Справа № 2-а-130/09

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

    14 вересня 2009 року Суворовський районний суд міста Одеси в складі:

головуючого судді         Пепеляшкова О.С.

при секретарі             Чіндіній Н.Ю.

розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Одеського обласного військового комісаріату, головного управління пенсійного фонду України в одеській області, Головного управління державного казначейства України в Одеській області про визнання протиправними дій та бездіяльності відповідачів, зобов’язання вчинити певні дії а також стягнення частини пенсії відповідно до чинного законодавства України,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просить визнати протиправними дії та бездіяльність суб’єктів владних повноважень - Одеського обласного військового комісаріату та ГУПФУ в Одеській області щодо невірного нарахування та відмови провести перерахування підвищення пенсії, як ветерану війни-інваліду війни 1-ої групи, а також стягнути недоплачену суму підвищення пенсії за цей період, компенсацію грошових доходів (частини пенсії) у зв’язку з несвоєчасним перерахунком та невиплатою частини пенсії у вигляді її підвищення, та моральну шкоду з суб’єктів владних повноважень через Головне управління Державного казначейства України в Одеській області в загальному розмірі 5 000 грн., при цьому з ООВК – 4 000 гривень, з ГУПФУ в Одеській області – 1 000 гривень.

У судовому засіданні позивач та його представник вимоги за адміністративним позовом підтримали у повному обсязі.

Представник ГУПФУ в Одеській області заперечувала проти задоволення позову у повному обсязі, зазначила, що з їх сторони порушення не допускалися, оскільки пенсійна справа позивача передана їм з ООВК лише з 01.01.2007 року і з цього часу нарахування здійснюються згідно діючого законодавства. Також представник відповідача просила застосувати наслідки пропущення строку звернення до суду, передбачені ст.ст.99, 100 КАС України та відмовити у позові.

Інші відповідачі в судове засідання не з’явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили. Згідно ч.4 ст.128 КАС України, у разі неприбуття відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду справи, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття, розгляд справи не відкладається і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Вислухавши пояснення сторін, вивчивши та дослідивши надані письмові докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є ветераном війни-інвалідом війни 1-ої групи з 18.08.2004р., а до цього ветераном війни-інвалідом війни 2-ої групи, що підтверджується копіями посвідчення інваліда війни та довідки МСЕК.

До 31 грудня 2006 року позивач перебував на пенсійному обліку в Одеському обласному військовому комісаріаті, а з 01 січня 2007 року, згідно постанови Кабінету Міністрів України № 1522 від 02 листопада 2006 року «Про передачу органам Пенсійного фонду України функцій з призначення і виплати пенсій деяким категоріям громадян», – у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Одеській області. З 01.01.2007 року пенсія виплачується Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області.

Відповідно до ч.1 ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини 4 статті 13 Закону України від 22.10.1993 року № 3551-12 „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, Закону України № 458 від 23.11.1995 року „Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”(який був чинним до 01 січня 2006 р.) «…ветеранам війни-інвалідам війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищується: інваліду війни 2-ої групи – на 350%, а інваліду війни 1-ої групи – на 400% мінімальної пенсії за віком».

Наявність такого права у позивача є визначальним для вирішення даного спору. Крім того, це право гарантується ч.2 ст.46 Конституції України.

Згідно ч.3 ст.46 Конституції України пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Із врахуванням наведеної конституційної норми, розмір мінімальної пенсії за віком, з якої обраховується надбавка позивачу до пенсії як ветерану та інваліду війни, не може бути нижчою від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Так, відповідно до ч.1 ст.28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25, а у жінок - 20 років страхового стажу встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з положеннями ч.4 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

З 2000 року щорічно затверджувався прожитковий мінімум Законами України «Про затвердження прожиткового мінімуму…», однак ООВК не здійснював такі перерахування відповідно до зазначених Законів.

На підставі Закону України від 05.10.2005 року № 2939-15 «Про внесення змін до Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”» була змінена норма закону, щодо підвищення пенсій ветеранам війни: ветерану війни-інваліду війни 1-ої групи підвищення пенсії з 01.01.2006 року складає 50% прожиткового мінімуму, встановленого Законом «Про державний бюджет України» на відповідний рік. Згідно розрахункових документів, наданих другим відповідачем – ГУПФУ, позивачу нараховується щомісячне підвищення пенсії в розмірі, як зазначено в частині 4 статті 13 Закону № 3551-12 (в редакції Закону № 2939-15 від 05.10.2005 р.).

Як вбачається, заміна частини 4 ст.13 Закону України № 3552-12 від 22.10.1993 року в редакції 1994 року на нову редакцію 2006 року (згідно із Законом № 2939-15 від 05.10.2005 р.) значно погіршила матеріальну виплату - додаткову суму до призначеної пенсії ветерану війни - інваліду війни 1-ої групи. Разом з тим, зазначений Закон є чинним, його положення, що стосуються прав позивача, Конституційним Судом України не визнавалися не конституційними.

Згідно Закону України “Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців” №3591-ІV від 04.04.2006 року, який набрав чинності з моменту опублікування 29.04.2006 року, ст.25 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” (№2262-ХІІ) була викладена в такій редакції: “Особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д" статті 1-2 цього Закону, які мають право на пенсію за цим Законом і які є ветеранами війни, та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пенсії по інвалідності підвищуються в порядку і на умовах, передбачених зазначеним Законом”.

