ОКРЕМА ДУМКА

Судді Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М.

04 липня 2018 року

м. Київ

справа № 819/353/16

провадження № 11-163апп18

у справі за позовом ОСОБА_2 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Кадирова В. В. (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, ПАТ «Дельта Банк» відповідно) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Мікули О. І., Качмара В. Я., Кушнерика М. П.

За наслідками розгляду 04 липня 2018 року Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2016 року в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог ОСОБА_2 про зобов'язання уповноваженої особи Фонду надати до Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_2 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Дельта Банк» за рахунок Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року № 023-19553-250215 скасовано. Справу № 819/353/16 в цій частині направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. В іншій частині ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2016 року залишено без змін.

Із висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюсь та відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) висловлюю окрему думку з огляду на таке.

У березні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду від 16 вересня 2015 року № 813 у частині визнання правочину за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року № 023-19553-250215, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2, нікчемним правочином; зобов'язати уповноважену особу Фонду надати Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_2 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Дельта Банк» за рахунок Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року № 023-19553-250215.

Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2016 року постанову суду першої інстанції скасовано, провадження в адміністративній справі закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАС Україниу редакції, що діяла на час постановлення ухвали.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір щодо захисту права в разі його порушення банком, який перебуває у стадії ліквідації, підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

ВеликаПалата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року зробила два висновки:

1. Спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів (пункт 44 постанови).

2. Встановлена правова природа наказу уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, яка здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття цього наказу. Права позивача не можуть бути порушені внаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи. Правова природа згаданого наказу унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його недійсним, тому позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу уповноваженої особи Фонду у частині визнання правочину за договором банківського вкладу (депозиту) нікчемним правочином, не можуть бути розглянуті у судовому порядку (у тому числі в господарських судах) (пункти 49?52 постанови).

З такими висновками не погоджуюся у повному обсязі.

З окремою думкою суддів Прокопенка О. Б. та Саприкіної І. В. погоджуюся у частині того, що вказаний наказ може бути оскаржено до суду, тобто над такими діями уповноваженої особи Фонду має бути судовий контроль.

У позовній заяві ОСОБА_2 зазначав, що підставою його звернення є та обставина, що після віднесення постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 02 березня 2015 року № 150ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних, уповноваженою особою Фонду його повідомлено про віднесення договору банківського вкладу, укладеного між ним та ПАТ «Дельта Банк» до нікчемних. Вказані дії унеможливили отримання ним коштів за вкладом за рахунок Фонду. Вважав, що такими діями порушено його права, просив визнати наказ уповноваженої особи Фонду в частині визнання правочину за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року протиправним і скасувати та зобов'язати уповноважену особу Фонду надати Фонду додаткову інформацію про нього як про вкладника банку.

Великою Палатою Верховного Суду зазначено, що наказ уповноваженої особи Фонду є внутрішнім документом і не спричиняє виникнення правових наслідків.

Разом з тим вказані висновки зроблені без врахування фактичних обставин справи.

Судом першої інстанції досліджувалися надані сторонами докази, у тому числі наказ ПАТ «Дельта Банк», Тимчасової адміністрації від 16 вересня 2015 року № 813, з витягу якого вбачається, що уповноваженою особою Фонду наказано відповідальним особам забезпечити, у тому числі, формування банківських проводок по поверненню коштів з депозитних рахунків, відкритих відповідно до договорів, або з поточних рахунків, на які відповідно до умов договорів були перераховані кошти після закінчення строку дії договорів або дострокового їх розірвання, на рахунки фізичних осіб, які здійснили перерахування коштів на вкладні рахунки, відкриті відповідно до умов договорів, перелік яких наведено в Додатку № 1 до цього наказу, автоматизацію процесу сторнування процентів, нарахованих відповідно до умов договорів банківського вкладу (депозиту), що є нікчемними з підстав, визначених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).

Зобов'язано посадових осіб банку забезпечити перевірку сформованих проводок та здійснити фактичне підтвердження таких проводок.

Зобов'язано посадових осіб банку врахувати залишки на рахунках отримувачів та платників за операціями, перелік яких наведено у Додатку № 2 до цього наказу, після застосування наслідків нікчемності, при формуванні повного переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.

