АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 липня 2018 року м. Чернівці справа № 727/12430/17

Апеляційний суд Чернівецької області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Височанської Н. К.

суддів: Владичана А.І., Лисака І.Н.

секретар Костюк Л.С.

за участю: позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсними, визнання права власності на спадкове майно, за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 травня 2018 року, ухваленого під головуванням судді Слободян Г.М.,-

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсними, визнання права власності на спадкове майно.

Посилалась на те, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5, після смерті якої відкрилася спадщина на житловий будинок АДРЕСА_1 яку успадкували її брати - ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 по 1/3 частці кожний.

14 липня 1997 року ОСОБА_6 подарував її чоловіку ОСОБА_8 1/3 частину житлового будинку з належними до нього надвірними будівлями і спорудами по АДРЕСА_2 що підтверджується договором дарування.

24 лютого 1998 року вони з чоловіком ОСОБА_8 зареєструвалися в даному житловому будинку і з того часу в ньому постійно проживали.

В лютому 1998 року ОСОБА_7 повідомив її чоловіка, що втратив свідоцтво про право на спадщину, а тому 23 лютого 1998 року ним було отримано дублікат свідоцтва про право на спадщину за законом. В той же день ОСОБА_7 підписав доручення, яким уповноважив ОСОБА_1 зареєструвати вказаний дублікат свідоцтва в Чернівецькому бюро технічної інвентаризації, отримати довідку-характеристику для дарування зазначеної в свідоцтві частини житлового будинку з відповідною частиною належних до нього господарських будівель та споруд, які він успадкував, а також укласти від його імені договір дарування належної йому частини вказаного житлового будинку на користь його брата ОСОБА_8

27 березня 1998 року на виконання виданого їй доручення в Першій Чернівецькій державній нотаріальній конторі нею було укладено договір дарування відповідно до якого ОСОБА_7 подарував її чоловіку ОСОБА_8 належному йому 1/3 частину спірного житлового будинку.

Таким чином, прийнявши в дар від двох братів по 1/3 частині житлового будинку її чоловік ОСОБА_8 став власником усього домоволодіння по АДРЕСА_3

ІНФОРМАЦІЯ_3 її чоловік ОСОБА_8 - помер, а в листопаді 2016 року вона звернулася до Першої Чернівецької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

В січні 2017 року вона звернулася до нотаріуса з проханням видати свідоцтво про право на спадщину за законом та дізналася, що може отримати свідоцтво тільки на 2/3 частини житлового будинку, оскільки на 1/3 частину будинковолодіння уже видано 04 червня 2016 року свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім'я ОСОБА_4

Таким чином їй стало відомо, що через три роки після того як ОСОБА_9 подарував її чоловіку 1/3 частину житлового будинку, він у 2001 році склав заповіт на цю частку на ім'я ОСОБА_4

Вважала, що заповіт та свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видані на ім'я ОСОБА_4, є недійсними з підстав введення в оману секретаря Череповецької сільської ради, який його посвідчував.

Посилаючись на вказані обставини, просила суд:

визнати недійсним заповіт ОСОБА_7,ІНФОРМАЦІЯ_1, посвідчений 15 січня 2001 року секретарем Череповецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області, спадкоємцем якого зазначений ОСОБА_4;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, посвідчене 04 червня 2016 року приватним нотаріусом Тимофтій Л.М. Глибоцького району Чернівецької області, зареєстрованого в реєстрі за №839, яким визнано право власності ОСОБА_4 на 1/3 частини житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_4;

визнати за ОСОБА_4. право власності на 1/3 частини житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_4.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись із вказаним рішенням ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Апелянт зазначає, що договір дарування від 27 березня 1998 року не був зареєстрований у ЧКОБТІ у встановленому законом порядку, а саме у відповідності до вимог ст.227 ЦК України (у редакції 1963 року).

Відсутність державної реєстрації вищевказаного договору дарування дає підстави для висновку про те, що речові права на вказане нерухоме майно не можуть визнаватися дійсними, оскільки відсутня будь-яка з умов передбачених ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду в частині задоволення позову про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на спадкове майно та розподілу судових витрат скасуванню з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції в повному обсязі не відповідає.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5 після смерті якої її брати - ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 успадкували по 1/3 частини належного їй житлового будинку з належними до нього надвірними будівлями і спорудами по АДРЕСА_3

14 липня 1997 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_8 належну йому 1/3 частину вказаного житлового будинку (а.с.14).

