ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду

ЛященкоН. П., Ситнік О. М.

06 червня 2018 року м. Київ

щодо вирішення справи № 818/377/16 за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, ПАТ «Дельта банк» відповідно), третя особа - ПАТ «Дельта банк», про зобов'язання вчинити діїза касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року в складі колегії суддів Бенедик А. П., Калиновського А. А., Філатова Ю. М.

За наслідками розгляду 06 червня 2018 року Великою Палатою Верховного Судувказаної справи касаційну скаргу представникаОСОБА_3- ОСОБА_4 задоволено частково, ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до Харківського апеляційного адміністративного суду.

Із зазначеним висновком Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та висловлюємо окрему думку з огляду на таке.

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до уповноваженої особи Фонду, третя особа - ПАТ «Дельта банк», в якому просилавизнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо віднесення до нікчемних договору банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» від 09 лютого 2015 року № 003-18828-090215 у доларах США та зобов'язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію про неї як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта банк» за рахунок Фонду.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 23 червня 2016 року адміністративний позов задоволено. Зобов'язано уповноважену особу Фонду подати до Фонду інформацію щодо ОСОБА_3 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта банк» за рахунок Фонду.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

У жовтні 2016 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 серпня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI) Фондє установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом, а тому у спірних правовідносинах функції Фонду пов'язані зі здійсненням ним владних управлінських функцій, і спір за своїм характером є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Суди встановили, що 09 лютого 2015 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Дельта банк» укладено договір банківського вкладу «Найкращий від Миколая» № 003-18282-090215 у розмірі 7 500 доларів США. Ці грошові кошти були перераховані з рахунку ОСОБА_6 на депозитний рахунок позивача платіжним дорученням від 19 лютого 2015 року № 45621083.

Правління Національного банку України (далі - НБУ) постановою від 02 березня 2015 року № 150 віднесло ПАТ «Дельта банк» до категорії неплатоспроможних.

Виконавча дирекція Фонду рішенням від 02 березня 2015 року № 51 в ПАТ «Дельта банк» запровадила тимчасову адміністрацію з 03 березня 2015 року та призначила уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Дельта банк».

Тимчасова адміністрація ПАТ «Дельта банк» наказом від 16 вересня 2015 року № 813 «Щодо заходів, пов'язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів) за вкладними операціями» до договорів банківського вкладу (депозиту), що були укладені між ПАТ «Дельта банк» та фізичними особами - клієнтами банку після 16 січня 2015 року включно, застосувала наслідки нікчемності договорів банківського вкладу з підстав, визначених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.

Представник тимчасової адміністрації ПАТ «Дельта банк» листом від 23 вересня 2015 року повідомив позивача про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) від 09 лютого 2015 року № 003-18282-090215, укладеного між ПАТ «Дельта банк» та ОСОБА_3, згідно з пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.

02 жовтня 2015 року НБУ прийняв постанову № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Дельта банк». Того ж дня виконавча дирекція Фонду прийняла рішення № 181 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Дельта банк» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку».

12 жовтня 2015 року ОСОБА_3 отримала від Фонду грошові кошти у розмірі 905,66 грн, однак, на її думку, ця сума є значно меншою, ніж гарантоване державою відшкодування за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог закону.

Указані обставини стали підставою для звернення позивачки до суду з адміністративним позовом на захист порушених, на її думку, прав та інтересів.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції та направляючи справу для продовження розгляду до апеляційного адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір стосовно права на відшкодування вкладів фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах гарантованого державою відшкодування за вкладами, є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону № 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку. Оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Однак із указаними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна з огляду на таке.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України).

ОСОБА_3 заявлено такі позовні вимоги: визнати протиправними дії уповноваженої особи Фонду щодо віднесення до нікчемних договору банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» від 09 лютого 2015 року № 003-18828-090215 у доларах США та зобов'язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію про неї як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами в ПАТ «Дельта банк» за рахунок Фонду.

За змістом статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (тут і далі - ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Зі змісту частини третьої цієї статті вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Отже, нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.

Законом, який установлює нікчемність правочинів неплатоспроможного банку, є Закон № 4452-VI (частина третя статті 38 цього Закону).

Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ.

Уповноважена особа Фонду в частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує функції керівництва банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають із укладених ним договорів, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин.

Разом з тим Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права (частини перша і друга статті 3 Закону № 4452-VI), що не свідчить ні про владний характер правовідносин, стороною яких є Фонд, ні про їх владно-управлінські повноваження у правовідносинах з віднесення угод до категорії нікчемних, оскільки у цьому випадку Фонд діє як орган управління неплатоспроможного банку.

Отже, юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду в разі делегування їй повноважень має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними в частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Як передбачено у частині другій статті 38 Закону № 4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Частиною третьою статті 38 вказаного Закону встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з таких підстав: банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 6); банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 7).

Відповідно до частини п'ятої статті 38 вказаного Закону у разі отримання повідомлення Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. Такий нікчемний договір не може бути використаний для визначення ринкової ціни.

Згідно із частиною першою статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.

Уповноважена особа Фонду, підписуючи відповідний документ (наказ, рішення, розпорядчий документ, акт), по суті не приймає владного розпорядчого рішення щодо визнання правочину нікчемним, оскільки правочин визнається нікчемним законом автоматично. Таким рішенням лише констатується (фіксується) наявність у відповідних правочинах ознак нікчемності, встановлених законом. Підставою нікчемності правочину є не рішення уповноваженої особи Фонду, а норма закону, тому таке рішення (документ) не має розпорядчого значення і не є реалізацією владних управлінських функцій уповноваженої особи Фонду. Прийняття цього документа слід розглядати як дію, юридичний акт, що належить до підстав заявленого позову.

Відповідно до частин першої ? третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом. Такі обов'язки встановлені у статті 38 Закону № 4452-VI при віднесення договорів до категорії нікчемних.

Отже, зазначена дія уповноваженої особи Фонду є одностороннім правочином.При цьому повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних повноважень.

Спір у справі, що розглядається, є спором про визнання порушення уповноваженою особою Фонду вимог статті 38 Закону № 4452-VI в частині віднесення правочину до категорії нікчемних, застосування такою особою наслідків нікчемності правочину та про наявність чи відсутність цивільного права визнаватися вкладником чи кредитором банку й отримати відшкодування за вкладом, а тому такий спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України (у редакціях, чинних на час розгляду справи в суді) не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між уповноваженою особою Фонду, Фондом та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права вкладника за відповідним договором на отримання відшкодування коштів за рахунок Фонду. У такому випадку виникає спір про цивільне право, оскільки повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних.

Крім того, способами адміністративної юстиції у разі задоволення позову відповідно до частини другої статті 245 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року чи частини другої статті 162 КАС України у редакції на час розгляду справи, є: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Поновити право заявника можливо лише цивільно-правовими способами.

На підставі викладеного, вважаємо помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду про те, що спір у справі, що розглядається, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вищевказаних обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

Судді: Н. П. Лященко

О. М. Ситнік