Справа № 204/824/18

Провадження № 2/204/687/18

КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

49006, м. Дніпро, проспект Пушкіна 77-б тел. (056) 371 27 02, inbox@kg.dp.court.gov.ua

_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2018 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська в складі:

головуючої судді                         Дубіжанської Т.О.

за участю секретаря Сорокіної А.С.

за участю представника позивача ОСОБА_1

за участю відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом Департаменту патрульної поліції Національної поліції України до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної шкоди, -

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, яку згодом уточнив та остаточно просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь матеріальну шкоду у розмірі 224 700 грн. та судові витрати по справі. В обґрунтування вимог зазначає, що наказом Департаменту патрульної поліції від 21.01.2016 року № 9 о/с ОСОБА_2 призначений на посаду поліцейського роти № 6 батальйону № 3 Управління патрульної поліції у м. Дніпрі, яку займає по теперішній час. Наказом Національної поліції від 08.12.2017 року № 1265 затверджено Перелік змін у штатах Національної поліції, відповідно до якого УПП у м. Дніпрі перейменовано на Управління патрульної поліції в Дніпропетровській області. 28.01.2017 року екіпаж 651 у складі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заступив на патрулювання на службовому автомобілі «Toyota Prius», номерний знак 11 2723. 28.01.2017 року близько 18 год. 15 хв. відповідач керуючи автомобілем «Toyota Prius», номерний знак 11 2723 у м. Дніпрі на перехресті вул. Криворізька та вул. Макарова, виконуючи невідкладне службове завдання з увімкненим проблисковим маячком синього кольору та спеціальним звуковим сигналом, виїхав на перехрестя на забороняючий сигнал світлофору, не забезпечив безпеки дорожнього-руху та скоїв зіткнення з іншим автомобілем. У результаті ДТП автомобілі отримали механічні пошкодження. 21.04.2017 року постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська по справі № 204/1416/17 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в дохід держави у розмірі 340 грн. Згідно висновку експертного дослідження № 19/12.2/249 від 18.10.2017 року, виконаного Дніпропетровським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС, вартість матеріального збитку, завданого Департаменту патрульної поліції внаслідок ДТП, в якій було пошкоджено службовий автомобіль «Toyota Prius», номерний знак 11 2723, складає 120 891 грн. 47 коп. Разом з тим, згідно з рахунком-фактури ТОВ «ДНДЗ ТРЕЙД» № 1604 вартість робіт та придбаних запчастин і матеріалів, необхідних для ремонту службового автомобіля «Toyota Prius», номерний знак 11 2723, складає 224 700 грн. У зв’язку з чим, вважає, що завдана позивачу внаслідок дорожньо-транспортної пригоду матеріальної збитки підлягають відшкодуванню саме в розмірі 224 700 грн.

15 березня 2018 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що спірні правовідносини відносяться до трудових спорів, а позовна вимога є фактично вимогою про стягнення з працівника матеріальної шкоди заподіяної роботодавцю. Матеріальна шкода за відшкодуванням якої позивач звернувся до суду з позовною заявою зазначена в розмірі 120 891,47 грн. Договір про повну матеріальну відповідальність між сторонами спору – не укладалися. Відтак, відповідальність відповідача за заподіяну шкоду позивачу обмежується розміром середнього місячного заробітку. Враховуючи те, що розмір матеріальної шкоди заявлений позивачем у позові значно перевищує розмір середнього місячного заробітку відповідача, та позивачем не надано достатніх доказів щодо розміру завданої працівником шкоди в межах його місячного заробітку згідно з умовами трудового договору – позовні вимоги щодо стягнення завданої матеріальної шкоди не підлягають задоволенню. Крім того, зазначає, що позивачем було неправильно обрано спосіб захисту свого порушеного права, так як він посилається на норми 1166, 1187 ЦК України, але не є особою, майну якої була завдано шкода, так як цією особою в розумінні цих норм є потерпілий у ДТП.

