Справа № 154/3168/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Пікула Н.В.

Провадження № 22-ц/773/4/18 Категорія: 2 Доповідач: Киця С. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 травня 2018 року місто Луцьк

Апеляційний суд Волинської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Киці С.І.,

суддів Грушицького А.І., Шевчук Л.Я.,

секретар судового засідання - Савчук О.В.,

з участю представника відповідача ОСОБА_2,

представника третьої особи ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання права особистої приватної власності на нерухоме майно за апеляційною скаргою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_6 на рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 квітня 2016 року,

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_4 05 жовтня 2015 року звернулась з позовом до ОСОБА_5 про визнання права особистої приватної власності на нерухоме майно. Позов мотивує тим, що 25 вересня 2014 року вона набула права власності на нежитлові приміщення: торговий центр, загальною площею 2363, 6 кв.м, торговий центр, загальною площею 184 кв.м., адміністративне приміщення, загальною площею 165, 7 кв.м., земельну ділянку, площею 0, 5647 га, по АДРЕСА_1. В нежитлових приміщеннях працюють різні підприємства та організації невиробничого характеру, вона особисто використовує дані приміщення та територію для зайняття підприємницькою діяльністю. Відповідач - її чоловік, вимагає від неї, щоб вона перереєструвала правовстановлюючі документи та вказала, що він є співвласником придбаних спірних об'єктів з часткою 1/2. З такою позицією відповідача вона не погоджується, вважає, що це майно є об'єктом особистої приватної власності, так як воно придбане за її особисті кошти. Просила визнати за нею право особистої приватної власності на нежитлові приміщення: торговий центр, загальною площею 2363,6 кв.м; торговий центр, загальною площею 184 кв.м.; адміністративне приміщення, загальною площею 165,7 кв.м.; земельну ділянку, площею 0, 5647 га, які знаходяться за адресою АДРЕСА_1.

Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на нежитлове приміщення торгового центру /Ж-1/ загальною площею 2363, 6 м.кв., що знаходиться по АДРЕСА_1; адміністративне приміщення /А-2/ загальною площею 165, 7м.кв., що знаходиться по АДРЕСА_1; нежитлове приміщення торгового центру /З-1/ загальною площею 184 м.кв., що знаходиться по АДРЕСА_1; земельну ділянку, загальною площею 0,5647 га, що знаходиться по АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, цільове призначення - для обслуговування об'єктів комерційного призначення (торгового комплексу).

Третя особа ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу на зазначене рішення. Вважає його необґрунтованим і незаконним у зв'язку з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, участі в ухваленні рішення судді, якому було заявлено обґрунтований відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді. Просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким в позові відмовити.

Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що доведено факт придбання майна позивачем за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто, придбані нею відповідно до договорів купівлі-продажу об'єкти та земельна ділянка є особистою приватною власністю позивача.

Судом встановлено, що сторони ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 20 листопада 1997 року. 25 вересня 2014 між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено окремі договори купівлі-продажу: нежитлового приміщення, торгового центру, загальною площею 2363,6 кв.м., яке розташоване у АДРЕСА_1; нежитлового приміщення, торгового центру, загальною площею 184 кв.м., яке розташоване у АДРЕСА_1; адміністративного приміщення, загальною площею 165,7 кв.м., розташованого у АДРЕСА_1; земельної ділянки, загальною площею 0,5647га, розташованої у АДРЕСА_1. Дані договори посвідчені приватним нотаріусом Володимир - Волинського районного нотаріального округу Волинської області. Згідно витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності згадане нерухоме майно було зареєстроване на ім'я ОСОБА_4, форма власності приватна.

У пунктах 4.6, 5.4 договорів купівлі-продажу зазначено, що покупець доводить до відома сторону продавця, що майно за даним договором купується нею за власні особисті кошти, що підтверджується відповідною заявою іншого з подружжя покупця, і особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на грошові кошти, за яку купується вказане в даному договорі нерухоме майно, у тому числі і відповідно до статей 65, 74 та 97 Сімейного кодексу України, відсутні.

В заяві від 25 вересня 2014 року відповідач ОСОБА_5 ствердив, що спірні об'єкти нерухомості купує його дружина ОСОБА_4 за власні особисті кошти, і які після купівлі будуть належати їй на праві особистої приватної власності, на вказане майно не претендує.

Позивач ОСОБА_4 є фізичною особою-підприємцем.

