Справа № 308/9538/17

П О С Т А Н О В А

Іменем України

        01 серпня 2018 року м. Ужгород

Апеляційний суд Закарпатської області в складі

головуючого                                судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів                                        КУШТАНА Б.П., ОСОБА_1

при секретарі                                ПИЛИП Ю.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу № 308/9538/17 за скаргою Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк», заінтересована особа ОСОБА_2, на бездіяльність та рішення головного державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві ОСОБА_3, за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 23 лютого 2018 року, повний текст якої складено 23 лютого 2018 року, головуюча суддя Шепетко І.О., -

встановив:

ПАТ «Родовід Банк» 21.09.2017 звернулося до суду із зазначеною скаргою, мотивуючи її наступним. 05.09.2014 банк отримав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 на користь банку 3219,00 грн судових витрат у справі № 308/127/13-ц. Банк подав до Дніпровського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві заяву про відкриття виконавчого провадження. 15.09.2017 стягувач отримав постанову гол. держвиконавця ОСОБА_3 від 11.08.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі ст. 37 ч. 1 п. 2 Закону України «Про виконавче провадження» - у зв’язку з відсутністю реєстрації за боржником рухомого та нерухомого майна. Ця постанова у виконавчому провадженні № 53953434 і бездіяльність держвиконавця є незаконними.

Так, держвиконавець не вжив передбачених законом заходів і не здійснив усіх передбачених законом дій для виконання судового рішення, що зобов’язаний був зробити, зокрема, держвиконавець не отримав необхідної інформації про майновий стан боржника (ст. 18 та інші положення Закону України «Про виконавче провадження»). Оскільки службові обов’язки держвиконавцем не були виконані належним чином, рішення суду, яке є обов’язковим для виконання, залишилося невиконаним, а права стягувача у виконавчому провадженні були порушені.

Посилаючись на ці обставини, на норми закону щодо обов’язковості чинного судового рішення та щодо оскарження дій державного виконавця, стягувач ПАТ «Родовід Банк» просив визнати бездіяльність головного державного виконавця Дніпровського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві ОСОБА_3 у виконавчому провадженні № 53953438 незаконною, скасувати постанову держвиконавця від 11.08.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № 53953438 та вирішити питання про продовження виконавчих дій в даному виконавчому провадженні.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 23.02.2018 у скарзі відмовлено.

Стягувач оскаржив ухвалу суду як незаконну та необґрунтовану. Посилається загалом на ті самі обставини, якими мотивувалася скарга на бездіяльність і рішення держвиконавця. Підкреслює, що держвиконавець не виконував наявних у нього повноважень для з’ясування майнового становища боржника, не викликав боржника, не проводив перевірки майнового стану боржника із передбаченою законом періодичністю, не звертався до суду по встановлення обмеження боржника у праві виїзду за кордон, не направляв запитів щодо майнового стану боржника, наявності в нього банківських рахунків, не розшукував майно боржника, не викликав боржника тощо. Тому держвиконавець діяв лише формально і не виконав належним чином своїх обов’язків. Тим часом, рішення суду про стягнення боргу не виконане, що порушує законні майнові права та інтереси банку. Просить ухвалу скасувати, а скаргу на бездіяльність і рішення держвиконавця – задовольнити.

Заслухавши доповідь судді, розглянувши справу за правилами ст. 372 ч. 2 ЦПК України у відсутність учасників процесу, обговоривши доводи апеляції, перевіривши матеріали справи, суд приходить до такого.

Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив із її необґрунтованості та недоведеності. Однак, погодитись із таким рішенням не можна, оскільки воно не відповідає вимогам закону.