29 березня 2018 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якому зазначає, що на правовідносини, які виникли між сторонами, положення КЗпП не поширюються, оскільки питання проходження служби в Національній поліції регулюються спеціальним законодавством, зокрема ЗУ «Про національну поліцію». Поліцейські не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу в лавах НП України. Строк позовної давності ними не порушений, оскільки днем виявлення позивачем прямої дійсної шкоди є день отримання висновку експертного дослідження, яким крім того, визначено розмір завданої Департаменту патрульної поліції шкоди, тобто 09.11.2017 року. Також, звертає увагу не те, що чиїми саме протиправними діями було завдано матеріальну шкоду внаслідок ДТП. Позивач дізнався 22.12.2017 року, отримавши постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21.04.2017 року по справі № 204/1416/17, якою відповідача визнано винним у вчиненні вищезазначеної ДТП. Відтак, вимоги чинного законодавства щодо строків звернення позивача до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська з позовною заявою від 06.02.2018 року про відшкодування матеріальної шкоди позивачем дотримані.

У судовому засіданні представник позивача підтримав свої позовні вимоги, просив їх задовольнити з підстав зазначених у позові.

Відповідач у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, проти їх задоволення заперечував, просив відмовити у задоволенні позову.

Вислухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У  відповідності  до  ч. 1  ст.  15  ЦК  України, кожна  особа  має  право  на  захист  свого  цивільного  права  у  разі  його  порушення,  невизнання  або  оспорювання.

Судом встановлено, що наказом Департаменту патрульної поліції № 9 о/с від 21 січня 2016 року «По особовому складу» ОСОБА_2 було призначено на посаду поліцейського роти № 6 батальйону № 3 Управління патрульної поліції в м. Дніпропетровську (а.с. 6), де останній працює на теперішній час, що також визнавалося представниками сторін у справі.

За наведених обставин слід констатувати, що відповідач перебуває з позивачем у трудових правовідносинах, як робітник (працівник) з роботодавцем. А тому, доводи представника позивача про те, що норми КЗпПУ на правовідносини сторін не повинні застосовуватися, суд до уваги не бере та відхиляє як безпідставні та помилкові.

Також у судовому засіданні встановлено, що постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2017 року (справа № 204/1416/17), ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 20 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що дорівнює 340,00 грн. (а.с. 10-11).

Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 03.07.2017 року постанову Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2017 року залишено без змін. Постанова набрала законної сили 03.07.2017 року.

З постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2018 року, встановлено, що 28 січня 2017 року о 18 год. 15 хв. у м. Дніпрі на перехресті вул. Криворізькій та вул. Макарова, водій ОСОБА_2 керуючи автомобілем TOYOTA PRIUS, номерний знак 2723, виконуючи невідкладне службове завдання з увімкненими проблисковим маячком синього кольору та спеціальних звуком сигналом, виїхав на перехрестя на забороняючий сигнал світлофору, не забезпечив безпеку дорожнього руху та допустив зіткнення з автомобілем Mitsubishi Lancer, номерний знак НОМЕР_1, під керуванням водія ОСОБА_4, який наближався до вказаного перехрестя з правої сторони на дозволений сигнал світлофору. Внаслідок даної ДТП обидва автомобілі отримали механічні пошкодження чим завдано матеріальні збитки, водій ОСОБА_5 отримав тілесні ушкодження. При цьому водій ОСОБА_2 порушив п. 3.1 Правил дорожнього руху України.

Відповідно до приписів ч. 6 ст. 82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Таким чином, обставини встановлені вищезазначеною постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська доказування не підлягають.

Судом встановлено, що власником автомобіля «Toyota Prius», номерний знак 112723, 2013 року випуску, пошкодженого в результаті ДТП, що мало місце 28 січня 2017 року, та яким керував ОСОБА_2 є Департамент патрульної поліції, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії СХО № 705494 (а.с. 12).

З висновку експертного дослідження, проведеного Дніпропетровським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром MBС України № 19/12.2/249 від 18.10.2017 року встановлено, що вартість матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу марки Toyota моделі Prius, державний реєстраційний номер 11 2723, 2013 року випуску, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди складає 120 891,47 грн. (а.с.13-17)

Під час розгляду справи позивач скориставшись своїм правом збільшив розмір позовних вимог та просив стягнути з відповідача 224 700,00 грн. виходячи з вартості відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля «Toyota Prius», номерний знак 11 2723, який згідно рахунку-фактури № 1604 виданого ТОВ «ДНДЗ Трейд» та акту виконаних робіт № 1604 становить 224 700,00 грн.