27 березня 1998 року ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_8 прийняв від нього в дар 1/3 частину зазначеного житлового будинку. Договір посвідчений державним нотаріусом Першої Чернівецької державної нотаріальної контори за реєстровим № 3-751 (а.с.16)

Договір від імені ОСОБА_7 підписала ОСОБА_1 на підставі доручення від 23 лютого 1998 року, посвідченого державним нотаріусом Першої Чернівецької державної нотаріальної контори Скутар С.В. (а.с.15).

Відповідно до заповіту, посвідченого секретарем Черепковецької сільської ради Топало М.І. від 15 січня 2001 року, реєстровий № 2, ОСОБА_7 заповів все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі те, що буде належати на день його смерті і на те, що він за законом буде мати право, ОСОБА_4 (а.с.56).

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_7 помер. Спадкоємцем після смерті ОСОБА_7 є його син - відповідач по справі ОСОБА_4

04 червня 2016 року приватним нотаріусом Глибоцького районного нотаріального округу Чернівецької області Тимофтій Л.М., на підставі заповіту від 15 січня 2001 року, ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/3 частку житлового будинку по АДРЕСА_3

ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_8 Спадкоємцем після смерті ОСОБА_8 є його дружина - позивач ОСОБА_1

Задовольняючи позов в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого на ім»я ОСОБА_4, суд першої інстанції вірно виходив із того, що 1/3 частка житлового будинку з відповідними частками належних до нього господарських будівель та споруд, що по вул. Звенигородській,8 в м. Чернівці не входила до спадкового майна померлого ОСОБА_7 Дана частка 27 березня 1998 року була подарована ОСОБА_8

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки він зроблений на підставі повно та всебічно з»ясованих обставинах справи, яким дана правильна юридична оцінка, вірно застосовані норми матеріального права.

Статтею 1301 ЦК України передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до роз'яснень, наданих у п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» відповідно до ст. 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Враховуючи, що ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/3 частку житлового будинку, колегія суддів вбачає наявність підстав, передбачених ст. 1301 ЦК України, для визнання свідоцтва недійсним у зв'язку з тим, що його видача порушує права інших осіб, зокрема права спадкоємців ОСОБА_8, якому ця частка в майні належала на підставі договору дарування від 27 березня 1998 року.

Так, встановлено, що спадкоємцю померлого ОСОБА_7 - ОСОБА_4 було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/3 частку житлового будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом НОМЕР_1 від 25 квітня 1997 року, виданого на ім.»я ОСОБА_7 (а.с.19). З матеріалів справи вбачається, що при житті ОСОБА_7 23 лютого 1998 року у зв»язку з втратою оригіналу свідоцтва про право на спадщину за законом НОМЕР_1 від 25 квітня 1997 року отримав в Першій Чернівецькій державній нотаріальній конторі дублікат свідоцтва про право на спадщину за законом, за реєстровим №3-406. Вказаний дублікат свідоцтва був зареєстрований в Чернівецькому обласному бюро технічної інвентаризації 02 березня 1998 року, за реєстровим №3205 (а.с.16).

У разі втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом чи посадовою особою органу місцевого самоврядування, за письмовою заявою осіб, перелічених у першому реченні частини п'ятої статті 8 Закону України „ Про нотаріат", видається дублікат втраченого документа.

Видача дубліката документа має такі юридичні наслідки:

-створення додаткового примірника документа;

-втрата чинності документом, дублікат якого виданий.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що з видачею дублікату свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 23 лютого 1998 року свідоцтво про право на спадщину за законом НОМЕР_1 від 25 квітня 1997 року втратило чинність. А тому видача свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_4 на підставі втраченого свідоцтва про право на спадщину за законом НОМЕР_1 від 25 квітня 1997 року є незаконною.

Є безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що договір дарування частки в нерухомому майні від 27 березня 1998 року є неукладеним, оскільки він всупереч ст.227 ЦК України (в редакції 1963 року) не був зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Як передбачено ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті 3, статті 321 ЦК ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України, та способи захисту права власності, визначені статтею 16 ЦК.