Встановлено, що 05.09.2014 Ужгородським міськрайонним судом був виданий виконавчий лист у справі № 308/127/13-ц, відповідно до якого на підставі рішення цього суду від 26.11.2013 на користь ПАТ «Родовід Банк» належить стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у сумі 493759,66 грн і 3219,00 грн витрат із оплати судового збору (а.с. 4). З матеріалів справи вбачається, що по примусове виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду від 26.11.2013 Банк звернувся до МВ ДВС Ужгородського міськрайонного управління юстиції, яким здійснювалося виконавче провадження № 48845383 (а.с. 48-55).

04.10.2016 стягувач подав до МВ ДВС Ужгородського міськрайонного управління юстиції заяву про звернення в рамках виконавчого провадження стягнення на заробітну плату боржника і повідомив, що за наявною інформацією ОСОБА_2 працевлаштований на Дочірньому підприємстві «Капарол Україна» за адресою: 02092, м. Київ, вул. Алма-Атинська, 35 «а» (а.с. 55).

Постановою гол. держвиконавця Ужгородського МВ ДВС Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області ОСОБА_4 від 04.10.2016 закінчено виконавче провадження № 48845383 на підставі ст. 49 ч. 1 п. 10 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, що був чинним на цей день (а.с. 48). Тобто, виконавче провадження було закінчено у зв’язку з направленням виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби, оскільки боржник ОСОБА_2 отримує доходи у ДП «Капарол Україна», 02092, м. Київ, вул. Алма-Атинська, 35 «а» і виконавчий документ підлягає направленню до Дніпровського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві.

29.05.2017 ст. держвиконавець Дніпровського РВ ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві ОСОБА_3 відкрив виконавче провадження № 53953438 на примусове виконання виконавчого листа у справі № 308/127/13-ц, виданого 05.09.2014 Ужгородським міськрайонним судом, щодо божника ОСОБА_2 (а.с. 46). У подальшому гол. держвиконавець ОСОБА_3 склав акт від 22.06.2017 про те, що виходом за адресою підприємства «Капарол Україна» зі слів працівників бухгалтерії встановлено, що ОСОБА_2 на даному підприємстві вже не працює (а.с. 44).

На підставі цього акту гол. держвиконавець ОСОБА_3 11.08.2017 постановив повернути виконавчий документ стягувачу на підставі ст. 37 ч. 1 п. 2 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII, який набрав чинності з 05.10.2016, тобто, з тієї підстави, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними (а.с. 7, 43). Копію постанови держвиконавець направив стягувачу листом, датованим 11.08.2017, що його адресат отримав 15.09.2017 (а.с. 6).

Виконання службовою особою державної виконавчої служби рішення суду, що набрало законної сили, в такий спосіб не ґрунтується на законі та порушує права стягувача.

Конституцією України встановлено, що судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України (ст. 124 ч. 5 в редакції, що була чинною до 30.09.2016). Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, яка є чинною з 30.09.2016, судове рішення є обов’язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Аналогічні положення щодо обов’язковості виконання на всій території України судового рішення, що набрало законної сили, встановлені й частиною 1 статті 14 ЦПК України, а частина 2 цієї статті містить правило, відповідно до якого невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (у редакції, що була чинною до 15.12.2017), що відповідає положенням ст. 18 редакції цього Кодексу, чинної з 15.12.2017.

Рішення суду, що набрало законної сили, за заявою особи, на користь якої воно ухвалено, звертається до виконання (відповідно, ст. 368 і ст. 431 ЦПК України). Реальне виконання рішення суду, що набрало законної сили, є обов’язковою складовою реалізації особою права на справедливий суд, передбаченого п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, що підтверджується і висловленою Європейським судом з прав людини правовою позицією у «пілотному» рішенні «ОСОБА_5 проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) від 15.10.2009 (заява № 40450/04) і в багатьох інших справах як щодо України, так і щодо інших країн.

Виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, сукупністю дій органів і посадових осіб, визначених у законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Конституцією, Законами України та іншими нормативно-правовими актами (ст. 1 Закону № 606-XIV, що у відповідній частині був чинним до 05.10.2016, ст. 1 Закону, що набрав чинності з 05.10.2016). Верховний Суд України у ряді справ (постанова від 23.04.2014 у справі № 6-26цс14, постанова від 19.08.2014 у справі № 3-56гс14, постанова від 30.03.2016 у справі № 6-2411цс15 та ін.) сформулював правові позиції, за змістом яких виконання рішення суду є невід’ємною стадією процесу правосуддя, виконавче провадження є сукупністю дій і правовідносин, урегульованих законами та іншими нормативно-правовими актами, які в процесі примусового виконання виникають і реалізуються між органами й посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію судових рішень, та особами, які беруть участь у виконавчому провадженні чи залучаються до проведення виконавчих дій відповідно до закону. Тобто, дії, що вчиняються під час виконавчого провадження, є за своєю правовою природою процесуальними, тому з урахуванням положень, відповідно, ст. 2 ч. 3 і ст. 3 ч. 3 ЦПК України, відповідні правовідносини повинні регулюватися нормативними актами, чинними на час вчинення певної процесуальної дії.

Примусове виконання судового рішення покладено, зокрема, на державну виконавчу службу і здійснюється відповідно до законодавства про виконавче провадження. Відповідно до ст. 19 Конституції України, ст. 1, ст. 5 ч. 1, ст. 10, ст. 18 ч. 1 Закону № 1404-VIII, виконавець повинен діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і зобов’язаний вживати передбачених законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно, ефективно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Заходи примусового виконання судового рішення визначені ст. 10 Закону № 1404-VIII і такими є, передусім, звернення стягнення на грошові кошти, інше майно, майнові права боржника.

Права виконавця, які він має у процесі примусового виконання рішення та якими забезпечується можливість належного і повного виконання рішення, зазначені у частині 3 статті 18 Закону № 1404-VIII. За змістом положень ст.ст. 14, 15, 18, 24 та інших норм Закону № 1404-VIII, держвиконавець зобов’язаний належним чином встановити особу боржника, місце його проживання, перебування, роботи, місцезнаходження його майна тощо, тобто, повинен з’ясувати установчі та інші дані, необхідні для належного виконання рішення.

З метою належного і повного виконання рішення законом покладається на виконавця обов’язок провести перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження, а в подальшому проводити таку перевірку не рідше ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника (ст. 48 ч. 8 Закону № 1404-VIII).

Виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна;

право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу;

у разі необхідності проведення перевірки інформації про наявність боржника чи його майна або про місце роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, державний виконавець доручає проведення перевірки або здійснення опису та арешту майна відповідному органу державної виконавчої служби;

порядок надання доручень, підстави та порядок вчинення виконавчих дій на території, на яку поширюється компетенція іншого органу державної виконавчої служби, передачі виконавчих проваджень від одного органу державної виконавчої служби до іншого, від одного державного виконавця до іншого визначаються Міністерством юстиції України (ст. 24 ч.ч. 1, 5, ст. 25 ч. 4 Закону № 1404-VIII).

У разі відсутності відомостей про місце проживання, перебування боржника - фізичної особи виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника (ст. 36 ч. 1 Закону № 1404-VIII).

Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Мін’юсту України від 04.02.2012 № 512/2 (реєстрація в Мін’юсті України від 02.04.2012 за № 489/20802), визначено, що виконавче провадження передається з одного органу державної виконавчої служби до іншого у разі, зокрема, якщо місце проживання, перебування, роботи боржника або місцезнаходження його майна знаходиться на території, на яку поширюється компетенція іншого органу державної виконавчої служби; наявності інших обставин, що ускладнюють виконання рішення (п. 6 Розділу V «Порядок передачі виконавчих документів та виконавчих проваджень»).

