня 2005 року на території стоянки літаків військової частини А-3627 з дозволу тимчасово виконуючого обов’язки командира частини ОСОБА_5 було проведено святковий захід з приводу розформування частини та звільнення в запас декількох офіцерів частини, на якому були присутні ОСОБА_4 та ОСОБА_2, де вони вживали спиртні напої. Біля 23 години ночі цієї ж доби ОСОБА_4, будучи в стані алкогольного сп’яніння, побачивши, що ОСОБА_2 із травмою голови в непритомному стані лежить на бетонній доріжці біля будинку технічно-експлуатаційної служби військової частини А-3627, знаючи що він знаходиться в стані сильного алкогольного сп’яніння, тобто перебував в небезпечному для життя стані, не повідомив про такий стан командування частини і медичні установи та їх працівників, маючи для цього можливість, а разом з військовослужбовцем ОСОБА_7 заніс потерпілого до приміщення даної будівлі. Біля 10.00 години ранку 08 липня 2008 року тимчасово виконуючий обов’язки командира військової частини А-3627 майор ОСОБА_5, будучи військовою службовою особою, упевнившись в тому, що ОСОБА_2 на протязі тривалого часу знаходиться в непритомному стані і до свідомості не приходить, в порушення вимог тс.ст.59,67,233,234 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, п.3.1.2 «Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України», затвердженого наказом Міністра оборони України №300 від 16 липня 1997 року, на протязі дня заходів для надання кваліфікованої медичної допомоги ОСОБА_2 не вжив, медичні установи та вищестояще керівництво про перебування підлеглого в небезпечному для життя стані не повідомив і лише біля 22 години 08 липня 2005 року викликав швидку допомогу, якою ОСОБА_2 було доставлено в Головний військовий клінічний госпіталь Міністерства оборони України, де йому терміново о 4 годині 40 хвилин 09 липня того ж року було зроблено операцію по видаленню гострої субдуральної гематоми в правій лобно-скронево-тем’яній області голови. Всіма вжитими заходами з надання медичної допомоги уникнути тяжких наслідків для здоров’я ОСОБА_2 не вдалося і 14 липня 2005 року він, не приходячи до тями, помер від отриманої черепно-мозкової травми з крововиливом під тверду та м’які оболонки головного мозку із синцем в лівій тем’яній потиличній ділянці.
Таким чином, вироком суду встановлено, що ОСОБА_5, який будучи військовою службовою особою, не вчинив дії, а саме: не вжив заходів для надання ОСОБА_2, який перебував в небезпечному для життя стані, кваліфікованої медичної допомоги, медичні установи і вищестояще керівництво про перебування останнього в такому стані, не повідомив, хоча повинен був це зробити відповідно до своїх службових обов'язків і мав для цього можливість, що спричинило смерть потерпілого, які суд визнає тяжкими наслідками, кваліфіковані за ч.2 ст.426 КК України. Дії ОСОБА_4, який, знаючи, що ОСОБА_2 перебуває в небезпечному для життя стані, командування частини і медичні установи та їх працівників, не повідомив, хоча повинен був це зробити і мав для цього можливість, що спричинило смерть потерпілого, суд кваліфікував за ч.3 ст.136 КК України.
Ухвалою військового апеляційного суду Центрального регіону України від 22 квітня 2008 року апеляцію потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на вирок військового місцевого суду Київської області від 07 лютого 2008 року залишено без задоволення, а вирок без змін.
Відповідно до положень частини 4 статті 61 Цивільного процесуального кодексу України вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Враховуючи вище викладене суд першої інстанції правильно зробив висновок про те, що вина відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідно в ненаданні допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані та бездіяльності військової влади, що спричинило смерть сина позивачів ОСОБА_6 доведенню в даній цивільній справі не підлягають.
Відповідно до вимог частини 2 статті 14 Закону України «Про амністію» від 19 квітня 2007 року та вимог частини 2 статті 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 01 жовтня 1996 року амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, який покладено на винну особу вироком або рішенням суду.
Так, з досліджених під час судового розгляду документів встановлено, що внаслідок смерті сина позивачів та його поховання, їм було завдано матеріальну шкоду витратами на спорудження надгробного пам’ятника на загальну суму 8 850 гривень.
