ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

20 червня 2018 року справа № 185/4566/17(2-а/185/298/17)

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Дурасової Ю.В.,

суддів: Божко Л.А. Лукманової О.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду Украни в Дніпропетровській області

на постанову Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 листопада 2017 року (головуючий суддя Головін В.О.)

у справі за позовом ОСОБА_1 до Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернулась з позовом до Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду Украйни в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.

Позов обґрунтовано тим, що під час її переїзду з Криму в м. Павлоград, була втрачена її пенсійна справа у зв'язку з чим, відповідач припинив виплату їй пенсії. Вважає таки дії відповідача неправомірними та такими, що порушують її право на отримання пенсії.

Постанову Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 листопада 2017 року позов задоволено.

Визнано дії Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, щодо відмови ОСОБА_1 у відновленні пенсійних виплат, неправомірними та зобов'язано відновити ОСОБА_1 виплату пенсійного забезпечення та виплатити всю суму пенсійних виплат з моменту їх припинення, а саме з 01 червня 2015 року.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем (Павлоградським об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області) подано апеляційну скаргу, згідно якою просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі. Вважає, що оскаржувана постанова прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що взяти на облік та виплатити пенсію за фактичним місцем проживання не є можливим, оскільки пенсійну справу позивача втрачено.

Позивачем надано до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, згідно яких просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін. Посилається на те, що громадянам України гарантується на тимчасово окупованій території дотримання в повному обсязі їх прав та свобод.

Перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги, внаслідок наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 (а.с.4), проживає у м. Павлоград, є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується відповідною довідкою від 19.11.2014 р. №1216000946 (а.с.5).

До лютого 2014 року отримувала пенсію за віком відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» в управлінні Пенсійного фонду в Київському районі м. Сімферополь Автономної республіки Крим.

До листопада 2014 року проживала за адресою: АДРЕСА_1. Після окупації АР Крим переїхала на підконтрольну органам державної влади України територію, а саме до м. Павлоград, де отримала довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

З квітня 2012 року почала отримувати пенсію за віком відповідно до ст.ст. 2,12 Закону України «Про пенсійне забезпечення», яка була оформлена управлінням Пенсійного фонду в Київському районі м. Сімферополь АРК, де було видано пенсійне посвідчення НОМЕР_3, оригінал якого було оглянуто в судовому засіданні суду першої інстанції.

Пенсія перераховувалася зазначеним управлінням пенсійного Фонду на картковий рахунок № НОМЕР_2, який відкритий у ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК». Відповідно копії виписки по картковому рахунку № 8ВС^В-Н8ІК-ІОУІ) від 21.11.2016 року за період з 01.0.1.2011 - 20.11.2016, останнє зарахування пенсійних виплат було 24.02.2014 року у розмірі 1049,00 грн. (а.с.7).

У зв'язку з тим, що територія АРК була тимчасово окупована, з 2014 року виплата пенсійного забезпечення на цей рахунок була зупинена. До 31.05.2015 року пенсійні виплати здійснювались Пенсійним фондом м. Сімферополь.

Паперова пенсійна справа позивача при пересилці була втрачена, у зв'язку з чим вона не отримує пенсії. На її письмові звернення відповідача з приводу призначення та виплати пенсії, їй було відмовлено (а.с.17, 18 19, 20). Факт втрати пенсійної справи позивача підтверджується листами Державного закладу - відділення пенсійного фонду Російської федерації по Краснодарському краю від 18.05.2016 року та від 08.12.2016 року (а.с.12, 14).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що суд першої інстанції до даних правовідносин правильно застосував норми Конституції України, Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-1У від 09.07.2003 року.

Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. При цьому, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19).

Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини.

Згідно статті 49 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Стаття 4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначає складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.

Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що він регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Так, згідно частини 1 статті 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсії виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі, за зазначеним в заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством, зокрема, в інших випадках, передбачених ч.1 ст.49 цього Закону.

Колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що законодавством України чітко передбачені підстави для припинення виплати пенсії. Зокрема, частиною 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що положення пункту 2 ч. 1 ст. 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. N 25-рп/2009);

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Отже, перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках передбачених законом.

Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 07.10.2009р. в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.

Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до ч.3 статті 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

В силу статей 8 та 22 Конституції України, ст. 7 КАС України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю ( стаття 3 Конституції України ).

Рішенням ЄСПЛ у справі "Пічкур проти України", зокрема у пункті 54 цього рішення ЄСПЛ, суд зазначив про порушення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" ЄСПЛ визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем "Молдавської Республіки Придністров'я" (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

У пункті 333 цього рішення ЄСПЛ зазначив: "Суд вважає, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратистський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна усіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією".

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

В цьому випадку суд вважає, що позбавлення позивача пенсійних виплат не є необхідним та в інтересах суспільства.

Ведучи мову про "Закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на той самий критерій, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. справу "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (Case of James and others v. the United Kingdom), рішення від 21 лютого 1986 року, заява № 3/1984/75/119, § 40. Цей критерій вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві.

Відповідно до пункту 15 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" орган, що здійснює соціальні виплати та структурний підрозділ з питань соціального захисту населення, на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утворених районними, районними у мм. Києві і Севастополі держадміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі утворення) рад, призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи, та здійснює повернення сум недоотриманих соціальних виплат за минулий період відповідно до законодавства.

З огляду на те, що факт втрати пенсійної справи підтверджено та встановлено право позивача на отримання пенсії відповідно до положень Закону України «Про пенсійне забезпечення», суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для відмови в задоволенні позову.

Отже, виходячи з викладених доводів, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог.

Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи відповідача спростовуються доводами, викладеними позивачем.

На думку колегії суддів апеляційної інстанції, виходячи з обставин справи та норм законодавства України, що регулює дані правовідносини, права, свободи та інтереси позивача захищені, а права та інтереси відповідача не були порушені.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правового обґрунтування, покладеного в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись ст. 241-245, 250, 315, 316, 321, 322 КАС України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду Украни в Дніпропетровській області - залишити без задоволення.

Постанову Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 листопада 2017 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду згідно ч.2 ст. 325 КАС України набирає законної сили з моменту підписання суддями (26.06.2018) та відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України оскарженню не підлягає, оскільки в силу п. 3 ч. 6 ст. 12 КАС дана справа є справою незначної складності.

В силу п. 2 частини 5 ст. 328 КАС постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів в порядку та строки, встановлені ст. 328, 329 КАС України.

Повний текст постанови складено 26.06.2018р.

Головуючий суддя: Ю.В. Дурасова

Суддя: Л.А. Божко

Суддя: О.М. Лукманова