Справа № 308/10120/17

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 червня 2018 року                                                                         м. Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

в особі:       головуючого      –     судді             Данко В.Й.

                     при  секретарі                                Павлюх Л.М.,

                 з участю прокурора                 Дідик Н.В.

захисник ОСОБА_1   ОСОБА_2                                     

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження №308/10120/17, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12016070030002676 від 01.08.2016 року, по обвинуваченню ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1,  у вчиненні кримінальних правопорушень, передбаченого ч.3, ч.4 ст.185 КК України, –

В С Т А Н О В И В :

В провадженні Ужгородського міськрайонного суду перебуває кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12016070030002676 від 01.08.2016 року, по обвинуваченню ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1,  у вчиненні кримінальних правопорушень, передбаченого ч.3, ч.4 ст.185 КК України.

Прокурор в судовому засіданні просив продовжити строк тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_1 на 60 днів, оскільки вважає що продовжують існувати всі ризики, які були підставою для обрання запобіжного заходу щодо обвинуваченого.

Захисник обвинуваченого ОСОБА_2 заперечив проти продовження судом строків тримання під вартою свого підзахисного, оскільки вважає, що відсутні ризики зазначені прокурором для тримання під вартою його підзахисного та просив обрати йому інший запобіжний захід не пов’язаний із триманням під вартою, а саме домашній арешт, з урахуванням того факту, що він має зареєстроване місце проживання та має на утриманні двох малолітніх дітей та не має наміру переховуватися від суду та впливати на свідків та потерпілих.

Обвинувачений ОСОБА_1 підтримав думку захисника.

Заслухавши пояснення учасників судового провадження та дослідивши наявні матеріали кримінального провадження, суд дійшов наступного висновку

Згідно з приписами ч. 1 ст. 201 КПК України обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід, його захисник, має право подати до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, клопотання про зміну запобіжного заходу, в тому числі про скасування чи зміну додаткових обовязків, передбачених частиною п’ятою статті 194цього Кодексу та покладених на нього слідчим суддею, судом, чи про зміну способу їх виконання.

Відповідно до положень ч. ч. 1 - 3 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу. За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.

Згідно з ч. 1 ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обовязків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

За змістом ч. 2 ст. 177 КПК України підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті.

Тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України.

Судом встановлено, що під час досудового розслідування ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 22 травня 2017 року відносно ОСОБА_1 було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Строк тримання під вартою обвинуваченому судом неодноразово продовжувався, останній раз за ухвалою суду від 15.05.2018 року, оскільки продовжували існувати ризики, які були підставою для обрання саме такого запобіжного заходу щодо обвинуваченого.

Підставою для тримання обвинуваченого ОСОБА_1 під вартою є наявність ризиків, передбачених п. 1 - 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, які були встановлені слідчим суддею при обранні запобіжного заходу щодо обвинуваченого та, продовжували існувати, а саме: ОСОБА_1 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, який відноситься до тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до шести років, тому усвідомлюючи неминучість покарання, може переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду з метою уникнення від кримінальної відповідальності,  незаконно впливати на потерпілих та свідків, експерта, спеціаліста інших підозрюваних у цьому ж кримінальному провадженні, вчинити інше кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, може знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення,  відсутність постійного місця роботи або іншого постійного, законного джерела доходів, яке б забезпечувало його проживання.

Відповідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Положенням ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) визначено, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім установлених цією статтею Конвенції випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.

Надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, суд враховує позицію Європейського суду з прав людини у справі «В. проти Швейцарії» від 26.01.1993 року, зокрема те, що небезпеку переховування не можна вимірювати тільки залежно від суворості можливого покарання, її треба визначати з урахуванням характеру підозрюваного, його моральних якостей, наявності у нього коштів, звязків з державою, у якій його переслідують.

З огляду на викладене, суд враховує дані про особу обвинуваченого ОСОБА_1, його соціальний статус, наявність у нього міцних соціальних та сімейних зав’язків, а також його майновий стан.