Проаналізувавши наведені вище норми законодавства, суд прийшов до висновку, що до внесення змін до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” і набрання ним чинності 29.04.2009 року, норма ч.3 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” та п.1 прикінцевих положень, не могли бути застосовані.  Тому суд вважає, що вимоги позивача провести перерахунок щомісячного підвищення до пенсії як ветерану війни інваліду 2-ї групи у розмірі 350 % мінімальної пенсії за віком підлягають задоволенню за період з 01 січня 2000 року по 31 жовтня 2002 року, та як ветерану війни - інваліду 1-ї групи, - з 01 листопада 2002 року по 29 квітня 2006 року (набрання чинності Закону України “Про внесення змін до деяких законів України з питань пенсійного забезпечення та соціального захисту військовослужбовців” №3591-ІV від 04.04.2006 року, - як спеціальної норми, яка має бути застосована до даних правовідносин).

В частині стягнення недоплаченого підвищення пенсії після 29.04.2006 року в розмірі 400 процентів мінімальної пенсії за віком вимоги позивача задоволенню не підлягають на підставі зазначених вище норм Законів.

Крім того, вимоги позивача стосовно нарахування йому підвищення пенсії у розмірі 400% мінімальної пенсії за віком в період після 29.04.2006 року не підлягають задоволенню, виходячи з судової практики Європейського Суду з прав людини, - справа „Кечко проти України“, СТРАСБУРГ, 08 листопада 2005 року, (Заява № 63134/00), „Войтенко проти України“, СТРАСБУРГ, 29 червня 2004 року, (Заява № 18966/02), а також рішення Європейського Суду „Бурдов проти Росії“, Страсбург, 07 травня 2002 року, (заява № 59498/00). При розгляді вище зазначених справ Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держава сама визначає, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано усі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (п.23 рішення Європейського Суду „Кечко проти України“). Також Європейський Суд не прийняв до уваги аргументи Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов’язань (п.26 рішення Європейського Суду „Кечко проти України“).

Суд критично ставиться до стверджень відповідачів стосовно пропуску позивачем строку позовної давності для звернення до суду з позовом про захист його порушених прав, свобод та інтересів, як ветерана війни, оскільки дана норма встановлює строк звернення до суду лише у сфері публічно-правових відносин. Заборгованість грошових коштів по пенсійному забезпеченню ветерану війни є цивільними відносинами між суб’єктами владних повноважень — Одеським обласним військовим комісаріатом, Головним Управлінням фонду України в Одеській області та фізичною особою, тому в даному випадку суд вважає необхідним застосування норми спеціальних Законів України про пенсійне забезпечення при вирішенні питання строку позовної давності під час прийняття рішення про повернення заборгованої суми частини пенсії у вигляді щомісячного підвищення пенсії. Так, п.2 ст.46 Закону України від 09.07.2003 року № 1058-15 „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування“, а також частини 2 ст. 55 Закону України від 09.04.1992р. № 2262-12 "Про пенсійне забезпечення осіб, які звільнилися з військової служби, та деяких інших осіб“ зазначають, що „…суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачується за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів“.

Відповідно до ст.56 Конституції України (254/96-ВР), кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Пунктом 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. №4, передбачено, що «відповідно до ст. 137 ЦПК України у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується». Відповідно до приписів Постанови під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданим споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушення стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

В якості обґрунтування для відшкодування моральної шкоди позивач зазначає про душевні страждання, погіршення нормального життя та організації свого оздоровлення, а також звернення до суду з позовом, що потребує додаткових матеріальних витрат.

Вивчивши вимоги та обґрунтування позивача в частині відшкодування моральної шкоди, суд вважає, що позивачем не зазначено, в чому конкретно полягає завдана моральна шкода та якими міркуваннями позивач керується визначаючи її розмір для відшкодування. За таких обставин суд приходить до висновку, що обставини, якими обґрунтовуються вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 5 000 грн. позивачем не доведено.

Також не підлягають задоволенню вимоги позивача про нарахування компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків нарахування і виплати пенсії за попередні роки, оскільки такі нарахування здійснювалися, однак не в повному обсязі, порушень строків виплати, як передбачено ч.2 Закону України “Про компенсацію громадянам частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати”, судом не встановлено.

Зі сторони Головного Управління Пенсійного фонду України (ГУПФУ) в Одеській області будь-яких порушень при перерахуванні пенсії позивачеві судом не встановлено, такі нарахування вони здійснюють з 01.01.2007 року у відповідності до діючого законодавства, тому в частині визнання їх дій (бездіяльності) неправомірними, вимоги позивача також не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 7-9, 11, 71, 94, 102, 158, 160, 162, 163 КАС України, суд, -  

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Одеського обласного військового комісаріату щодо не здійснення перерахунку підвищення пенсії ОСОБА_1 як ветерану війни - інваліду 2-ї групи з 01 січня 2000 року по 17 серпня 2004 року, та як ветерану війни - інваліду 1-ї групи - з 18 серпня 2004 року по 29 квітня 2006 року.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області провести перерахунок щомісячного підвищення до пенсії ОСОБА_1 як ветерану війни інваліду 2-ї групи у розмірі 350 % мінімальної пенсії за віком за період з 01 січня 2000 року по 17 серпня 2004 року, та як ветерану війни - інваліду 1-ї групи у розмірі 400 % мінімальної пенсії за віком, - з 18 серпня 2004 року по 29 квітня 2006 року.

В задоволені іншої частини позовних вимог відмовити.

Копію постанови надіслати іншим учасникам процесу.

Постанова може бути оскаржена до Апеляційного Адміністративного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня винесення постанови заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги або в порядку ч.4 ст.186 КАС України.

Суддя