Відповідно до вимог частини 1 статті 11 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторонам по справі були роз’яснені їх процесуальні права та обов’язки а також наслідки вчинення чи не вчинення процесуальних дій, в тому числі щодо обов’язку сторін довести ті обставини, на які вони посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.
Будь-яких доказів того, що понесені позивачами фактичні витрати на придбання надгробного пам’ятника перевищують граничну вартість стандартних пам’ятників та огорож для м. Києва, відповідачами не надано, та не зазначено джерел їх здобуття.
Діючим спеціальним законодавством, яким регламентується порядок проходження військової служби та правові засади діяльності Збройних Сил України, не визначений окремий порядок відшкодування шкоди, заподіяної потерпілим внаслідок злочинів, вчинених військовослужбовцями при виконанні своїх службових обов’язків військової служби. В зв’язку з цим цивільно-правові наслідки вчинених відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_4 злочинів мають бути врегульовані на підставі діючого цивільного законодавства.
Відповідно до змісту частини 1,2 статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим права фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до вимог частини 1 статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа, відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.
Судом першої інстанції правильно зроблений висновок про те, що військова частина А-2215, як правонаступник розформованої військової частини А-3627, де проходили військову службу
син потерпілих ОСОБА_6, а також відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_4, є
належним відповідачем у справі, оскільки вищенаведеним вироком військового місцевого
суду Київської області від 07 лютого 2008 року було встановлено, що смерть потерпілого
ОСОБА_6 була спричинена внаслідок бездіяльності військовослужбовців
ОСОБА_5 та ОСОБА_4 під час виконання ними своїх обов’язків військової
служби.
Даючи оцінку встановленим на підставі наданих сторонами доказів обставин, суд першої інстанції правильно прийшов до переконання, що внаслідок бездіяльності, допущеної з вини військовослужбовців ОСОБА_5 та ОСОБА_4 під час виконання ними своїх обов’язків військової служби, внаслідок якої настала смерть сина позивачів ОСОБА_6, позивачам, як батькам загиблого, завдана також і моральна шкода.
Згідно з частиною 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Відповідно до вимог статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, при цьому моральна шкода може полягати: у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів.
Частиною 3 та 4 вказаної статті визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб та незалежно від майнової шкоди, при цьому розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.
Визначаючи розмір відшкодування завданої позивачам шкоди суд першої інстанції правильно виходив із засад виваженості, розумності і справедливості та врахував характер та міру перенесених ними страждань внаслідок загибелі їх єдиного сина, а також з урахуванням, що злочин щодо їх сина було вчинено з необережності.
В частині заявлених вимог про стягнення невиплаченої сину позивачів надбавки за безперервну службу, суд дійшов до висновку, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Указом Президента України від 05 травня 2003 року за №389 «Про надбавки військовослужбовцям Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України та Управління державної охорони України за безперервну службу» надано право в тому числі Міністру оборони України встановлювати військовослужбовцям щомісячні надбавки за безперервну військову службу в Збройних Силах України, у відсотках до грошового забезпечення, які мають високі результати у службовій діяльності, залежно від стажу роботи в таких розмірах: понад 5 років - до 10; понад 10 років - до 30; понад 15 років - до 50; понад 20 років - до 70; понад 25 років - до 90 відсотків.
Згідно з абзацом другим п.1 вказаного Указу зазначено, що порядок і умови виплати зазначених надбавок визначаються Міністром оборони України, Міністром внутрішніх справ України, Головою Державної прикордонної служби України та Начальником Управління державної охорони України.
Пунктом 2 Указу також передбачено, що виплату надбавок відповідно до цього Указу здійснювати з 1 травня 2003 року за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України та Управління державної охорони України.
Таким чином, у відповідності до Указу Президента України порядок і умови виплати зазначеної надбавки за безперервну службу були визначені в Інструкції «Про порядок і умови виплати щомісячної надбавки за безперервну військову службу в Збройних Силах України», яка затверджена наказом Міністра оборони України від 26 травня 2003 року №149, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28 травня 2003 року за № 411/7732.
Згідно з пунктом 2 вищевказаного наказу Міністра оборони України від 26.05.2003 року №149 визначено, що розміри щомісячної надбавки за безперервну службу в Збройних Силах України щорічно встановлюються, виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, за рішенням Міністра оборони України.
