ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

_________________________________________________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" червня 2018 р.                                                                 Справа №   914/2723/17

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді                                                            Матущака О.І.

суддів                                                                                Бонк Т.Б.

                                                                                ОСОБА_1

за участю секретаря судового засідання: Черватюк С.О.

за участю представників сторін від:

позивача:  не з’явилися

відповідача:  ОСОБА_2 – адвокат за довіреністю б/н від 01.01.2018 р.

розглянувши апеляційну скаргу          товариства з обмеженою відповідальністю Торгово-виробничої компанії “Перша приватна броварня “Для людей-як для себе!”, №330 від 05.04.2018 р.

на рішення          господарського суду Львівської області

          від 27.03.2018р.

у справі                    №914/2723/17

за позовом                     товариства з обмеженою відповідальністю                                         “Меценат”

до відповідача                                        товариства з обмеженою відповідальністю Торгово-виробничої компанії “Перша приватна броварня “Для людей-як для себе!”

про                                                             стягнення 11 996 916, 63 грн. заборгованості

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Львівської області від 27.03.2018р. у справі №914/2723/17 (суддя Козак І.Б.) позов задоволено частково. Стягнуто з ТзОВ ТВК “Перша приватна броварня “Для людей-як для себе!” на користь ТзОВ “Меценат” 12 156 232,00 грн. основного боргу, 290 776,29 грн.  пені;   63 226,03 грн. 3% річних та  187 642,02 грн. судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідач свої зобов’язання по оплаті за отриманий товар (крупу кукурудзяну) згідно договору поставки № 8-МЦ від 31.03.2017р. належним чином не виконав, у зв’язку з чим у ТзОВ ТВК “Перша приватна броварня “Для людей-як для себе!” утворилася заборгованість доказів погашення якої суду не подано.

Окрім того, судом стягнуто пеню та 3% річних, згідно п. 5.2 договору та ст. 625 ЦК України.

Відповідачем подано апеляційну скаргу №330 від 05.04.2018 р., в якій просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 27.03.2017р. в частині стягнення з відповідача на користь позивача 290 776,29 грн пені та 63 223,03 грн. 3% річних та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні цих вимог. Також, апелянт просить розстрочити виконання рішення у справі на 12 календарних місяців.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що із позовної заяви та заяви про збільшення позовних вимог не вбачається вимог про стягнення пені та річних, проте місцевий господарський суд в порушення вимог ч. 2 ст. 237 ГПК України у резолютивній частині рішення зазначив, що з відповідача на користь позивача слід стягнути 290 776,29 грн.  пені та  63 226,03 грн. 3% річних.

Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти доводів апеляційної скарги, вважає їх безпідставними та просить рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.

В судове засідання з’явився представник відповідача, представник позивача явку уповноваженого представника не забезпечив, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення. Разом з тим, відповідно до ухвали суду від 29.05.2018р. передбачено, що неявка сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги по суті відповідно до положень ч. 12 ст. 270 ГПК України.

Таким чином, колегія суддів апеляційного господарського суду вирішила апеляційну скаргу розглянути за відсутності представника позивача.

Розглянувши наявні у справі матеріали, давши належну оцінку доводам апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника відповідача у судовому засіданні, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та перевірено апеляційним господарським судом, 31.03.2017р.  ТзОВ “Меценат” та ТзОВ ТВК “Перша приватна броварня “Для людей-як для себе!” укладено договір №8-МЦ поставки товару, за умовами якого (п. 1.1) постачальник зобов’язується передавати у власність покупцю товар: крупу кукурудзяну, а покупець зобов’язується оплачувати товар та приймати його на умовах згідно договору.

          Відповідно до п.п. 4.1-4.4 договору, сума договору складається з суми всіх видаткових накладних на товар, що оформляються за цим договором. Покупець здійснює оплату за отриманий товар на умовах відтермінування платежу в 60 календарних днів з моменту отримання товару на складі покупця, шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника на підставі відповідної видаткової накладної на партію товару. Зобов’язання покупця з оплти товару вважаються виконаними з моменту списання грошових коштів з розрахункового рахунку покупця.

Як з’ясовано в ході розгляду справи, згідно документальних доказів на виконання умов вищезазначеного договору, ТзОВ “Меценат” було поставлено ТзОВ ТВК “Перша приватна броварня “Для людей-як для себе!” товар (крупу кукурудзяну), що підтверджується видатковими  накладними на загальну суму 18 006 232,00 грн.