Разом з тим, ст. 29 Конституції України регламентовано, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

З наведеного випливає, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у виді тримання під вартою/продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини під час вирішення справи «Медведєв та інші проти Франції» від 29.03.2010 року зауважив, що право на свободу і особисту недоторканість має першочергове значення у «демократичному суспільстві» у значенні, передбаченому Конвенцією.

Відповідно до п. «с» ст. 5 Конвенції законними є арешт або затримання, здійснені з метою допровадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. У той же час, Європейський суд з прав людини зазначає, що національний суд, який вирішує питання про взяття особи під варту, повинен визначити, чи виправдовують інші підстави, наведені органом досудового розслідування, позбавлення особи свободи. Суд у рішенні по справі «Белчев проти Болгарії» від 08.04.2004 року наголосив, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами.

Кримінальний процесуальний закон покладає аналогічний обов’язок на сторону обвинувачення, зазначаючи, що остання має довести суду, крім обґрунтованості обвинувачення та наявності ризиків непроцесуальної поведінки особи, ще й неможливість застосування більш м’якого запобіжного заходу.

Відповідно до п. 54 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зенцов та інші проти Росії» від 23.10.2012 року до визнання винним обвинувачений повинен вважатися невинним, і мета даного положення, по суті, вимагає попереднього звільнення, якщо тривале утримання під вартою більш не являється обґрунтованим.

Згідно з п. 88 рішення Європейського суду з прав людини від 05.02.2013 року у справі «Мхітарян проти Російської Федерації» на національній владі лежить обов’язок встановити існування конкретних фактів, які можуть стати підставою для продовження строку тримання під вартою. Перекладання на затриману особу тягаря доведення цих аргументів рівносильне скасуванню правила статті 5 Конвенції, яка оголошує взяття під варту винятком з права на свободу, яке допустимо тільки в суворо визначених обставинах.

Національні судові органи повинні розглядати всі факти, які свідчать за і проти наявності суспільного інтересу, що виправдовує, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, відступ від принципу поваги свободи особистості, і викладати їх в своїх рішеннях про відмову в задоволенні клопотань про звільнення осіб з під варти.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена у п. 60 рішення від 06.11.2008 року у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України.

Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції (п. 85 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Харченко проти України» від 10.02.2011 року).

Підвищені вимоги до судового розгляду кримінальних справ у порядку КПК України ґрунтуються на існуючій практиці Європейського суду з прав людини та мають враховуватися судами з огляду на положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», оскільки одним із найбільш частих порушень прав людини, визнаних Європейським судом з прав людини у справах проти України, є необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою.

Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні: а) ризик того, що підсудний не з’явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (справи «Смирнова проти Росії» «Пірузян проти Вірменії», «Тирон проти Румунії»).

Ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку. Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на ряд інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі або вказати, що такий ризик маловірогідний і необхідність в утриманні особи під вартою відсутня (рішення Європейського суду з прав людини «Панченко проти Росії»). Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов’язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв’язками та усіма видами зв’язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (рішення Європейського суду з прав людини «Бекчиєв проти Молдови»). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення Європейського суду з прав людини «Сулаоя проти Естонії»). При цьому, ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного особою під вартою (п. 64 рішення Європейського суду з прав людини «Ноймайстер проти Австрії»).

У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув’язнення особи (рішення Європейського суду з прав людини «Ідалов проти Росії», «Гарицький проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»).

При вирішенні клопотання про зміну обраного відносно обвинуваченого ОСОБА_1 запобіжного заходу для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд згідно зі змістом вимог ст. 178 КПК України та практики Європейського суду з прав людини, крім наявності ризиків, зазначених у ст. 177 цього Кодексу, повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачуються особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення або зменшення ризику переховування від правосуддя останнього чи інших способів неналежної процесуальної поведінки.

З огляду на викладене, суд звертає увагу на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Єлоєв проти України» від 06.11.2008 року, відповідно до якого зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини доцільність продовження строку тримання під вартою ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування.

Кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються та їх аналіз, як підстава для втручання в право особи на свободу.

У судовому засіданні під час судового провадження щодо обвинуваченого стороною обвинувачення не було надано достатнього обґрунтування ризиків  незаконно впливу на потерпілих та свідків, експерта, спеціаліста інших підозрюваних у цьому ж кримінальному провадженні, вчинити інше кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, може знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, з посиланням на конкретні докази реального існування таких ризиків.