Зобов'язано направити особам, перелік яких наведено у додатку № 3 повідомлення про нікчемність правочину згідно зі статтею 38 Закону № 4452-VI.

Застосовано наслідки нікчемності договорів банківського вкладу (депозиту), що є нікчемними з підстав, визначених пунктом 7 частини третьої статті 38 названого Закону, за якими було здійснено перерахування коштів на вклади як третіми особами, так і власниками депозитного рахунку, перелік яких наведено в Додатку № 4 до цього наказу, для чого здійснити дії, передбачені наказом, при цьому за вказаними договорами застосувати наслідки нікчемності в порядку, визначеному в примітках додатку № 4 до цього наказу (а. с. 40, 41).

З наданого реєстру договорів вбачається, що договір з ОСОБА_2 віднесено до нікчемних (а. с. 42).

З витягу з Реєстру операцій вбачається, що 17 вересня 2015 року з депозитного рахунку ОСОБА_2 повернуто на рахунок ОСОБА_8 2 927 доларів США, що у еквіваленті становить 63 874,75 грн. У призначенні платежу зазначено, що вказана сума є поверненням коштів внаслідок застосування нікчемності договору банківського вкладу від 25 лютого 2015 року згідно з наказом від 16 вересня 2015 року № 813 (а. с. 44).

Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне право.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

ЄСПЛ у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій)).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України).

ОСОБА_2 заявлено такі позовні вимоги:

1) визнати протиправним та скасувати наказ уповноваженої особи Фонду від 16 вересня 2015 року № 813 у частині визнання правочину за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року № 023-19553-250215, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_2, нікчемним правочином;

2) зобов'язати уповноважену особу Фонду надати Фонду додаткову інформацію про ОСОБА_2 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Дельта Банк» за рахунок Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) від 25 лютого 2015 року № 023-19553-250215.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.

Однак, у даному випадку позивач вважав, що неправомірні дії уповноваженої особи Фонду пов'язані з виданням нею наказу про віднесення до нікчемних договору банківського вкладу.

З аналізу частини першої статті 26 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом у розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення банку з ринку, але не більше 200 000 гривень.

У даному випадку Фонд виступає гарантом перед вкладником за виконання банком своїх повноважень і має ознаки забезпечення зобов'язання, передбачені статтями 546, 548 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Це зобов'язання Фонду ґрунтується безпосередньо з Закону № 4452-VI, що відповідає вимогам частини третьої статті 11 ЦК України.

Додатково можна зауважити, що кошти на виплату гарантованої суми вкладу Фонд передає не безпосередньо вкладнику, а, виходячи з усталеної практики Фонду, такі кошти передаються Фондом неплатоспроможному банку за договором позики відповідно до пункту 7 частини другої статті 20 названого Закону, а вимоги Фонду, відповідно до пункту 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI задовольняються у третю чергу.

Тобто, як між вкладником та банком, Фондом та банком, Фондом і вкладником існують приватноправові відносини з банківського рахунку (вкладу).

Крім того, Великою Палатою Верховного Суду при розгляді спорів до уповноваженої особи Фонду та банку про визнання недійсним наказу уповноваженої особи Фонду про виявлення нікчемних правочинів, зазначено, що відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI Фонд зобов'язаний забезпечити збереження активів банку, зокрема забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. На виконання цих приписів уповноважена особа Фонду діє як орган управління банком (пункти 49?50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ту Джест 2014» до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації у Публічному акціонерному товаристві Комерційному банку «Євробанк», Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Євробанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Ту Джест», Товариство з обмеженою відповідальністю «Южтранзит», Товариство з обмеженою відповідальністю «Амфіктіон Овідіополь», Товариство з обмеженою відповідальністю «Греїн-Експорт», ОСОБА_9; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання наказу недійсним).

У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 Велика Палата Верховного Суду визначила юрисдикційність вказаних спорів, як таких, що мають приватноправових характер і підлягають розгляду у порядку господарського судочинства.

Аналогічні висновки містяться і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/17448/16 (провадження № 12-17гс18).