Поряд з цим встановлено, що покупець в порушення вимог чинного законодавства України та умов договору поставки в строк, зазначений в договорі не здійснив повністю оплати вартості отриманої крупи кукурудзяної, сплативши лише 5 850 000,00 грн.

          Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що відповідач заборгованість перед позивачем не погасив, що призвело до виникнення боргу у відповідача у сумі 12 156 232,00 грн.

          Таким чином, предметом даного спору є вимога ТзОВ “Меценат” про стягнення заборгованості у розмірі 12 156 232,00 грн., що виникла у результаті неналежного виконання ТзОВ ТВК “Перша приватна броварня “Для людей-як для себе!” умов договору поставки.

При прийнятті постанови суд апеляційної інстанції виходив з такого.

          Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

          Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Водночас, ст.174 ГК України визначає, що однією з підстав виникнення господарського зобов’язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.

Відповідно до  ч.1 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням,  а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

          Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

          У відповідності до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

          Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

          Таким чином, з огляду на викладене та з врахуванням документальних доказів у справі, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що відповідач неналежно виконував умови укладеного між сторонами договору щодо оплати отриманого товару, а тому вимога позивача про стягнення з відповідача 12 156 232,00 грн. заборгованості за поставлений товар є правомірною і підлягає задоволенню.

          Одночасно, перевіривши доводи позивача встановлено, що позивач у позовній заяві та відповідно у заяві про збільшення позовних вимог просив, зокрема, стягнути з відповідача 290 776,29 грн. пені та 64 952,48 грн. - 3% річних.

          Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

          Передбачена цією статтею сплата суми боргу за грошовим зобов’язанням з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також трьох процентів річних з простроченої суми, здійснюється незалежно від тієї обставини, чи був передбачений договором відповідний захід відповідальності.

          Таким чином, колегія суддів вважає, що якщо зобов'язання виконано не належним чином, то воно не припиняється, а навпаки на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов'язки, в тому числі передбачені ст. 625 ЦК України, оскільки остання передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відтак, провівши перерахунок нарахування 3% річних, судова колегія вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних у розмірі 63 226,03 грн.

Статтею 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

          Згідно з ст. 549 ЦК України, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

          Відповідно до п. 5.2 договору, у разі порушення строків оплати поставленого товару покупцем, останній сплачує на користь постачальника пеню в розмірі одинарної облікової ставки НБУ, за кожний день прострочення оплати товару від простроченої суми.

Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Статтями 1, 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін; розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Таким чином, здійснивши перерахунок нарахування пені, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що правомірною до стягнення є 290 776,29 грн. пені за період з 04.07.2017р. по 17.10.2017р.

Одночасно оцінюючи доводи апеляційної скарги в частині покликання скаржника на те, що місцевим господарським судом необгрунтовано стягнуто з відповідача на користь позивача пеню та 3% річних, оскільки із позовної заяви та заяви про збільшення позовних вимог не вбачається заявлення таких вимог, колегія суддів вважає такі безпідставними оскільки з тексту позовної заяви та заяви про збільшення позовних вимог вбачається, що позивач просить стягнути з відповідача пеню та 3% річних, крім того як до позовної заяви так і до заяви про збільшення додано розрахунок пені та 3% річних. Загалом зазначена сума позовних вимог у розмірі 12 511 960,77 грн. шляхом додавання сум основного боргу, пені та 3% річних складають зазначений вище розмір, із такої суми сплачено судовий збір, тому апеляційний суд приходить до висновку, що не розмежування позивачем грошових вимог до відповідача є технічною помилкою яка не впливає на саму сутність таких вимог та їх розмір.

Разом з тим, у поданій апеляційній скарзі апелянт просить розстрочити виконання рішення у справі на 12 календарних місяців посилаючись на тяжкий фінансовий стан підприємства.

Відповідно до ст.331 ГПК України, підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: ступінь вини відповідача у виникненні спору; стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім’ї, її матеріальний стан; стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо. Розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.

Таким чином, лише за наявності обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, суд може розстрочити чи відстрочити виконання рішення.

Як вбачається з апеляційної скарги, апелянтом не зазначено обставин і відповідно не надано суду доказів на підтвердження обставин що унеможливлюють або ускладнюють виконання рішення. Наведені скаржником доводи щодо тяжкого фінансового стану, відсутності коштів та наявності боргів - не можуть бути виключними обставинами, які б були підставою для розстрочення виплати боргу, оскільки такі обставини виникли внаслідок власної господарської діяльності відповідача, а не внаслідок незалежних від нього обставин.