Відповідно до ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;

Згідно із ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно або право особистої власності, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти подружжя або їх спільна праця чи особисті кошти одного з подружжя, мету придбання майна.

На підтвердження придбання майна за особисті кошти позивачем ОСОБА_4 надані суду податкові декларації про майновий стан і доходи за 2012-2014 роки; договір дарування грошей, укладений 11.07.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Кондратюк О.О., за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 80000 американських доларів, що є еквівалентом суми 935200грн.; договір позики від 05 серпня 2014 року, відповідно до якого ОСОБА_8 позичив ОСОБА_4, як суб'єкту підприємницької діяльності, грошові кошти в сумі 100000 доларів США, що в національній валюті гривні станом на 05.08.2014 року становить 1300000 грн.

Майно фізичної особи - підприємця, яке придбане за особисті кошти цієї особи та використовується в його підприємницькій діяльності, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об'єкт спільної сумісної власності подружжя,

Рішенням Володимир-Волинського від 26 січня 2018 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 20 квітня 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_9, ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 25.09.2014 року (справа № 154/3223/15-ц) відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсними договорів купівлі-продажу. Предметом спору були договори купівлі-продажу нежитлових приміщень та земельної ділянки, які є підставою набуття ОСОБА_4 цього майна. Даним рішенням встановлено придбання спірного майна ОСОБА_4 за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто, придбані нею відповідно до договорів купівлі-продажу об'єкти нерухомості та земельна ділянка являються її особистою власністю.

Згідно ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.

Статтею 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Невизнання права - це пасивне заперечення наявності у особи суб'єктивного цивільного права, а оспорювання - заперечення цього права в юрисдикційному органі.

Позов про визнання права власності на майно подається тоді, коли в інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів. Судом встановлено, що між сторонами існував спір щодо даного майно, право особистої приватної власності позивача на майно не визнається і третьою особою по справі. Отже, позивач - один з подружжя, мала право на звернення до суду з позовом за захистом своїх невизнаних та оспорюваних прав - визнання права особистої приватної власності на майно, до іншого подружжя.

ОСОБА_6 був залучений судом першої інстанції до участі в справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету на стороні відповідача ухвалою від 06 квітня 2016 року.

Згідно ч. 1 ст. 35 ЦПК України, в редакції що діяла на час розгляду справи судом першої інстанції, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін.

Суд може залучити особу як третю особу на стороні позивача, коли ця особа не може інакше одержати захист свого права і заінтересована у позитивному результаті справи. У даному випадку ОСОБА_6 заперечував пред'явлений ОСОБА_4 позов, тобто не виходив з інтересів позивача, а має свій інший інтерес, так як вважає, що рішення по даній справі може вплинути на його права, які він захищає в цивільній справі за своїм позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна між цими ж сторонами і яке є предметом спору в даній справі.

Об'єднання в одне провадження різних цивільних справ за змістом ст.126 ЦПК України, чинної на час розгляду справи, є правом суду, а не обов'язком, і таке об'єднання не сприяло б оперативному вирішенню справи. Крім того, у даній справі ОСОБА_6 є третьою особою, так як у іншій справі за позовом до ОСОБА_9, ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу він є позивачем, а сторони даної справи - відповідачами.

Не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_6 щодо участі в ухваленні рішення судді, якому було заявлено обґрунтований відвід.

Так ч. 1 ст. 20 ЦПК України, в редакції на час розгляду справи, передбачено, що суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання; він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості судді; було порушено порядок визначення судді для розгляду справи, встановлений частиною третьою статті 11-1 цього Кодексу.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_10 не брав участі у даній справі як представник позивача в судових засіданнях суду першої інстанції, а приймали участь інші представники ОСОБА_4 - ОСОБА_11 та ОСОБА_12 Справа передана головуючому судді Пікулі Н.В. в порядку автоматизованого розподілу судової справи відповідно до Положення про автоматизовану систему документообігу суду. ОСОБА_6 не доведено обставин, які б свідчили про необ'єктивність чи неупередженість судді Пікули Н.В. під час розгляду даної справи і заява є необгрунтовоною. Незгода третьої сторони з процесуальними рішеннями судді не може бути тією обставиною, за якою суддя підлягає відводу. Передбачених ст. 20 ЦПК України підстав для відводу судді Пікули Н.В. не було встановлено.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду.

Рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для скасування вказаного рішення немає.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 квітня 2016 року у даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Головуючий

Судді: