Постанова

Іменем України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа № 487/4977/16-ц

провадження № 61-558св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С.О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Служба у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 січня 2017 року у складі судді Щербини С. В., додаткове рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 03 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 17 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_3, третя особа Служба у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської області, про визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів на утримання дитини та відібрання малолітньої дитини. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що з 05 вересня 2013 року вона проживала разом з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу. На другому місяці її вагітності через постійні сварки вони припинили спільне проживання. ІНФОРМАЦІЯ_1 року у сторін народився син ОСОБА_4 Після народження дитини вона зареєструвалася як мати одиначка та присвоїла дитині своє прізвище. Однак з 16 серпня 2014 року вони з відповідачем відновили свої стосунки і стали проживати однією сім'єю, у зв'язку з чим 31 липня 2015 року за її заявою було внесено зміни до актового запису про ОСОБА_3 як батька і змінено прізвище дитини з ОСОБА_1 на ОСОБА_2. 08 липня 2016 року між нею та відповідачем знову виник конфлікт, у ході якого вона забрала дитину та переїхала проживати до свого брата. 16 липня 2016 року відповідач за її згодою забрав дитину до себе, пообіцявши повернути через два дні, однак у погоджений між ними строк її не повернув, у результаті чого вона була вимушена звернутися до правоохоронних органів та прокуратури. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, з нею як матір'ю, відібравши його у відповідача та передавши їй, стягнути з відповідача ОСОБА_3 на її користь аліменти на утримання сина у твердій грошовій сумі в розмірі 800 грн щомісячно до досягнення дитиною повноліття.

Заочним рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 січня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, з матір'ю ОСОБА_1 Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 800 грн щомісячно, починаючи з 22 листопада 2016 року і до повноліття дитини. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 551 грн 20 коп. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що наявні підстави для визначення місця проживання дитини з матір'ю та відсутні правові підстави для розлучення дитини з нею. Мати в найбільшій мірі може сприяти гармонійному розвитку дитини. Задовольняючи позов ОСОБА_1 про стягнення на її користь аліментів на утримання малолітньої дитини, суд виходив з того, що з серпня 2014 року сторони проживають окремо, дитина залишилася проживати разом з позивачем і знаходилася на її утриманні, матеріальна допомога з боку відповідача не надавалася.

Додатковим рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 03 лютого 2017 року доповнено заочне рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 січня 2017 року. Відібрано у ОСОБА_3 малолітню дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та передано матері ОСОБА_1 Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 551 грн 20 коп.

Додаткове рішення мотивоване тим, що відповідач протягом тривалого часу незаконно утримує малолітню дитину, компетентні органи державної влади не мають можливості провести перевірку і встановити умови проживання та виховання дитини. Тому з метою захисту прав і законних інтересів дитини, права позивача як матері на її виховання, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для відібрання дитини у відповідача і передачу її матері ОСОБА_1

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 17 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, заочне рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 січня 2017 року та додаткове рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 03 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визначено місцем проживання ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, місце проживання його матері ОСОБА_1 Відібрано малолітню дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, від батька ОСОБА_3, який фактично проживає з дитиною за адресою: АДРЕСА_3, та повернуто дитину матері ОСОБА_1 за місцем її фактично проживання за адресою: АДРЕСА_2. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, в розмірі 800 грн щомісяця, починаючи з 22 листопада 2016 року до досягнення дитиною повноліття. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати у справі в розмірі 551 грн 20 коп. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 640 грн.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що розгляд і вирішення справи неповноважним судом є підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення. Місцевим судом були порушені норми процесуального права щодо порядку прийняття уточнених позовних вимог, повідомлення відповідача про їх надходження та виклику його до суду, що призвело до неповного з'ясування обставин справи, однак вказані порушення не є достатньою самостійною правовою підставою для відмови у розгляді по суті уточнених позовних вимог, які були прийняті

судом до свого провадження, хоч і з порушенням норм процесуального права. Як позивач, так і відповідач характеризуються за місцем проживання з позитивної сторони і в силу свого матеріального становища мають можливість забезпечити необхідне для розвитку дитини середовище. Сторони у справі мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Однак при визначенні місця проживання дитини апеляційний суд врахував її вік (3 роки 5 місяців), а також те, що дитина потребує підвищеної уваги та турботи саме з боку матері, оскільки між нею та матір'ю в ранньому віці існує тісний зв'язок, розірвання якого може призвести до негативного впливу на розвиток дитини у майбутньому. Прихильність дитини до батька є природним явищем, як і те, що дитина штучно тривалий час позбавлена батьком можливості спілкування з матір'ю. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з відповідач на її користь аліментів на утримання сина до досягнення дитиною повноліття, суд апеляційної інстанції врахував як стан здоров'я та матеріальне становище дитини, так і стан здоров'я та матеріальне становище відповідача, який є працездатним, інших непрацездатних осіб на своєму утриманні не має, отримує нерегулярний дохід. Ухвалюючи рішення про відібрання малолітнього ОСОБА_4 від батька ОСОБА_3 та повернення його матері, апеляційний суд виходив з того, що з моменту народження дитини вона постійно проживала з матір'ю, проти чого не заперечував відповідач. Спір з приводу місця проживання дитини між сторонами виник тільки у липні 2016 року, коли відповідач не повернув дитину позивачу, що свідчить про зміну батьком без згоди матері постійного місця проживання дитини. Обставин, які перешкоджали б повернути дитину за попереднім місцем проживання, не встановлено.

У грудні 2017 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу на заочне рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 січня 2017 року, додаткове рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 03 лютого 2017 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 17 листопада 2017 року, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що місцевий суд прийняв до свого провадження, а апеляційний суд розглянув справу, яка їм не підсудна, оскільки зареєстроване місце проживання позивача знаходиться у Центральному районі міста Миколаєва. Таке порушення істотно вплинуло на можливість реалізації права відповідача брати участь у справі, подавати докази і викладати свої думки та міркування з приводу предмета спору. Розгляд справи з порушенням правил підсудності дозволяє стверджувати, що справа вирішена некомпетентним судом. Враховуючи, що відповідач з малолітньою дитиною зареєстрований та мешкає в Одеській області, Апеляційний суд Миколаївської області також розглянув справу, яка йому не підсудна. Суд без належного повідомлення відповідача про розгляд справи, відсутності доказів, які свідчать про його неявку без поважних причин 20 січня 2017 року ухвалив заочне рішення. Також без належного повідомлення відповідача, суд 03 лютого 2017 року ухвалив додаткове рішення, чим грубо порушив вимоги процесуального законодавства та не врахував обставин, що є істотними для вирішення справи. На порушення норм процесуального права місцевий суд після початку розгляду справи без постановлення відповідної ухвали про прийняття уточненого позову прийняв нову позовну заяву про стягнення аліментів з новим предметом та новими підставами до спільного розгляду з первісним позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з матір'ю та повторно відкрив провадження у справі, а апеляційний суд незаконно розглянув прийняті позовні вимоги. Суди попередніх інстанцій не дали належної оцінки доводам відповідача та наданим ним доказам, не обґрунтували належним чином та не спростували обставин, викладених відповідачем. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання тому з батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвитку дитини. Комісією з питань захисту прав дитини Саратської районної державної адміністрації Одеської області встановлено, що ОСОБА_3 мешкає разом зі своїм сином з червня 2016 року в селі Крива Балка Саратського району Одеської області, за час проживання зарекомендував себе з позитивного боку, скарг від сусідів на нього не надходило, до батьківських обов'язків відноситься відповідально, для дитини в будинку створені всі умови для проживання та виховання. Мати дитини з родиною не проживає, долею її не цікавиться, участі у вихованні дитини не приймає, не працює, відносно неї розпочато кримінальне провадження за ознаками вчинення правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України, що свідчить про те, що окрім відсутності постійного доходу, антисоціальна поведінка матері, яка скоїла кримінальні правопорушення, може зашкодити розвиткові дитини. Він мешкає та зареєстрований в Одеській області, має житло та роботу, вимушений був забрати дитину, оскільки вона була не доглянутою, хворою і потребувала догляду.

ОСОБА_1 подала заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначила про законність і обгрунтованість оскаржуваного судового рішення апеляційного суду. На даний час її син ОСОБА_4 проживає з нею. Перегляд судових рішень негативно вплине на емоційний стан дитини.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є батьками малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

З 05 вересня 2013 року сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, які припинили під час вагітності ОСОБА_1 через постійні сварки.