Разом з тим, оборотно-сальдова відомість по рахунку 361, 641,  631 за січень-лютий 2018р., податкова декларація з ПДВ, декларація акцизного податку за 01.2018р.,  банківські виписки по рахунках станом на 06.03.2018р., штатний розпис підприємства не можуть свідчити про загальний фінансово-майновий стан боржника, оскільки апелянт вибірково подає інформацію за короткий фінансовий період своєї діяльності, а договірні відносини між сторонами у справі тривають з 31.03.2017р. Крім того, відсутня інформація про готівкові кошти, про рухоме та нерухоме майно, майнові права відповідача, тощо.

Відповідно до ст. 42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Здійснення підприємницької діяльності на власний ризик означає покладання на підприємця тягаря несприятливих наслідків такої діяльності. Наявність заборгованості  відповідача перед іншими особами, незадовільний фінансовий стан не є підставою для розстрочення або відстрочення виконання рішення.

Необхідно зазначити, що згідно рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012р. № 18-рп/2012 "У справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю "ДІД Конс" щодо офіційного тлумачення положень пункту 15 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" у взаємозв'язку з положеннями частини першої статті 41, частини п'ятої статті 124, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України, статті 115 Господарського процесуального кодексу України, пунктів 1.3, 1.4 статті 1, частини другої статті 2, абзацу шостого пункту 3.7 статті 3 Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" (справа про стягнення заборгованості з підприємств паливно-енергетичного комплексу) виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

У рішенні Конституційного Суду України від 25.04.2012р. у справі № 11-рп/2012 2012 "У справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень пункту 20 частини першої статті 106, частини першої статті 111-13 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України" зазначено, що невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

За практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) право на виконання судового рішення є складовою права на доступ до суду, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду (Рішення у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року).

Як  висновок Суд визнає, що хоча можна погодитися з тим, що Договірні Сторони мають право за виняткових обставин і, як  це має місце  в  цій   справі,   користуючись  свободою  розсуду, контролювати  використання власності,   втручатися   у   судові провадження з виконання судових рішень, таке втручання не повинне спричиняти перешкоди виконанню судового рішення,  позбавляти  його чинності, безпідставно його відстрочувати або, ще гірше, підривати суть цього рішення (рішення ЄСПЛ від 28.07.1999р. у справі     "Іммобільяре Саффі" проти Італії" N 22774/93, п. 74).

Існування заборгованості, підтверджене обов'язковими та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, "легітимні сподівання" на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить майно цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення у справі    “Пономарьов проти України”    від 03.04.2008, заява N 3236/03, п. 43).

Таким чином, Європейський суд з прав людини у своїй практиці звертає увагу, що несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, однак відстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно якої "кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..", а у системному розумінні даної норми та національного закону, суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале невиконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи. До того ж, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого невиконання. Межі виправданої затримки виконання рішення суду залежать, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру спору, що визначено судом. Обставини, які зумовлюють надання розстрочки виконання рішення суду повинні бути об'єктивними, непереборними, іншими словами - виключними обставинами, що ускладнюють вчасне виконання судового рішення.

Отже, питання щодо надання розстрочки виконання рішення суду повинно вирішуватися господарськими судами із дотриманням балансу інтересів сторін, які приймають участь у справі.

Враховуючи викладене, оскільки апелянт не довів належними та допустимими доказами наявність виключних обставин, які можуть бути підставою для надання розстрочки по виконанню рішення суду, суд не вбачає підстав для надання відповідачу розстрочки виконання рішення.

          Відтак, враховуючи викладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду щодо часткового задоволення позовних вимог та зазначає, що скаржником у справі не доведено обставини на які він покликається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно ст.ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого господарського суду, а тому оспорюване рішення місцевого  господарського суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга ? без задоволення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням наведеного вище, апеляційний господарський суд прийшов до висновку про відсутність підстав відшкодування витрат відповідачу за сплату судового збору внаслідок  подання апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 269, 270, 275, 276, 281, 282, 283, 284 ГПК України,

Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду Львівської області від 27.03.2018р. у справі № 914/2723/17 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції  в порядку та строки, визначені ст.ст. 288, 289, 291 ГПК України.

Справу повернути  до місцевого господарського суду.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 19.06.2018 р.

Головуючий суддя                                                                      О.І. Матущак

Судді                                                                                          Т.Б. Бонк

                                                                                                    ОСОБА_1