Як випливає з наданих держвиконавцем суду матеріалів, гол. держвиконавець ОСОБА_3 склав одноосібно лише вищезгаданий акт від 22.06.2017 і жодних заходів, спрямованих на з’ясування необхідних даних про боржника, його місцезнаходження, майнового стану, виявлення його доходів, майна тощо – не вжив. Даних про здійснення перевірок виконавцем майнового стану боржника у передбаченому законом порядку у справі немає.

Утім, і зазначений акт не є належним доказом щодо обставин, які мають значення, позаяк не встановлює по суті таких обставин: час роботи ОСОБА_2 на підприємстві, посада, розмір заробітку, час звільнення тощо, акт не підтверджується жодними документами, не містить ніякої конкретної інформації, не вказує на конкретне джерело інформації (конкретних посадових осіб), на підставі якої був складений, і т.ін. Акт містить тільки певний текст, складений самим лиш держвиконавцем, і ніяким чином не підтверджується об’єктивно щодо реального існування зазначених у тексті обставин і, власне, щодо його дійсного складання з виходом на місце. Тож акт не має правового значення і не є належним, допустимим, достовірним і достатнім доказом у справі (ст.ст. 76-80 ЦПК України).

Держвиконавець окрім того, що не вживав ніяких заходів до виявлення майна боржника, не використав своїх прав і повноважень та не виконав свого обов’язку щодо належного виконання рішення суду шляхом застосування правового механізму розшуку боржника. Поза тим, не встановивши місця знаходження (місця перебування) боржника в межах своєї територіальної компетенції, проте, володіючи даними про реєстрацію місця проживання боржника, держвиконавець не ініціював передачу виконавчого провадження до органу державної виконавчої служби за місцем реєстрації боржника (де й було первісно відкрито виконавче провадження), а повернув виконавчий документ стягувачу з підстав, які в дійсності не були встановлені та не підтверджуються жодним чином.

За наведених обставин, повернення постановою гол. держвиконавця ОСОБА_3 від 11.08.2017 виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 1 статті 37 Закону № 1404-VIII не може бути визнане правомірним. Держвиконавець не вжив передбачених законом і необхідних заходів, які б забезпечували можливість виконання повністю або частково рішення, і по суті бездіяв. Матеріали справи наразі не вказують на неможливість виконання рішення. Фактичне припинення виконання рішення суду за відсутності доказів об’єктивної неможливості такого виконання поза сумнівом порушує законні майнові права стягувача.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, порушено їх права чи свободи; у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи (ст. 383 ч. 1, ст. 387 ч. 2 ЦПК України у редакції на час подачі скарги стягувачем). Положеннями ст. 447 ч. 1, ст. 451 ч. 2 ЦПК України в чинній на час апеляційного розгляду справи редакції ці питання врегульовані так само.

Виходячи з викладеного, на підставі ст. 376 ч. 1 п.п. 2, 4 ЦПК України апеляційну скаргу слід задовольнити частково, ухвалу суду першої інстанції скасувати, скаргу стягувача – задовольнити частково, визнавши бездіяльність держвиконавця неправомірною, скасувавши оскаржену постанову держвиконавця та відмовивши в задоволенні інших вимог скарги, оскільки вирішення питання про продовження виконавчих дій у певному виконавчому провадженні належить до компетенції державного виконавця, яким відповідні рішення повинні прийматися з урахуванням результату вирішення скарги стягувача.

Керуючись ст. 374 ч. 1 п. 2, ст. 376 ч. 1 п.п. 2, 4, ст. 382 ЦПК України, апеляційний суд –

постановив:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» задовольнити частково, ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 23 лютого 2018 року скасувати, скаргу Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» на бездіяльність та рішення головного державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві ОСОБА_3 задовольнити частково, визнати неправомірною бездіяльність головного державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві ОСОБА_3 у виконавчому провадженні № 53953438, постанову від 11.08.2017 у виконавчому провадженні № 53953438 про повернення виконавчого документа стягувачу – скасувати, інші вимоги скарги залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повне судове рішення складене 18 серпня 2018 року.

Судді