Після народження дитини відомості про батька в актовому запису про народження дитини були внесені за вказівкою матері, оскільки позивач мала статус матері одиначки.

У подальшому між сторонами налагодилися стосунки, тому 31 липня 2015 року в актовий запис про народження дитини було внесено зміни, а саме змінено прізвище дитини і зазначено її батьком ОСОБА_3, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про внесення до актового запису змін, доповнень від 21 липня 2016 року № 00016903849.

Із серпня 2015 року сторони знову стали проживати однією сім'єю у квартирі АДРЕСА_1, однак 08 липня 2016 року через чергову сварку ОСОБА_1 переїхала до свого брата.

ОСОБА_1 разом з дитиною зареєстровані АДРЕСА_2, але згідно з договором оренди від 19 липня 2016 року позивач орендує житлове приміщення АДРЕСА_2.

Згідно з актом обстеження умов проживання у АДРЕСА_2 від 29 липня 2016 року, складеним Службою у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, вказана квартира має усі зручності, помешкання охайне, створені умови для виховання та розвитку дитини. ОСОБА_1 продовжує орендувати це житло на підставі договору оренди житла від 25 липня 2017 року.

Актом обстеження умов проживання у АДРЕСА_2 від 12 вересня 2017 року, складеним Службою у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, підтверджено стан цієї квартири, а також наявність у ній умов для виховання та розвитку дитини, дитячого одягу та іграшок.

Встановлено, що за місцем фактичного проживання та за інформацією Спілки вірмен України Миколаївської області ОСОБА_1 характеризується як добропорядна, чуйна, відповідальна, дисциплінована, вихована людина, любляча і турботлива мати, яка бере активну участь у діяльності громади, що підтверджується довідкою-характеристикою, підписаною дільничним офіцером поліції сектору превенції Заводського відділу поліції Головного управління національної поліції в Миколаївській області та характеристикою Спілки вірмен України.

ОСОБА_1 працює на посаді менеджера з реклами у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Рекламне агентство «Алекс+» з 10 жовтня 2017 року з посадовим окладом 3 200 грн, що підтверджується копією трудової книжки, повідомленням про прийняття на роботу та довідкою від 31 жовтня 2017 року.

З висновку органу опіки та піклування Саратської районної державної адміністрації Одеської області від 06 листопада 2017 року встановлено, що ОСОБА_1 надала органу опіки та піклування два договори про виконання робіт/послуг від 08 серпня 2017 року та від 30 серпня 2017 року, а також довідки Спілки вірмен України Миколаївської області від 17 серпня 2016 року № 18 та від 19 вересня 2017 року № 09/17-012, згідно з якими Спілка з 01 січня 2016 року здійснює матеріальну підтримку позивача та її сина у розмірі 3 тис. грн щомісячно і має намір продовжувати надавати допомогу в подальшому.

16 липня 2016 року ОСОБА_3, зі згоди позивача, отриманої шляхом обману, з метою начебто провести свій день народження разом з дитиною, забрав малолітнього сина ОСОБА_4 до себе, пообіцявши повернути 18 липня 2016 року ввечері, однак у визначений сторонами час, дитину за місцем її постійного проживання не повернув.

31 серпня 2017 року Службою у справах дітей Саратської районної державної адміністрації Одеської області складено акт обстеження умов проживання ОСОБА_4, з якого встановлено, що малолітній син сторін проживає з батьком ОСОБА_3 та бабусею ОСОБА_5 в будинку за адресою: АДРЕСА_3. Вказаний будинок складається з трьох кімнат, є кухня та ванна кімната, пральна машина, плита. В будинку є електро- та водопостачання, опалення пічне. В наявності запас дров, вугілля та їжі. Дитяча кімната обладнана ліжком, у ній знаходяться меблі, іграшки та дитячий одяг. Згідно з договором оренди житла від 27 липня 2016 року даний будинок орендує відповідач.