У разі визначення юрисдикційності спору не за змістом правовідносин, що виникли між сторонами, а за розміром вкладу, який підлягає відшкодуванню, без урахування змісту позовних вимог та мети позову - отримати свій вклад і нараховані проценти, чому перешкоджає невизнання уповноваженою особою Фонду, як органом управління банком, права позивача на вклад, тобто наявність спору про майнове право, яке підлягає захисту з урахуванням статті першої Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статей 41 та 55 Конституції України, не ґрунтується на вимогах закону.

У рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41).

Грошові кошти є об'єктом права власності, у тому числі приватної.

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої статті 1063 ЦК України особа може укласти договір банківського вкладу на користь третьої особи.

Наука цивільного права виходить із того, що розміщення особою коштів на рахунках банку з метою їх збереження є реалізацією її права власності на ці кошти і водночас укладенням між вкладником і банком цивільно-правової угоди (договору банківського вкладу), підтвердженням якої є ощадна книжка.

Реальність будь-якого суб'єктивного права власності полягає в його гарантованості.

За змістом статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).

Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 ЦК України. Зі змісту частини третьої цієї статті вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Законом, який установлює нікчемність правочинів неплатоспроможного банку, є Закон № 4452-VI (частина третя статті 38 цього Закону).

Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

Відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ.

Уповноважена особа Фонду в частині реалізації своїх повноважень щодо управління банком, до якого застосовано тимчасову адміністрацію, виконує функції керівництва банківської установи, оскільки після призначення тимчасової адміністрації керівництво банку втрачає свої повноваження, а в правовідносинах банку, які випливають із укладених ним договорів, уповноважена особа Фонду діє як представник сторони договірних відносин.

Разом з тим Фонд як самостійна юридична особа є особою публічного права (частини перша і друга статті 3 Закону № 4452-VI).

Юрисдикція спорів, однією зі сторін яких є Фонд, визначається з огляду на зміст правовідносин та функції Фонду або його уповноваженої особи.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 37 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду в разі делегування їй повноважень має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними в частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Як зазначено у частині другій статті 38 Закону № 4452-VI, протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Частиною третьою статті 38 Закону № 4452-VI встановлено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з таких підстав: банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 6); банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку (пункт 7).

Відповідно до частини п'ятої статті 38 вказаного Закону у разі отримання повідомлення Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. Такий нікчемний договір не може бути використаний для визначення ринкової ціни.

Згідно із частиною першою статті 54 Закону № 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.

Уповноважена особа Фонду, підписуючи відповідний документ (наказ, рішення, розпорядчий документ, акт), по суті не приймає владного розпорядчого рішення щодо визнання правочину нікчемним, оскільки правочин визнається нікчемним законом автоматично. Таким рішенням лише констатується (фіксується) наявність у відповідних правочинах ознак нікчемності, встановлених законом. Підставою нікчемності правочину є не рішення уповноваженої особи Фонду, а норма закону, тому таке рішення (документ) не має розпорядчого значення і не є реалізацією владних управлінських функцій уповноваженої особи Фонду. Прийняття цього документа слід розглядати як дію, юридичний акт, що належить до підстав заявленого позову.

Отже, повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних повноважень.

Спір у справі, що розглядається, є спором про наявність чи відсутність цивільного права визнаватися вкладником чи кредитором банку і отримати відшкодування за вкладом, а тому він має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України (у редакціях, чинних на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між уповноваженою особою Фонду, Фондом та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права вкладника за відповідним договором на отримання відшкодування коштів за рахунок Фонду. У такому випадку виникає спір про цивільне право, оскільки повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних.

Крім того, способами адміністративної юстиції у разі задоволення позову відповідно до частини другої статті 245 КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року чи частини другої статті 162 КАС України у редакції на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, є: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Поновити право заявника можливо лише цивільно-правовими способами.

Виходячи з викладеного, вважаю, що спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вищевказаних обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

Стосовно висновку Великої Палати Верховного Суду щодо часткового закриття провадження у справі з мотивів неможливості розгляду вимог судами, вважаю за необхідне зазначити наступне.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»).

При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; повинно йтися про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

З мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп вбачається, що частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Таким чином, положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так і інших прав та свобод людини і громадянина.

