РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ    УКРАЇНИ

(заочне)

27 червня 2018 року

місто Дніпро

єдиний унікальний номер судової справи 201/4521/18

номер провадження 2/201/1757/2018

Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська в складі судді Ходаківського М.П.,

секретаря судового засідання Пісчанської Т.М.,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та

ВСТАНОВИВ:

До Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 26 квітня 2018 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1Г.) до ОСОБА_2 (далі – ОСОБА_2О.) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яку згідно із протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 квітня 2018 року передано для розгляду судді Ходаківському М.П. (а.с.1).

Згідно із вимогами ч. 6 ст. 187 ЦПК України суддя звернувся до відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Дніпропетровській області щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання відповідача (а.с.16).

До суду 18 травня 2018 року надійшла інформація про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) відповідача (а.с.17).

Ухвалою судді від 21 травня 2018 року було відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення (а.с.18-19).

У подальшому представником позивача подано до суду уточнену позовну заяву, у якій просить визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою, що знаходиться за адресою: місто Дніпро, вул. Новорічна, бул. 77, кв. 46 та примусово зняти його з реєстраційного обліку за указаною адресою.

Позивач в уточненій позовній заяві в обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що вона є власником квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. У вказаній квартирі зареєстрований її син ОСОБА_2, який з 2010 року виїхав до Канади та не проживає за указаною адресою, не сплачує за житлово-комунальні послуги (а.с.21).

Представник позивача через канцелярію суду подав заяву про розгляд справи без його участі, не заперечував проти заочного розгляду справи (а.с.25).

Відповідач в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином за адресою його місця реєстрації, причини неявки не повідомив.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 № 11 «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних і справ про адміністративні правопорушення» строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.).У рішенні Європейського Суду з прав людини від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Верховний Суд України у постанові від 01 лютого 2017 року у справі № 6-1957цс16, яка є обов’язковою для усіх суб’єктів правозастосування та судів, вказав на те, що розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Ураховуючи, що відповідач належним чином повідомлявся про призначене у справі судове засідання, судом визнано за можливе розглянути справу за його відсутності і ухвалити заочне рішення суду за правилами ст. 223, ст. 280 ЦПК України.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.

Як встановлено у ході розгляду справи, ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, укладеного 31 липня 2001 року та посвідченого приватним нотаріусом ДМНО ОСОБА_3, належить квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 8).

За відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУДМС, УДМС України в Дніпропетровській області за адресою: АДРЕСА_2 зареєстрований ОСОБА_2 (а.с.16).

Проте відповідач за вказаною адресою не проживає з 2010 року та виїхав до Канади (а.с.26).

Факт відсутності відповідача за адресою реєстрації місця проживання підтверджується актом від 20 березня 2018 року про не проживання останнього за місцем реєстрації, складеним сусідами позивача (а.с. 15).

Приписами ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно вимог ст. 319 ЦК України визначено здійснення права власності, а саме власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Крім того, за нормами міжнародного права, зокрема ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як у громадських інтересах і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».

Права власника жилого будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК Української РСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім’ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Статтею 72 ЖК Української РСР передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до п. 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист прав власності та інших речових прав» передбачено, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме: від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Відповідно до ст. 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть, тобто зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

 Виходячи з того, що вищезазначений Закон є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст. ст. 71, 72, 116, 156 ЖК України, ст. 405 ЦК України).

Саме таку правову позицію висловила колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у рішенні від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11.

Таким чином, відповідач без поважних причин понад шість місяців не проживає в квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, де право власності належить позивачу на підставі договору купівлі-продажу квартири.

З урахуванням викладеного суд дійшов до висновку, що вимоги позивача про визнання відповідача такими, що втратив право користування житловим приміщенням, підлягають задоволенню.

Однак, що стосується позовних вимог про примусове зняття з реєстраційного обліку відповідача, то відповідно до ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Отже, вказана норма закону прямо вказує на те, що рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, є прямим доказом для зняття особи з реєстрації місця проживання і не потребує інших додаткових рішень суду для скасування реєстрації.

Судові витрати розподілити відповідно до ст. 141 ЦПК України.

На підставі викладеного суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1) таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою № 46 по вул. Новорічній, буд. 77, у місті Дніпрі.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений останньою судовий збір у розмірі 704,80 грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Відповідач має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення суду може бути оскаржене позивачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги до апеляційного суду Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська.

Повний текст рішення виготовлено 05 липня 2018 року.

Суддя                                                                                        М.П. Ходаківський