За місцем проживання відповідач характеризується як урівноважений, доброзичливий, до дитини ставиться з великою любов'ю, забезпечує її всім необхідним, працює в місті Одесі. Згідно з договором про надання послуг з технічного обслуговування та ремонту транспортних засобів від 18 серпня 2017 року № 1 та актом прийому-передачі автомобілів від 23 серпня 2017 року ОСОБА_3 надає послуги з технічного обслуговування та ремонту транспортних засобів Товариству з обмеженою відповідальністю «Інтертранс 2000». На картковому рахунку ОСОБА_3 станом на 22 серпня 2017 року знаходилося 5 651 грн 60 коп., а станом на 02 листопада 2017 року - 13 436 грн 30 коп.

Проаналізувавши зазначені вище обставини, апеляційний суд дійшов висновку про те, що як позивач, так і відповідач за місцем проживання характеризуються з позитивної сторони та мають можливість забезпечити необхідне для розвитку дитини середовище.

Згідно з висновком органу опіки та піклування Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визначення місця проживання дитини від 28 грудня 2016 року № 2810/02.02.01-22/22/14/16 орган опіки та піклування, виходячи з інтересів дитини, вважав доцільним визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 з матір'ю ОСОБА_1 При цьому вказаним органом було враховано, що батько дитини переховує її від матері, що підтверджується зверненнями матері до правоохоронних органів. Відповідачем проігноровані всі листи органу опіки та піклування, направлені йому з метою встановлення думки відповідача стосовно ситуації, яка склалася, а також те, що Спілкою вірмен України Миколаївської області відповідач характеризується як груба та конфліктна особа, дії якої засуджуються громадою.

У висновку органу опіки та піклування Саратської районної державної адміністрації Одеської області від 06 листопада 2017 року зазначено про те, що виходячи з інтересів дитини, доцільно визначити місце проживання її з батьком за умови можливості побачень матері з дитиною не рідше одного разу на тиждень. Приймаючи таке рішення, орган опіки та піклування виходив з того, що мати дитини з родиною не проживає, долею дитини не цікавиться, грошової допомоги не надає, участі у вихованні дитини не бере. Також було враховано, що стосовно позивача розпочато кримінальне провадження від 06 грудня 2016 року № 12016150020005790 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України (підроблення документів, печаток, штампів та бланків, збут чи використання підроблених документів, печаток, штампів).

Суд апеляційної інстанції правильно не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування Саратської районної державної адміністрації Одеської області від 06 листопада 2017 року, оскільки не відомо, на підставі яких даних цим органом було зроблено висновок про те, що мати не цікавиться долею дитини. Вказаний висновок суперечить іншим доказам, які містяться у матеріалах справи.

20 та 27 липня 2016 року ОСОБА_1 звернулася із заявами до чергової частини Центрального відділу поліції Головного управління національної поліції в Миколаївській області про викрадення дитини, що підтверджується талонами-повідомленнями від 20, 27, 29 липня та 15 серпня 2016 року.

28 липня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Служби у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради із заявою про визначення місця проживання дитини, яку забрав батько, з нею, а 29 липня 2016 року - із заявою про вчинення злочину, в якій просила вжити заходів щодо встановлення місця знаходження її малолітнього сина ОСОБА_4, якого 16 липня 2016 року забрав батько та не повернув їй, що підтверджується витягом з кримінального провадження № 12016150020003511.

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Очаківського міськрайоннного суду Миколаївської області та Центрального районного суду міста Миколаєва з позовними заявами про відібрання дитини та визначення її місця проживання. Однак заяви були повернуті для звернення до належного суду.

Під час розгляду цієї справи за заявою позивача судом була постановлена ухвала про забезпечення позову шляхом відібрання малолітнього сина сторін у відповідача, яка примусово виконувалася, але залишилася без виконання. В подальшому ухвала була скасована.

Не проживання позивача з дитиною та відповідачем однією сім'єю викликано неприязними стосунками, які склалися між сторонами через агресивну поведінку відповідача по відношенню до позивача за час, коли вони перебували у фактичних шлюбних відносинах, що підтверджено показаннями свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які не спростовані відповідачем.

Неприйняття ОСОБА_1 участі у вихованні дитини у період з 16 липня 2016 року викликано тим, що відповідач не надавав позивачу можливості бачитися і спілкуватися з дитиною.

Висновок органу опіки та піклування Саратської районної державної адміністрації Одеської області не містить відомостей про позицію позивача щодо конфліктної ситуації, яка склалася між сторонами, що свідчить про не з'ясування цього питання вказаним органом.

Посилання органу опіки та піклування у висновку на інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 серпня 2017 року «Щодо окремих питань судової практики у справах про визначення місця проживання дитини» та рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 01 липня 2017 року у справі «М.С. проти України», у якому було встановлено порушення Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зроблено без аналізу відповідності конкретних обставин справи, яка була предметом розгляду ЄСПЛ та обставин у цій справі.

Зазначаючи про рівність прав матері та батька у спорах про утримання дітей, орган опіки та піклування Саратської районної державної адміністрації Одеської області не навів доводів того, чому він, з урахуванням віку дитини, вважає доцільним проживання її саме з батьком, обмежившись тільки перерахуванням встановлених обставин та зазначенням законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

З огляду на викладене, апеляційний суд правильно встановив, що висновок органу опіки та піклування Саратської районної державної адміністрації Одеської області від 06 листопада 2017 року про доцільність проживання дитини з батьком не відповідає обставинам справи та не узгоджується з вимогами чинного сімейного законодавства, тому його не можна визнати достатнім для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з матір'ю.

Навіть після ухвалення висновку органу опіки та піклування Саратської районної державної адміністрації Одеської області від 06 листопада 2017 року відповідач продовжував перешкоджати позивачу у зустрічах з дитиною.

Згідно з висновком психолога від 08 серпня 2017 року дитина ОСОБА_1 та ОСОБА_3 живе в любові та турботі, її психологічний стан відмінний, дуже любить батька та прихильна до нього, дитині приділяється багато уваги зі сторони батьків, вона розвинена та дуже товариська.

Вказаний висновок було зроблено без участі матері. Він не містить будь-яких застережень щодо спілкування матері та дитини чи думки дитини щодо відносин з матір'ю. З аналізу тексту висновку апеляційний суд встановив, що такі питання дитині не ставилися взагалі, тобто дослідження проведено однобоко.

Разом з тим судом встановлено, що 06 грудня 2016 року стосовно ОСОБА_1 розпочато кримінальне провадження № 12016150020005790 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України. Вказане кримінальне провадження порушено на підставі заяви відповідача про те, що його громадянська дружина ОСОБА_1 у невстановлений час надала до Управління державної міграційної служби у Миколаївській області завідомо неправдиві відомості про своє місце народження. Надані копії листів від 01 та 12 червня 2017 року достовірно не підтверджують, як і не спростовують скоєння позивачем злочину. Вирок про визнання позивача винною у скоєнні злочину чи висновок правоохоронних органів, які б підтверджували вину позивача у скоєнні злочину, відсутні.

Відповідно до частин другої, восьмої-десятої статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно зі статями 18, 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ та набула чинності для України 27 вересня 1991 року (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Стаття 8 Конвенції про права дитини не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ у справі «Йогансен проти Норвегії» від 07 серпня 1996 року, § 78).

У пункті 1 статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Відповідно до статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Згідно з частинами першою, другою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов'язки щодо батьків (стаття 142 СК України), у тому числі, й на рівне виховання батьками.

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олсон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

У рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13 у справі «М.С. проти України» йдеться про визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками. У згаданому рішенні ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Враховуючи викладене, повно та об'єктивно дослідивши всі обставини справи, зібрані докази і давши їм належну правову оцінку, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення місця проживання дитини з матір'ю.

При цьому апеляційний суд не встановив виняткових обставин у розумінні положень статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дитини разом з матір'ю і визначив місце її проживання, виходячи саме з якнайкращих інтересів дитини.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про відібрання дитини, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. І тільки у разі не досягнення такої згоди спір з приводу місця проживання дитини згідно із статтею 161 СК України вирішується відповідними компетентними органами.

Як зазначено вище, ОСОБА_3 16 липня 2016 року зі згоди позивача забрав малолітнього сина ОСОБА_4 і у встановлений сторонами час не повернув його матері ОСОБА_1

Згідно з частиною першою статті 162 СК України, якщо один із батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Ухвалюючи рішення про відібрання малолітнього сина ОСОБА_4 від батька ОСОБА_3 та повернення його матері ОСОБА_1 за місцем її фактичного проживання, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що обставин, які перешкоджають повернути дитину за попереднім місцем проживання, не встановлено. Також апеляційний суд правильно виходив з того, що з часу народження дитина постійно проживала з матір'ю, проти чого відповідач не заперечував. Спір щодо місця проживання дитини виник між сторонами тільки у липні 2016 року, коли ОСОБА_3 не повернув дитину матері.