Так, з 01.05.2003 року розпорядженням Міністра оборони України від 26.05.2003 року була встановлена надбавка за безперервну службу в таких розмірах: при стажі роботи понад 5 років -3%, понад 10 років -5%, понад 15 років-10%, понад 20 років - 15%, понад 25 років -20%.
З 01.11.2003 року розпорядженням Міністра оборони України від 13.11.2003 року була встановлена надбавка за безперервну службу в таких розмірах: при стажі роботи понад 5 років -10%, понад 10 років -30%, понад 15 років-50%, понад 20 років - 70%о, понад 25 років -90%.
З 01.01.2004 року розпорядженням Міністра оборони України від 16.01.2004 року було відновлено дію розпорядження від 26.05.2003 року про встановлення надбавки за безперервну службу в таких розмірах: при стажі роботи при стажі роботи понад 5 років -3%, понад 10 років -5%о, понад 15 років-10%, понад 20 років - 15%, понад 25 років -20%.
Розпорядженням Міністра оборони України від 26.07.2004 року №146/1/11/641 було встановлено розмір надбавки за безперервну службу в місяці звільнення в максимальному розмірі: при стажі роботи понад 5 років -10%, понад 10 років -30%, понад 15 років-50%, понад 20 років - 70%, понад 25 років -90%.
З 01.09.2004 року розпорядженням Міністра оборони України від 08.10.2004 року №220/2098 була встановлена надбавка за безперервну службу в таких розмірах: при стажі роботи понад 5 років -10%, понад 10 років -30%, понад 15 років-40%, понад 20 років -50%, понад 25 років -70%. З 01.01.2005 року розпорядженням Міністра оборони України від 05.01.2005 року №146/1/11/1 була встановлена надбавка за безперервну службу в таких розмірах: при стажі роботи понад 5
років -3%, понад 10 років -5%, понад 15 років-10%, понад 20 років - 15%, понад 25 років – 20%.
З 01.03.2005 року розпорядженням Міністра оборони України від 30.03.2005 року №248/8/99 була встановлена надбавка за безперервну службу в таких розмірах: при стажі роботи понад 5 років -10%, понад 10 років -30%, понад 15 років-50%, понад 20 років - 65%, понад 25 років -85%.
З дослідженого в судовому засіданні послужного списку ОСОБА_6 встановлено, він був закликаний на військову службу 01 серпня 1985 року, тобто станом на травень 2003 року мав стаж військової служби повних 17 років.
Зі змісту доданого до позовної заяви розрахунку невиплаченої суми грошової надбавки за безперервну службу, а також з пояснень позивачів вбачається, що позивачі визнають той факт, що їх сину на протязі травень 2003 року по липень 2005 року включно виплачувалась відповідна набавка в розмірі, відповідно: з травня по жовтень 2003 року включно, з січня по серпень 2004 року включно та з січня по лютий 2005 року включно - в розмірі 10% від розміру грошового забезпечення, в листопаді-грудні 2003 року та з березня по липень 2005 року включно - в розмірі 50% від розміру грошового забезпечення та в період з вересня по грудень 2004 року включено - в розмірі 40%.
Таким чином судом встановлено, що грошове забезпечення сину позивачів ОСОБА_6, виплачувалось з урахуванням надбавки за безперервну службу у розмірах, що були встановлені за рішеннями Міністра оборони України, отже у відповідності до вимог Указу Президента України від 05 травня 2003 року за №389 та згідно з наказом Міністра оборони України від 26 травня 2003 року №149 та Інструкції «Про порядок і умови виплати щомісячної надбавки за безперервну військову службу в Збройних Силах України».
Враховуючи викладене заявлений позивачами позов в частині та стягнення розрахованої позивачами надбавки за безперервну службу в сумі 7 225,82 гривень задоволенню не підлягає.
Посилання скаржника на те, що судом першої інстанції неналежним чином досліджені фактичні обставини справи та порушені норми матеріального та процесуального права не приймаються судом до уваги оскільки не ґрунтуються на зібраних матеріалах справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.
Колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не має.
На підставі наведеного, керуючись: ст.ст.307,308,313,314,315,317 ЦПК України колегія,
ухвалила:
апеляційну скаргу Військової частини А – 2215 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 21 листопада 2008 року відхилити, рішення залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців.
Головуючий –
Судді -