ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М.

04 липня 2018 року

м. Київ

щодо вирішення справи № 826/1476/15 (провадження № 11-104апп18) за позовом ОСОБА_2 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), уповноваженої особи Фонду на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Український фінансовий світ» Гончарова Сергія Івановича (далі - уповноважена особа Фонду, ПАТ «КБ «Український фінансовий світ», банк відповідно) про визнання неправомірною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2015 року.

За наслідками розгляду 04 липня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.

Із висновками ВеликоїПалати Верховного Суду, викладеними в мотивувальній частині постанови, не погоджуюся та висловлюю окрему думку з огляду на таке.

У січні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, в якому просила: визнати протиправною (незаконною) бездіяльність Фонду щодо невключення її до реєстру (загального реєстру) вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; визнати протиправною (незаконною) бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; зобов'язати Фонд включити її до реєстру (загального реєстру) вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; зобов'язати уповноважену особу Фонду надати до Фонду додаткову інформацію щодо вкладника - позивача, якій необхідно здійснити виплату відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

У запереченнях на позовну заяву уповноважена особа Фонду зазначила, що після введення тимчасової адміністрації в банку тимчасовою комісією вжито заходи з метою виявлення правочинів, які мають ознаки нікчемності. Встановлено, що фізичні особи, які мали значні суми грошових коштів на поточних/депозитних рахунках домовлялися з працівниками банку про «подрібнення вкладів». З цього приводу уповноваженою особою Фонду подано заяву про вчинення кримінального правопорушення. До переліку правочинів, які визнані нікчемними, увійшов і зазначений банківський вклад позивача, а тому ОСОБА_2 не включено до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. Таким чином, оскільки правочин є нікчемним, то грошові кошти не підлягають відшкодуванню за рахунок Фонду. Зокрема, ці кошти є звичайною кредиторською заборгованістю, порядок виплати якої регламентовано статтею 52 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI). Разом із тим, за твердженнями відповідача, оскільки правочини та внесення коштів на рахунок визнано нікчемними, то позивач не має вкладу в банку та не є вкладником банку, і як наслідок - грошові кошти не підлягають відшкодуванню. Таким чином, відповідач вважає, що позивач не набув прав на гарантоване відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а тому він правомірно не включений до повного переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 червня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції вказав на відсутність підстав до включення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а також відсутність ознак протиправної бездіяльності уповноваженої особи Фонду, оскільки наказ останньої від 18 листопада 2014 року щодо визнання нікчемним договору банківського вкладу ОСОБА_2 є чинним і позивачем не оскаржується. При цьому перевіркою, яка передувала виданню такого акта, було встановлено, що кошти на депозитний рахунок, відкритий на ім'я позивача, надійшли від трьох різних фізичних осіб внаслідок «розбивки» їх великих вкладів з метою створення в майбутньому штучного зобов'язання Фонду з відшкодування грошових коштів за рахунок держави.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши, що оскільки реальні кошти позивачем на вкладний рахунок не перераховувались, а мало місце лише документальне оформлення перерахування, про що було відомо працівникам банку, то укладання договору та проведення фінансових операцій щодо зарахування коштів на рахунок, відкритий на ім'я позивача, погіршувало фінансове становище банку і сприяло приведенню його до неплатоспроможності, і такі обставини за частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI є підставою для визнання правочинів банку нікчемними.

Не погоджуючись із судовими рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій, у серпні 2015 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове - про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що помилковими є висновки судів щодо нікчемності договору, укладеного між позивачем і банком, та причетності позивача до кримінального правопорушення. Заявник вважає, що уповноважена особа Фонду перевищила свої повноваження, визнавши договір банківського вкладу позивача від 26 червня 2014 року № 42016 нікчемним, оскільки в даному випадку відсутні обставини, передбачені статтею 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім того, судами неправильно застосовано положення пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, оскільки договір банківського вкладу не може бути нікчемним з підстав наявності порушень, вчинених іншими клієнтами банку (не позивачем) та працівниками банку. Скаржник вважає безпідставними та надуманими посилання уповноваженої особи Фонду на той факт, що в цьому випадку йдеться про дроблення вкладу з метою отримання відшкодування за рахунок Фонду.

Задовольняючи частково касаційну скаргу ОСОБА_2 та скасовуючи попередні судові рішення і направляючи справу на новий судовий розгляд, Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог є передчасними і зробленими без дослідження всіх зібраних у справі доказів.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди не надали оцінки тому, що у наказі уповноваженої особи Фонду від 18 листопада 2014 року № 6 не визначено, відповідно до якого саме пункту частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI правочини позивача визначені як нікчемні. При цьому Фонд у поясненнях неодноразово посилається на статтю 228 ЦК України як на підставу для віднесення правочинів позивача до категорії нікчемних. У зв'язку з цим Велика Палата Верховного Суду зазначила, що перелік передбачених частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI підстав, за яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, є виключним. Положення статті 228 ЦК України не можуть бути застосовані комісією банку чи уповноваженою особою Фонду при вирішення питання щодо віднесення правочинів до нікчемних для розширення переліку підстав нікчемності, визначених у частині третій статті 38 Закону № 4452-VI.

Крім того, ВеликаПалата Верховного Суду зробила висновки, що суди не встановили, який саме правочин є нікчемним (відкриття ОСОБА_2 рахунку у банку, тобто договір № 42016, чи операції з перерахування коштів на цей рахунок з рахунків інших фізичних осіб: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7), як і не встановили, які умови договору № 42016 чи інших договорів передбачали платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг) прямо не встановлених законодавством чи внутрішніми документами банку.

Також, на думку Великої Палати Верховного Суду, суди не аргументували, чому платіжні операції з перерахування коштів із рахунків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на рахунок позивача є правочинами між банком та позивачем згідно зі статтею 202 ЦК України, адже, на переконання ВеликоїПалати Верховного Суду, здійснюючи операції з перерахування коштів, банк не вчиняє окремі правочини, а виконує свої зобов'язання з обслуговування клієнтів банку, передбачені ЦК України, Законом України «Про банки і банківську діяльність», Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 12 листопада 2003 року № 492, та договорами з відповідними клієнтами банку.

ВеликаПалата Верховного Суду зробила висновки, що якщо внаслідок проведених операцій Фонду, а не банку, завдані збитки (штучно збільшена сума гарантованих державною виплат), то стаття 38 Закону 4452-VI не може бути застосована, а Фонд має звертатися до суду з вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину на підставі статті 228 ЦК України. Лише за наявності рішення суду можна застосовувати до позивача будь-які наслідки недійсності нікчемного правочину за цією статтею. При цьому при виявленні нікчемних правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати правочини нікчемними. Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу банку, підписаного уповноваженою особою Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частина друга статті 215 ЦК України та частина третя статті 38 Закону № 4452-VI) незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Наказ банку не є підставою для застосування таких наслідків. Такий наказ є внутрішнім розпорядчим документом банку, який підписано уповноваженою особою Фонду, що здійснює повноваження органу управління банку. Тому факт того, що наказ уповноваженої особи Фонду не був оскаржений позивачем і є чинним жодним чином не впливає на нікчемність правочину.

З наведеними мотивами Великої Палати Верховного Суду та віднесенням до цього спору до адміністративної юрисдикції погодитися не можна з огляду на таке.

Суди встановили, у тому числі, що 26 червня 2014 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір № 42016 банківського вкладу (депозиту), згідно з умовами якого банк прийняв від вкладника на вкладний (депозитний) рахунок грошові кошти у сумі 168 231,11 грн у тимчасове користування на строк до 28 липня 2014 року та зобов'язався сплачувати проценти за їх користування.

Згідно з платіжними дорученнями від 26 червня 2014 року № № TR.56306.492.372, TR.56306.488.372, TR.56306.484.372, платниками за якими були ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 відповідно, на вкладний (депозитний) рахунок ОСОБА_2 перераховано кошти в загальній сумі 168 231,11 грн.

14 серпня 2014 року постановою Правління НБУ прийнято рішення № 491 «Про віднесення ПАТ «КБ «Український фінансовий світ» до категорії неплатоспроможних». Цього ж дня виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 14 серпня 2014 року № 69 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Український фінансовий світ».

30 жовтня 2014 року тимчасова адміністрація банку видала наказ № 34 про створення комісії щодо визнання нікчемними правочинів (договорів) банківських вкладів (депозитів), які обліковуються на балансі банку, а 10 листопада 2014 року за наслідками засідання цієї комісії визначили нікчемним, зокрема, договір банківського вкладу ОСОБА_2 та проведені згідно з ним транзакції у зв'язку з тим, що він мав на меті збільшення гарантованої суми, що відшкодовується Фондом.

Постановою Правління НБУ від 10 листопада 2014 року № 717 відкликано банківську ліцензію Банку, а рішенням виконавчої дирекції Фонду від 13 листопада 2014 року № 119 розпочато процедуру його ліквідації, уповноваженою особою Фонду на ліквідацію банку строком на 1 рік призначено Гончарова С. І.

18 листопада 2014 року уповноваженою особою Фонду видано наказ № 6, яким на підставі зазначених висновків комісії визнано нікчемним, зокрема, договір банківського вкладу ОСОБА_2

23 грудня 2014 року ОСОБА_2 через свого представника звернулася до відповідачів із заявою про включення її до переліку (реєстру) вкладників банку, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, та виплату залишку гарантованої суми відшкодування за договором банківського вкладу.

Уповноважена особа Фонду листом від 23 грудня 2014 року № 001/3759 повідомила позивача, що укладений нею з банком договір банківського вкладу та операції з внесення та перерахування грошових коштів за відкритим за ним рахунком є нікчемними відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI та статті 228 ЦК України, у зв'язку з чим позивача не включено до переліку та реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду.

Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

ЄСПЛ у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді)).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України).

ОСОБА_2 заявлено такі позовні вимоги: визнання протиправною (незаконною) бездіяльності Фонду щодо невключення її до реєстру (загального реєстру) вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; визнання протиправною (незаконною) бездіяльності уповноваженої особи Фонду щодо невключення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; зобов'язання Фонду включити її до реєстру (загального реєстру) вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; зобов'язання уповноваженої особи Фонду надати до Фонду додаткову інформацію щодо вкладника - позивача, якій необхідно здійснити виплату відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.

З аналізу частини першої статті 26 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом у розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення банку з ринку, але не більше 200 000 гривень.

У даному випадку Фонд виступає гарантом перед вкладником за виконання банком своїх повноважень і має ознаки забезпечення зобов'язання, передбачені статтями 546, 548 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Це зобов'язання Фонду ґрунтується безпосередньо з Закону № 4452-VI, що відповідає вимогам частини третьої статті 11 ЦК України.

Додатково можна зауважити, що кошти на виплату гарантованої суми вкладу Фонд передає не безпосередньо вкладнику, а, виходячи з усталеної практики Фонду, такі кошти передаються Фондом неплатоспроможному банку за договором позики відповідно до пункту 7 частини другої статті 20 названого Закону, а вимоги Фонду, відповідно до пункту 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI задовольняються у третю чергу.

Тобто, як між вкладником та банком, Фондом та банком, Фондом і вкладником існують приватноправові відносини з банківського рахунку (вкладу).

За змістом статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України 2004 року).

Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 ЦК України. Зі змісту частини третьої цієї статті вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Законом, який установлює нікчемність правочинів неплатоспроможного банку, є Закон № 4452-VI (частина третя статті 38 цього Закону).

Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ.

Уповноважена особа Фонду в частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує функції керівництва банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають із укладених ним договорів, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин.

Разом з тим Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права (частини перша і друга статті 3 Закону № 4452-VI).

Юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду в разі делегування їй повноважень має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними в частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Як зазначено у частині другій статті 38 Закону № 4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з таких підстав: банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 6); банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 7).

Відповідно до частини п'ятої статті 38 вказаного Закону у разі отримання повідомлення Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. Такий нікчемний договір не може бути використаний для визначення ринкової ціни.

Згідно із частиною першою статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.

Уповноважена особа Фонду, підписуючи відповідний документ (наказ, рішення, розпорядчий документ, акт), по суті не приймає владного розпорядчого рішення щодо визнання правочину нікчемним, оскільки правочин визнається нікчемним законом автоматично. Таким рішенням лише констатується (фіксується) наявність у відповідних правочинах ознак нікчемності, встановлених законом. Підставою нікчемності правочину є не рішення уповноваженої особи Фонду, а норма закону, тому таке рішення (документ) не має розпорядчого значення і не є реалізацією владних управлінських функцій уповноваженої особи Фонду. Прийняття цього документа слід розглядати як дію, юридичний акт, що належить до підстав заявленого позову.

Отже, повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних повноважень.

Спір у справі, що розглядається, є спором про наявність чи відсутність цивільного права визнаватися вкладником чи кредитором банку і отримати відшкодування за вкладом, а тому він має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України 2004 року, статті 2 КАС України (у редакціях, чинних на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між уповноваженою особою Фонду, Фондом та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права вкладника за відповідним договором на отримання відшкодування коштів за рахунок Фонду. У такому випадку виникає спір про цивільне право, оскільки повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних.

Крім того, способами адміністративної юстиції у разі задоволення позову відповідно до частини другої статті 245 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) чи частини другої статті 162 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), є: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Виходячи з викладеного, вважаю, що спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вищевказаних обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

Крім того, Великою Палатою Верховного Суду при розгляді спорів до уповноваженої особи Фонду та банку про визнання недійсним наказу уповноваженої особи Фонду про виявлення нікчемних правочинів зазначено, що відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI Фонд зобов'язаний забезпечити збереження активів банку, зокрема забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. На виконання цих приписів уповноважена особа Фонду діє як орган управління банком (пункти 49-50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18). У цій постанові Велика Палата Верховного Суду визначила юрисдикційність вказаних спорів, як таких, що мають приватноправових характер і підлягають розгляду у порядку господарського судочинства. Аналогічні висновки містяться і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/17448/16 (провадження № 12-17гс18).

За встановлених обставин справи та указаних норм матеріального та процесуального права, поновити право заявника можливо лише цивільно-правовими способами.

У разі визначення юрисдикційності спору не за змістом правовідносин, що виникли між сторонами, а за розміром вкладу, який підлягає відшкодуванню, без урахування змісту позовних вимог та мети позову - отримати свій вклад і нараховані проценти, чому перешкоджає невизнання уповноваженою особою Фонду, як органом управління банком, права позивача на вклад, тобто наявність спору про майнове право, яке підлягає захисту з урахуванням статті першої Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статей 41 та 55 Конституції України, не ґрунтується на вимогах закону.

У рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41).

Грошові кошти є об'єктом права власності, у тому числі приватної.

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої статті 1063 ЦК України особа може укласти договір банківського вкладу на користь третьої особи.

Наука цивільного права виходить із того, що розміщення особою коштів на рахунках банку з метою їх збереження є реалізацією її права власності на ці кошти.

Реальність будь-якого суб'єктивного права власності полягає в його гарантованості.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»).

При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.

Так, згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.

Відповідно до частин першої ? третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом. Такі обов'язки встановлені у статті 38 Закону № 4452-VI при віднесення договорів до категорії нікчемних.

Фонд має повноваження на визнання правочинів нікчемними на підставі положень статті 38 Закону № 4452-VI.

Висновок ВеликоїПалати Верховного Суду про те, що наказ уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемним правочину є внутрішнім розпорядчим документом банку, і не є підставою для застосування наслідків нікчемності правочину, оскільки такі наслідки настають для сторін у силу вимог закону, не відповідає змісту повідомлення уповноваженої особи Фонду щодо наслідків віднесення правочину до нікчемного відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI та статті 228 ЦК України, у зв'язку з чим позивача не включено до переліку та реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду.

Отже, унеможливлення особою оспорити акт уповноваженої особи, яка в такому випадку діє як керівний орган банку, та оскаржити застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, обмежує її права на судовий захист, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту.

Вказаний висновок обмежує право позивачки на мирне володіння майном.

На підставі викладеного, вважаю помилковими мотиви та висновки Великої Палати Верховного Суду про направлення справи на новий судовий розгляд, адже провадження в цій справі підлягало закриттю, оскільки спір не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Суддя О. М. Ситнік