Що стосується заявлених ОСОБА_1 позовних вимог про стягнення з ОСОБА_3 аліментів на утримання сина, то згідно з частинами першою-третьою статті 181 СК України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Оскільки сторони добровільно не домовилися про утримання сина, то кошти на його утримання (аліменти) присуджує суд.

Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача аліментів на утримання неповнолітнього сина.

Відповідно до статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі (частина перша статті 184СК України).

Про стягнення з ОСОБА_3 аліментів на утримання дитини у твердій грошовій сумі просила мати дитини ОСОБА_1 у позовній заяві.

При визначенні розміру аліментів, апеляційним судом було враховано стан здоров'я та матеріальне становище дитини, а також стан здоров'я і матеріальне становище відповідача, який є працездатним, інших непрацездатних осіб на своєму утримання не має, а також те, що відповідач має нерегулярний дохід.

Відповідно до статті 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржуване рішення апеляційного суду містить висновки щодо результату оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам статей 213-215, 303, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Доводи касаційної скарги про те, що справа розглянута некомпетентним судом, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Апеляційним судом встановлено, що ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 05 грудня 2016 року відкрито провадження у цій справі, оскільки місцем постійного проживання (перебування) позивача згідно з договором оренди житла від 19 липня 2016 року була квартира АДРЕСА_3, яка розташована в Заводському районі міста Миколаєва, що підтверджується договором оренди житла від 19 липня 2016 року та актом обстеження умов проживання від 29 липня 2016 року.

Проте даних про реєстрацію позивача відповідно до вимог закону за вказаною адресою матеріали справи не містять.

Відповідно до частини першої статті 109 ЦПК України 2004 року позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

Частиною першою статті 110 ЦПК України 2004 року передбачено, що позови про стягнення аліментів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 04 квітня 2014 року зареєстрована в Центральному районі міста Миколаєва по вулиці Іванова, 21, що підтверджується копією паспорта.

Згідно з паспортними даними ОСОБА_3 він зареєстрований в АДРЕСА_2 з 22 вересня 2016 року.

Таким чином, оскільки ні позивач, ні відповідач не зареєстровані у встановленому законом порядку на території Заводського району міста Миколаєва, то правових підстав для відкриття провадження у справі з посиланням на те, що справа підсудна цьому суду, не було. Отже, вказані вище обставин призвели до порушення місцевим судом вимог щодо визначення підсудності справи.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 309 ЦПК України 2004 року підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є, зокрема, розгляд і вирішення справи неповноважним судом.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про скасування рішення місцевого суду та ухвалення нового рішення.

Посилання у касаційній скарзі на те, що місцевим судом були порушені норми процесуального права щодо порядку прийняття уточнених позовних вимог, повідомлення відповідача про їх надходження та виклику його до суду, що призвело до неповного з'ясування обставин справи, були предметом дослідження апеляційного суду, який дав їм належну правову оцінку.

Твердження ОСОБА_3 про відсутність у ОСОБА_1 самостійного доходу, зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, притягнення позивача до кримінальної відповідальності також спростовуються матеріалами справи, які були належним чином досліджені та оцінені апеляційним судом.

Декларація прав дитини не є міжнародним договором і не має для України виключно обов'язкового характеру, про що правильно зазначено у касаційній скарзі. Однак сформульовані у цій Декларації принципи покликані забезпечити добробут і благополуччя дитини. Тому їх врахування апеляційним судом при вирішенні справи не суперечить національному і міжнародному законодавству у сфері захисту прав дітей.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, № 63566/00Л).

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.

Наведена у касаційній скарзі вимога про скасування заочного рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 20 січня 2017 року та додаткового рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 03 лютого 2017 року не підлягає задоволенню, оскільки ці судові рішення повністю скасовані рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 17 листопада 2017 року.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 17 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук

Судді:С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний Г. І. Усик