ОКРЕМА ДУМКА

Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Крата В. І.

13 червня 2018 року

м. Київ

справа № 761/22001/15-ц

провадження № 61-643св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (головуючого), Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), КурилоВ. П., касаційну скаргуОСОБА_6 та його представника ОСОБА_7 задовольнив, рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2017 року скасував, та залишив в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2017 року.

При цьому колегія суддів зробила такий висновок: «[…]Вищезазначені норми не передбачають й обов'язкового визначення основним зобов'язанням видів забезпечення його виконання. Зазначення поруки як виду забезпечення у тексті основного зобов'язання є факультативною умовою, недотримання якої не тягне за собою визнання правочину недійсним. Отже, виходячи з наведеного, колегія суддів не може погодитися із висновком апеляційного суду, зробленим з посиланням на статтю 548 ЦК України, про те, що відсутність в основному зобов'язанні такого виду забезпечення його виконання як поручительство може свідчити про недійсність договору поруки».

Не можу погодитися із таким висновком колегії суддів з наступних причин.

1. Тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

по-перше, пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

по-друге, наявність підстав для оспорення правочину;

по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується численними висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (наприклад: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 у справі № 3-649гс15; постанова Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 у справі № 3-670гс15; постанова Верховного Суду України від 04 листопада 2015 у справі № 3-669гс15; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806ц16; постанова Верховного Суду України від 30 листопада 2016 у справі № 910/31110/15).

2. Суди встановили, що у пункті 1.3. договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390 від 29 серпня 2013 року, укладеним між ПАТ «Укргазвидобування» (Позичальник) та ПАТ «Дельта Банк» (Кредитор) передбачено, що забезпеченням позичальником виконання своїх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою (іпотекою) вимоги за цим договором виступає забезпечення, яке не суперечить вимогам кредитора та діючого законодавства України, про що укладаються відповідні договори, а саме: договір застави майнових прав на отримання грошових коштів по договорам (контрактам), що належать позичальнику.

2.1. У пункті 1.3. договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року, укладеним між ПАТ «Укргазвидобування» (Позичальник) та ПАТ «Дельта Банк» (Кредитор) встановлено, що забезпеченням позичальником виконання своїх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої заставою (іпотекою) вимоги за цим договором виступає забезпечення, яке не суперечить вимогам кредитора та діючого законодавства України, про що укладаються відповідні договори, а саме: договір застави рухомого майна (виробничих запасів), що належать позичальнику; договір застави (товарів в обороті), що належать позичальнику.

3. У пункті 1.2. договору поруки від 28 листопада 2014 року № П 2022390-6, укладеним між ПАТ «Дельта Банк» (Кредитор) та ОСОБА_6 (Поручитель) для забезпечення виконання зобов'язань за договором кредитної лінії № ВКЛ-2022390 від 29 серпня 2013 року та за договором кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року передбачено, що поручитель ознайомлений з умовами договору кредиту, ніяких заперечень, а також непорозумінь щодо його положень немає.

4. У Постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 3-705гс16 вказано, що «залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою позов ПАТ «ВіЕс Банк» задоволено, Вищий господарський суд України погодився з висновками цього суду про те, що угода про врегулювання погашення заборгованостей від 27 липня 2012 року, укладена між сторонами у справі, відповідає встановленим законодавством вимогам, є чинною та не визнана недійсною у судовому порядку, а тому є обов'язковою для сторін і повинна добросовісно виконуватися; при цьому цивільні права сторони, що ґрунтуються на умовах цієї угоди, у разі їх порушення, підлягають захисту в тій же мірі і в той же спосіб, що і права, які передбачені актами цивільного законодавства або випливають із них. Зазначений висновок узгоджується зі встановленим статтею 629 ЦК загальним принципом обов'язковості договору. Натомість відповідачі при укладенні оспорюваних у справі додаткових угод до договору процентної позики, за відсутності погодження ПАТ «ВіЕс Банк» на зміну умов цього договору, незважаючи на те, що обов'язковість такого погодження передбачено пунктом 2.2 угоди про врегулювання погашення заборгованостей від 27 липня 2012 року, допустили порушення вимог статті 629 ЦК, частини першої статті 203 ЦК, що відповідно до положень частини першої статті 215 ЦК є підставою для визнання таких угод недійсними».

Тобто, Верховним Судом України по суті зроблено висновок, що у разі коли один договір (який укладається однією із сторін) суперечить умовам іншого договору (де така особа була стороною договору), то для захисту прав та інтересів особи (яка не укладала наступний договір) може бути застосований такий спосіб захисту як визнання правочину недійсним. Причому при оспорюванні договору, який суперечить умовам іншого договору, повинна враховуватися добросовісність.

Аналогічний підхід Верховним Судом було висловлено і за інших ситуацій. Зокрема у постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 3-43гс15 вказано, що «за загальним правилом заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становище боржника та не зачіпає його інтересів, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі. Тобто відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні, якщо обов'язковість такої згоди передбачено договором, є підставою для визнання недійсним на підставі частини першої статті 203 ЦК України договору про відступлення права вимоги, оскільки він суперечить вимогам частини першої статті 516 ЦК України.

5. Пред'являючи позов про визнання недійсним договору поруки від 28 листопада 2014 року № П 2022390-6 ПАТ «Укргазвидобування» обґрунтовувало свої позовні вимоги тим, що сторони договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390 від 29 серпня 2013 року та договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року домовилися про застосування тільки одного виду забезпечення виконання (застави) у відносинах між сторонами договорів кредитної лінії.

6. У такій ситуації, коли договір поруки від 28 листопада 2014 року № П 2022390-6 суперечить договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390 від 29 серпня 2013 року та договору кредитної лінії № ВКЛ-2022390/1 від 30 вересня 2013 року, поручитель ознайомлений із умовами договорів кредитної лінії, існують підстави для визнання недійсним договору поруки.

7. Тому колегії суддів слід було касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.

Суддя В. І. Крат