При цьому, з урахуванням особи обвинуваченого, його соціального статусу, особистих зав’язків, суд дійшов до переконання про існування достатньої ймовірності ризику намагань з боку ОСОБА_1 ухилитися від суду, який цілком може бути усунутий, шляхом застосування до останнього менш суворого, у порівнянні з триманням під вартою, запобіжного заходу.

Вирішуючи клопотання про зміну запобіжного заходу ОСОБА_1 суд враховує тяжкість покарання за ч. 3, 4 ст. 185 КК України, дані про його особу, який є молодим за віком, наявність у нього постійного місця проживання, а саме, зареєстрований та проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, має на утриманні двох малолітніх дітей, раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, .

Таким чином, зважаючи на правову позицію, викладену в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Харченко проти України» від 10.02.2011 року, відповідно до якої при розгляді клопотання про обрання або ж продовження строку тримання під вартою обов’язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів, а також на те, що обвинувачений ОСОБА_1 вже більше року перебуває під вартою, з огляду на його особу, який раніше не судимий, має постійне місце проживання, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, міцність їх соціальних звязків, суд вважає, що стороною захисту обґрунтовані підстави для зміни запобіжного заходу, оскільки суттєво зменшилися ризики, передбачені ст. 177 КПК України, що існували раніше.

При цьому, суд бере до уваги, що сама тяжкість кримінальних правопорушень, у вчиненні яких ОСОБА_1 обвинувачуються, з урахуванням вищенаведеного, не є достатньою підставою для тримання останнього під вартою надалі. Прокурором в суді не доведено, що більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти наявним ризикам неналежної процесуальної поведінки обвинуваченого.

Відтак, суд дійшов висновку про необхідність задоволення клопотань сторони захисту про зміну обраного запобіжного заходу ОСОБА_1 у виді тримання під вартою на більш м’який запобіжний захід, а саме, на домашній арешт із забороною залишати житло цілодобово та з покладенням на нього обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України, які, на переконання суду, у повному обсязі забезпечать виконання обвинуваченими своїх процесуальних обов’язків.

Керуючись ст.ст. 176-178, 181, 194, 331, 369-372, 392 КПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання прокурора про продовження строків запобіжного заходу ОСОБА_1 у вигляді тримання під вартою – відмовити.

Клопотання захисника щодо зміни ОСОБА_1 запобіжного заходу - задовольнити.

Змінити запобіжний захід відносно обвинуваченого ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, українця, громадянина України, зареєстрованого та фактично проживаючого за адресою ІНФОРМАЦІЯ_1, на запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту із застосуванням засобів електронного контролю строком на два місяці, тобто до 17 серпня 2018 року.

Зобов’язати обвинуваченого прибувати за кожною вимогою до суду, а також протягом двох місяців з дня винесення зазначеної ухвали виконувати обов’язки, передбачені статтею 194 КПК, а саме:

- не відлучатися із населеного пункту, в якому він фактично проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, без дозволу слідчого, прокурора або суду;

- повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи;

- утримуватися від спілкування із свідками та потерпілими у цьому кримінальному провадженні;

- здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну;

- носити електронний засіб контролю.

Роз’яснити обвинуваченому ОСОБА_1, що в разі невиконання вищезазначених обов’язків до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб до 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Обвинуваченого ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, негайно доставити до місця проживання і звільнити з-під варти.

Контроль за виконанням ухвали покласти на прокурора Ужгородської місцевої прокуратури, який підтримує державне обвинувачення.

Копію ухвали вручити обвинуваченому, його захиснику та прокурору і надіслати начальнику відділу ДДПВП України Закарпатської області Закарпатської УВП № 9 та Ужгородському РВП Ужгородського ВП ГУНП в Закарпатській області для виконання.

Ухвала набирає законної сили після її проголошення та оскарженню не підлягає.

Повний текст ухвали виготовлено та проголошено 20.06.2018 року о 15-00 годині.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду ОСОБА_5