Вирішуючи спори про захист права власності на майно, суди повинні виходити з того, що правовий режим майна визначається з урахуванням законодавства, яке було чинним на момент створення (набуття) відповідного майна. Подальша зміна законодавства не повинна призводити до погіршення становища володільця майна, оскільки інакше порушуватиметься конституційний принцип про незворотність дії закону у часі.

Момент виникнення права власності на річ (майно) визначається законом.

При визначенні моменту набуття права власності слід враховувати як особливості самого майна, так і особливості оформлення права власності, які теж суттєво впливають на визначення моменту виникнення (набуття) права власності.

Як вбачається із матеріалів справи, 27 березня 1998 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 укладено договір дарування, згідно умов якого ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_8 прийняв в дар 1/3 частку житлового будинку з належними до нього надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться по АДРЕСА_5 в м.Чернівці. Вказана частка будинку належала ОСОБА_7 на підставі дублікату свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Першою Чернівецькою держнотконторою 25.04.1997 року, за реєстровим №3ДС-546. Договір дарування посвідчено державним нотаріусом Першої Чернівецької державної нотаріальної контори та зареєстровано в реєстрі за №3-751 (а.с.16).

Статті 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (в редакції 2003 року) встановлюють, що цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року та застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Правовідносини, що виникли між сторонами до набрання чинності Цивільним кодексом України (до 1 січня 2004 року), регулюються нормами ЦК УРСР (в редакції від 18 липня 1963 року).

З договору дарування вбачається, що він був укладений 27 березня 1998 року, тобто в період чинності ЦК України (в редакції 1963 року).

Згідно положень ст.ст. 243, 244 ЦК УРСР 1963 року договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила ст. 227 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті договір купівлі-продажу жилого будинку (якщо хоча б однією з сторін є громадянин) повинен бути нотаріально посвідчений, а частина друга передбачає реєстрацію такого договору у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

При цьому недійсність договору тягне лише недодержання вимог щодо нотаріального посвідчення (ст.47 цього Кодексу).

Відповідно до вимог ст. 128 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час укладення договору, право власності у набувача за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не встановлено законом.

З аналізу наведених норм випливає, що виникнення права власності у набувача нерухомого майна за договором дарування залежить від передачі майна та додержання нотаріальної форми посвідчення договору.

Діюче на той час законодавство, зокрема ЦК УРСР в редакції 1963 року, не пов'язувало будь-яких правових наслідків, у тому числі виникнення або припинення права власності на нерухоме майно, з реєстрацією договору дарування нерухомого майна в виконавчому комітету місцевих Рад.

ЦК встановлював, що тільки не виконання нотаріального посвідчення договору веде за собою його недійсність згідно зі ст. 47 ЦК України ( в ред. 1963 р.), а у випадку відсутності реєстрації договору купівлі-продажу у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів ніякі правові наслідки для визнання договору недійсним не наступають. Крім того, сторона не обмежена в строках реєстрації договору.

Встановлено, що ОСОБА_8 прийняв у дар частину спірного житлового будинку, разом з сім»єю зареєструвався в ньому та постійно проживав до своєї смерті. З 1998 року даний договір ніким не оспорювався і не був визнаний недійсним. Дані обставини підтверджують факт настання правових наслідків правочину. Будь-яких доказів на спростування цих обставин ОСОБА_4 суду не надав.

В зв'язку із вищенаведеними обставинами не можуть бути прийняті до уваги твердження апелянта щодо обов'язкової реєстрації договору дарування в Чернівецькому ОБТІ, зважаючи і на застереження про це в самому договорі, та відповідно укладення такого з моменту його реєстрації, оскільки такі вимоги встановлені тільки з прийняттям нового ЦК України , який вступив в дію з 01 січня 2004 року.

Крім того, відповідно до п.5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, що діяла на момент оформлення договору дарування) право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Відповідно до цього Закону реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна.

Аналогічно згідно положень ст. 2 цього Закону (з наступними змінами та доповненнями, що діють на момент вирішення судом спору) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі -державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. При цьому ст. 4 Закону передбачено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов, зокрема: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.

З врахуванням цих обставин суд прийшов до правильного висновку, що на підставі договору дарування від 27 березня 1998 року ОСОБА_8 набув право власності на 1/3 частину житлового будинку по АДРЕСА_5 в м.Чернівці, що належала ОСОБА_7

При цьому колегія суддів також враховує положення ст. 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину у випадку, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Із вищенаведених підстав не можуть бути прийняті до уваги твердження апелянта щодо не виникнення права власності у ОСОБА_8 на підставі договору дарування.