Частина перша статті 55 Конституції України відповідає зобов'язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (582-12), Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Висновок про неможливість оскарження наказу уповноваженої особи Фонду про віднесення правочину (договору) до нікчемних та застосування наслідків нікчемності правочину, є тим обмеженням доступу до правосуддя, на які звертали увагу у своїх рішеннях, як ЄСПЛ, так і Конституційний Суд України.

Вважаю, що обмеження доступу до правосуддя можливе лише у випадках, встановлених законом. Тлумачення, тим більше розширювальне такого обмеження, за наявності майнового спору між сторонами, недопустиме, виходить за межі повноважень суду.

Для визначення правової природи рішення про наявність підстав нікчемності правочину, складеного уповноваженою особою Фонду, підлягають застосуванню положення ЦК України про підстави і порядок визнання правочину нікчемним.

Так, згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність вимогам закону, незалежно від визнання його таким.

Відповідно до частин першої ? третьої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом. Такі обов'язки встановлені у статті 38 Закону № 4452-VI при віднесення договорів до категорії нікчемних.

Фонд має повноваження на визнання правочинів нікчемними на підставі положень статті 38 Закону № 4452-VI.

З оскаржуваного наказу № 813 від 16 вересня 2015 рокута Реєстру операцій від 17 вересня 2015 року, здійснених на підставі вказаного наказу, вбачається, що відповідно до наказу уповноважені особи Фонду у зв'язку з віднесенням банківської проводки про зарахування коштів на вкладний рахунок до нікчемних правочинів, без згоди вкладника з його банківського рахунку списано гроші та перераховано на рахунок третьої особи - ОСОБА_8 Крім того, з вкладного рахунку сторновано, списано, нараховані проценти. Тобто, правові наслідки відбулися уже за фактом видачі оспорюваного наказу, ці правові наслідки виникли як у вкладника банку, який позбавився коштів (вкладу та процентів), так і третьої особи, на рахунок якої зараховано без її згоди відповідні кошти.

Оскільки договір банківського вкладу за своєю природою є публічним, то за таких обставин кожен вкладник не гарантований від позадоговірного втручання у його власність та розпорядження його коштами іншою стороною договору, без права на судовий захист у спосіб, який має право обирати сама особа.

Таким чином, висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що наказ уповноваженої особи Фонду про визнання нікчемним правочину є внутрішнім розпорядчим документом банку, і не є підставою для застосування наслідків нікчемності правочину, оскільки такі наслідки настають для сторін у силу вимог закону, не відповідає змісту наказу, реєстру банківських операцій, повідомлення уповноваженої особи Фонду щодо наслідків віднесення правочину до нікчемного відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI та статті 228 ЦК України, у зв'язку з чим позивача не включено до переліку та реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду.

Отже, унеможливлення особою оспорити акт уповноваженої особи Фонду, яка в такому випадку діє як керівний орган банку, та оскаржити застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, обмежує її права на судовий захист, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту. У кінцевому рахунку вказаний висновок обмежує його право на мирне володіння майном.

Зважаючи на вимоги частини другої статті 38 Закону № 4452-VI, згідно з якою протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті, можна зробити висновок, що Фонд не тільки перевіряє, а і встановлює, чи є підстави для визнання правочину нікчемним. Отже, у даному випадку поєднуються як встановлені законом підстави для віднесення правочинів до категорії нікчемних, так і вольова діяльність працівників Фонду, його уповноваженої особи, які наділені правом визначати підстави для віднесення правочину до нікчемних, що не заперечує як помилки з боку вказаних осіб, так і можливості зловживання правом.

На підставі викладеного, вважаю помилковими мотиви та висновки Великої Палати Верховного Суду про направлення справи у частині вимог про зобов'язання відповідача надати інформацію до Фонду про позивача як вкладника, який має право на відшкодування коштів для продовження розгляду та залишення ухвали апеляційного суду у частині визнання протиправним та скасування наказу уповноваженої особи Фонду без змін, адже провадження в цій справі підлягає закриттю з тих підстав, що усі заявлені у справі позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Суддя: О. М. Ситнік