Судом також встановлено та визнавалося сторонами по справі, що 28 січня 2017 року ДТП за участю відповідача ОСОБА_2 сталось під час виконання ним його службових обов’язків, який керував службовим автомобілем «Toyota Prius», номерний знак 11 2723. Факт перебування відповідача на службі та виконання ним своїх службових обов’язків підтверджується також розстановкою сил та засобів 3 батальйону УПП у м. Дніпрі ДПП 28.01.2017 року (а.с.8).

Отже, вказані обставини з урахуванням приписів ч. 1 ст. 82 ЦПК України, доказування не підлягають, оскільки визнаються обома сторонами по справі.

У відповідності до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна  сторона  зобов'язана  довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх  вимог  і  заперечень.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на положення ст. ст. 1166, 1187 ЦК України. Тобто, визначив підставою заявленого позову, відшкодування шкоди, заданої джерелом підвищеної небезпеки.

Вирішуючи заявлені позовні вимоги в межах їх обґрунтування суд враховує наступне.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначені ст. 1166 ЦК України, у відповідності до частини першої якої визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Правила відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, передбачені спеціальною статтею ЦК України – ст. 1187.

У відповідності до ч. 1 ст. 1187 ЦК України, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Частиною 2-ю вказаної статті визначено, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Згідно ч. 5 ст. 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Таким чином, діяльність по використанню автомобіля є діяльністю, пов’язаною з використанням джерела підвищеної небезпеки.

В обґрунтування позову позивач посилався на те, що відповідач внаслідок своїх протиправних дій керуючи автомобілем, як джерелом підвищеної небезпеки, спричинив позивачу матеріальну шкоду, шляхом пошкодження службового автомобіля, який в свою чергу і є джерелом підвищеної небезпеки та належить на праві власності позивачу.

Однак, при вирішені даної справи та визначені природи та характеру правовідносин, які склалися між сторонами, слід обов’язково враховувати той факт, що відповідач під час скоєння ДТП перебував з позивачем у трудових правовідносинах та виконував свої службові обов’язки.

З огляду на наведене суд зазначає, що позивачем помилково визначено підставу позову та заявлено позовні вимоги про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, з посиланням на положення ст. 1187 ЦК України, оскільки шкоду, яка була завдана позивачу, було спричинено фізичною особою, яка перебуває з ним у трудових правовідносинах (тобто її працівником) під час виконання останнім своїх трудових обов’язків, внаслідок використання цим працівником джерела підвищеної небезпеки, яким у даному конкретному випадку є службовий автомобіль «Toyota Prius», номерний знак 112313.

У виниклій ситуації відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки з посиланням на положення ст. 1187 ЦК України, має право вимагати потерпілий внаслідок скоєння ДТП (інший учасник ДТП), оскільки саме йому було спричинено шкоду, пов’язану з використанням такого джерела підвищеної небезпеки – службового автомобіля «Toyota Prius», номерний знак 112723, яким на час скоєння ДТП керував відповідач виконуючи свої службові обв’язки. В такому випадку, особою з якої потерпілий має право вимагати відшкодувати шкоду, завданої джерелом підвищеної небезпеки, буде виступати позивач, як законний володілець такого джерела підвищеної небезпеки, а позивач в свою чергу у подальшому матиме право звернутися з позовом до відповідача у порядку передбаченому ст.ст. 1172, 1191 ЦК України, у випадку відшкодування ним шкоди завданої потерпілому.

У ситуації ж яка виникла між департаментом патрульної поліції, як власником джерела підвищеної небезпеки, та відповідачем, як особою яка здійснювала діяльність пов’язану з його використанням, існують трудові правовідносини, і саме на підставі норм трудового законодавства слід вирішувати питання про наявність підстав для відшкодування спричиненої позивачу шкоди, її розміру та меж такого відшкодування.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Слід зауважити, що стаття 130 КЗпП України, містить загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників.