Задовольняючи позов в частині визнання заповіту недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_7 звернувшись в Черепковецьку сільську раду за посвідченням заповіту на ім'я ОСОБА_4 вказав, що спадковим майном є 1/3 частка житлового будинку по АДРЕСА_2 надавши оригінал свідоцтва про право на спадщину за законом НОМЕР_2, чим ввів секретаря сільської ради в оману, а тому цей заповіт підлягає визнанню недійсним.

Проте такий висновок суду є помилковим та таким, що зроблений при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

За змістом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять всі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися на момент його смерті.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частини перша, друга статті 1220 ЦК України).

Згідно з статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Відповідно до ст. 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Згідно з ст. 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 ст.1257 ЦК України визначено, що заповіт складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Із змісту заповіту вбачається, що в ньому відсутні дані щодо заповідання конкретного майна, в тому числі спірної 1/3 частки житлового будинку по АДРЕСА_3 Отже відсутні підстави для визнання його недійсним, оскільки таке визнання порушить право ОСОБА_4, як спадкоємця за цим заповітом, на можливе отримання іншого спадкового майна, яке могло належати заповідачу ОСОБА_7 на день відкриття спадщини.

Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково задовольнив вимогу ОСОБА_1 про визнання вказаного заповіту недійсним.

З огляду на викладені обставини рішення суду першої інстанції в частині визнання заповіту недійсним підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Також колегія суддів не може погодитись з висновком суду про визнання за позивачем права власності на 1/3 частку житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_4 виходячи з такого.

Відповідно до норм ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини та згідно із ч. 3 ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Статтею 1297 ЦК України встановлено обов'язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно. Проте нормами цієї статті, так само як й іншими нормами цивільного права, не визначено правових наслідків недотримання такого обов'язку у виді втрати права на спадщину.

Главою 86 ЦК України, а також спеціальним законодавством, зокрема, Законом України «Про нотаріат», підзаконними нормативними актами, визначено нотаріальний порядок оформлення права на спадщину, що відповідає встановленій законодавством сукупності функцій, притаманній юрисдикційній діяльності судів та нотаріусів.

Отже, у разі якщо відсутність умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути підставою для відмови у позові.

Аналогічні роз'яснення викладені у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику в справах про спадкування» де вказано, що свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Відповідно до ст..4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Встановлено, що позивач ОСОБА_1 своєчасно звернулася в нотаріальну контору із заявою про отримання спадщини після смерті свого чоловіка ОСОБА_8

На час розгляду справи вона не отримала відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину. За таких обставин, її право на оформлення спадкових прав ще не є порушеним.

Однак, на вказані обставини справи суд першої інстанції не врахував та на зазначені положення закону уваги не звернув, дійшовши помилкового висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, судом не з'ясована наявність або відсутність відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірну 1/3 частку житлового будинку, та не встановлено наявність спору про право позивача на спадкове майно.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Зважаючи на те, що позивачкою ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не доведена відсутність умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину на частку житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_4 та не надано відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині не підлягають задоволенню, у зв'язку з їх передчасністю.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

ОСОБА_1, звертаючись до суду з позовом, просила визнати заповіт та свідоцтво про право на спадщину за заповітом недійсними, що є вимогами немайнового характеру, та визнати права власності на 1/3 частку житлового будинку, що є вимогою майнового характеру.

Ставка судового збору за подання позовної заяви становила 1920 грн. (1600 х 0,4:100) х3).

Ставка судового збору за подання апеляційної скарги становила 2880 грн. (1600 х 0,4 х 150% : 100) х3).

З мотивувальної частини постанови вбачається, що суд відмовив в задоволенні позовних вимог про визнання заповіту недійсним та визнання права власності на спадкове майно.

Таким чином, з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 640 грн., а з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1920 грн.

Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 травня 2018 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на спадкове майно та в частині розподілу судових витрат скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на спадкове майно відмовити.

В решті рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 травня 2018 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 640 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1920 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 30 липня 2018 року

Головуючий Н.К. Височанська

Судді: А.І. Владичан

І.Н. Лисак