ОКРЕМА ДУМКА

Судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.

30 травня 2018 року

м. Київ

Провадження № 14-107цс18

у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Терра Банк» (далі - ПАТ «Терра Банк»), уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Терра Банк» Ірклієнка Юрія Петровича (далі - Уповноважена особа Фонду) про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії, відшкодування майнової та моральної шкоди.

Суди встановили, що протягом 2013-2014 років між ПАТ «Терра Банк» та ОСОБА_2 було укладено три договори банківського вкладу (депозиту), за умовами яких останній вніс 151 000,00 грн.

У подальшому ОСОБА_2 було виплачено вклади та нараховані на них відсотки на загальну суму 153 319,37 грн.

Постановою Правління Національного банку України від 23 грудня 2014 року відкликано банківську ліцензію ПАТ «Терра Банк», а рішенням виконавчої дирекції Фонду від того ж числа розпочато процедуру ліквідації цього банку.

Пред'являючи у січні 2015 року вказаний позов, ОСОБА_2 посилався на те, що банк не виплатив йому відсотки за вкладами за час до закінчення строку дії договорів, а також за час після закінчення строку їх дії та до введення тимчасової адміністрації, у зв'язку із чим просив визнати незаконними дії та бездіяльність ПАТ «Терра Банк», які полягали у порушенні умов договору банківського вкладу, неналежному нарахуванні процентів за вкладами, що завдало йому збитків; визнати незаконними дії та бездіяльність Уповноваженої особи Фонду щодо неналежного виконання функцій та обов'язків під час здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Терра Банк», порушенні Уповноваженою особою Фонду вимог чинного законодавства, а саме: Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України від 23 лютого 2012 року№ 4452-VI«Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), Закону України від 02 жовтня 1996 року № 393/96-ВР«Про звернення громадян» та Закону України «Про інформацію» від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII; стягнути з ПАТ «Терра Банк» на його користь завдану матеріальну шкоду за період управління банком Уповноваженою особою Фонду (дії тимчасової адміністрації) у сумах: 4 066,33 грн - відсотки за вкладами за час до закінчення терміну дії договорів банківського вкладу; 7 483,46 грн - відсотки за вкладами за період від закінчення терміну дії договорів до позбавлення банку ліцензії; 874,69 грн - 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання; 11 209,58 грн - інфляційні втрати; 855,46 грн - невиплачені кошти за картковим рахунком, а також стягнути солідарно з відповідачів 15 000,00 грн у рівних частинах на відшкодування моральної шкоди та зобов'язати Уповноважену особу Фонду надати позивачу виписки за депозитами з зазначенням руху коштів за ними, інформацію за нарахованими та сплаченими до бюджету сумами податку на відсотки.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Уповноваженої особи Фонду про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди скасовано, провадження у цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у зв'язку з тим, що спір у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У липні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована, у тому числі й тим, що апеляційним судом неправомірно закрито провадження у справі в частині вимог до Уповноваженої особи Фонду, оскільки заявлена ним шкода виникла із цивільно-правової угоди, тому спір має розглядатися у порядку цивільного судочинства.

05 жовтня 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказану справу призначено до судового розгляду.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, ЦПК України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким ЦПК України викладений у новій редакції, а тому 05 лютого 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року, яку 06 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2015 року у незміненій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року залишено без змін.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_2 до Уповноваженої особи Фонду та закриваючи провадження у справі у цій частині, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодилася й Велика Палата Верховного Суду, керувався тим, що оскільки Фонд є державною установою, тому спірні правовідносини як публічно-правові підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства.

При цьому Великою Палатою Верховного Суду вказано про те, що до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, а Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду, у разі делегування їй повноважень, після запровадження тимчасової адміністрації в банку, фактично набуває всіх повноважень органів управління та контролю банку та діє в тому числі як представник останнього, зокрема в договірних правовідносинах з клієнтами банку.

Однак з указаними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна з огляду на таке.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України).

ОСОБА_2звернувся з позовому зв'язку із тим, що з моменту призначення у ПАТ «Терра Банк» Уповноваженої особи Фонду, банк припинив нарахування процентів за депозитами та у вересні 2014 року на його звернення до Уповноваженої особи Фонду про отримання нарахованих процентів за вкладами та сум, передбачених статтями 625, 1061 ЦК України, кошти виплачені не були.

За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій) під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 ЦК України.

Зі змісту частини третьої цієї статті вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Отже, в цивільному зобов'язанні боржником є сторона, яка має здійснити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та ін.) або утриматися від такої дії.

Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Згідно із частиноюпершою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07 грудня 2000 року № 2121-IIIвклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Згідно із частиною першою статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Відповідно до частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ.

Уповноважена особа Фонду в частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує функції керівництва банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають із укладених ним договорів, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин.

Разом з тим Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права (частини перша і друга статті 3 Закону № 4452-VI).

Отже, юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи.

Згідно з частиною п'ятою статті 34 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.

Частиною першою статті 36 Закону № 4452-VI (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина перша статті 26 Закону № 4452-VI в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 26 Закону № 4452-VI вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Частиною третьою статті 27 Закону № 4452-VI передбачено, що уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Тобто законодавець визначає Фондяк особливий суб'єкт, який може бути боржником у відносинах неплатоспроможності банку.

При цьому частиною першою статті 49 Закону № 4452-VI визначено, що Фонд припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення 30 днів з дня опублікування відомостей відповідно до частини другої статті 45 цього Закону. Будь-які вимоги, що надійшли після закінчення цього строку, вважаються погашеними, крім вимог вкладників у межах гарантованої Фондом суми відшкодування за вкладами.

Разом з тим варто зазначити, що передбачений тридцятиденнийстрок на прийняття вимог кредиторів не може бути преклюзивним, оскільки у самій статті 49 Закону № 4452-VI про це не зазначено прямо, а також таке обмеження строку звернення направлене не на позбавлення права кредиторів банку, якими є у значній кількості фізичні особи, а на дисциплінування кредиторів у виконанні своїх обов'язків щодо прояву волевиявлення на отримання від банку, що ліквідується, виконання грошового зобов'язання.

У статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція)зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (рішення від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції»).

Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення від 20 листопада 1995 року в справі «Прессос Компанія Нав’єра С. А. та інші проти Бельгії»).

Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, суд визнає, що держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте, суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на «мирне володіння [його] майном» в розумінні першого речення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (рішення від 12 листопада 2002 року у справі «Звольски та Звольська проти Республіки Чехія»).

Отже, обмеження надзвичайно коротким строком кредиторів у зверненні з вимогами про включення до реєстру акцептованих кредиторів з урахуванням процедури доведення до відома кредиторів про зміну правового статусу банку без можливості поновлення такого строку, якщо його пропущено з причин, що є поважними і не залежали від волі та дій кредитора банку, не є необхідним у правовій державі. Таке обмеження буде непропорційним і неправомірним обмеженням прав кредиторів та неправомірним втручанням у право на мирне володіння своїм майном, у здійсненні майнових прав.

За змістом статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, й відшкодування збитків та моральної шкоди.

Частиною першою статті 623 ЦК України встановлено, що боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Заявлені позивачем вимоги витікають з депозитних договорів та стосуються стягнення процентів за вкладами з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми за весь час прострочення грошових зобов'язань.

Таким чином, після введення тимчасової адміністрації в банку, ліквідатор (у даному випадку Уповноважена особа Фонду) з дня свого призначення фактично представляє орган управління неплатоспроможного ПАТ «Терра Банк» у правовідносинах, у тому числі й за депозитними договорами після настання встановленого строку їх виконання, у зв'язку із чим здійснює замість цього неплатоспроможного банку виплату коштів за всіма депозитами, включаючи нараховані проценти, або з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом в межах гарантованої суми, а також відшкодування збитків та моральної шкоди в результаті порушення умов таких договорів.

Тобто наявність обставин і умов, які є ознаками неплатоспроможності банку є, підставою для призначення у ньому тимчасової адміністрації, а під час виконання функцій з управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, Уповноважену особу Фонду визначають як представника боржника за зобов'язаннями, які виникли в результаті здійснення діяльності банком.

Отже, спір у справі, що розглядається, є спором про наявність чи відсутність цивільного права визнаватися вкладником чи кредитором банку і отримати відшкодування за вкладом, у тому числі й завданих збитків і моральної шкоди з неплатоспроможного банку, однак саме за рахунок коштів Фонду, у розмірі, передбаченому статтею 26 Закону № 4452-VI, а тому він має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

З огляду на вимоги статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України (у редакціях, чинних на час розгляду справи в суді) не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між Уповноваженою особою Фонду, Фондом та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права вкладника за відповідним договором на отримання відшкодування коштів за рахунок Фонду. У такому випадку виникає спір про цивільне право, оскільки повноваження Фонду і Уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних.

Крім того, способами захисту у адміністративній юстиції у разі задоволення позову відповідно до частини другої статті 245 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року чи частини другої статті 162 КАС України у редакції на час розгляду справи, є: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Тобто перелік таких способів обмежений і в даному випадку не передбачено такого способу, який би поновив права позивача.

Поновити право заявника можливо лише цивільно-правовими способами.

На підставі викладеного вважаю помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що спір у справі, що розглядається, в частині вимог до Уповноваженої особи Фонду про визнання дій та бездіяльності незаконними, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вищевказаних обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

Суддя: О. М. Ситнік