У частині першій статті 130 КЗпП України, передбачена матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.

У чинному законодавстві поряд із поняттям матеріальної відповідальності визначена категорія цивільно-майнової відповідальності. Однак слід пам'ятати, що тотожні, на перший погляд, поняття за правовою природою істотно відрізняються одне від одного. Матеріальна відповідальність є інститутом трудового права. Умови, підстави, обсяг та порядок її застосування закріплено КЗпПУ. Майнова відповідальність є цивільно-правовою категорією. Правове забезпечення застосування заходів майнової відповідальності здійснює ЦК, тому вона не поширюється на трудові правовідносини. Галузева належність матеріальної відповідальності до трудового права визначається характером правопорушення. Щодо шкоди, завданої роботодавцю працівником внаслідок недотримання трудової дисципліни та неналежного виконання останнім своїх трудових обов’язків, норми цивільного законодавства не застосовуються.

За трудовим законодавством суб'єктом матеріальної відповідальності може бути лише працівник, який знаходиться в трудових правовідносинах з підприємством, установою, організацією і заподіяв матеріальну шкоду внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов'язків, покладених на нього трудовими договором.

Поняття «працівник» розкрито в статті 1 Закону України від 15 вересня 1999 року N 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Працівник - це фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпПУ, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Підставою трудових правовідносин є трудовий договір.

У ст.21 КЗпПУ, передбачено, що трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою.

Словосполучення у частині першій статті 130 КЗпП України, «працівники несуть матеріальну відповідальність» означає, що матеріальна відповідальність може бути покладена на будь-якого працівника, який уклав трудовий договір з підприємством, установою, організацією.

За змістом ст. 24 КЗпПУ, трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

В даному випадку між позивачем та відповідачем укладено трудовий договір у формі винесення позивачем відповідного наказу про призначення відповідача на посаду інспектора патрульної поліції.

З урахуванням викладеного суд відхиляє заперечення позивача щодо того, що до правовідносин між позивачем та відповідачем норми КЗпП України не повинні застосовуватися, оскільки вони є безпідставні та ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 131 КЗпП України, працівники зобов’язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді.

Згідно з ч. 1 ст. 132 КЗпП України, за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Як передбачено п. 1 ч. 1 ст. 134 КЗпП України, відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Відповідно до ст. 135-1 КЗпП України, письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв’язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Суд враховує те, що шкода майну позивача була завдана відповідачем під час виконання ним своїх трудових обов’язків, а саме під час безпосереднього керування транспортним засобом.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України, передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, враховуючи межі заявлених позовних вимог та підстави їх обґрунтування, суд не може вирішувати питання про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача завданої йому під час виконання відповідачем своїх трудових обов’язків матеріальної шкоди. Так само суд не вирішує питання щодо меж такої відповідальності та встановлення її розміру (або у розмірі середнього місячного заробітку, або наявність підстав для відшкодування шкоди у повному розмірі), так як позивач звернувся з даним позовом аргументуючи свої вимоги посилаючись на ст.ст. 1166, 1187 ЦК України, тобто помилково визначив підставу позову, що має наслідком відмову у задоволенні позовних вимог у зв’язку з їх безпідставністю та необґрунтованістю.

Статтею 2 ЦПК України, передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За таких обставин, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог Департаменту патрульної поліції Національної поліції України слід відмовити у повному обсязі.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, оскільки у задоволенні позовних вимог позивачу відмовлено, то судові витрати Департаменту патрульної поліції Національної поліції України по справі підлягають відшкодування позивачу.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 15, 16, 1166, 1187 ЦК України, ст. ст. 3, 21, 24, 130-132, 134, 135-1 КЗпП України, ст. ст. 2, 4, 81, 82, 133, 137, 141, 259, 263-265 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (місце знаходження: м. Київ, вулиця Федора Ернста, будинок 3, код ЄДРПОУ 40108646) до ОСОБА_2 (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1) про відшкодування матеріальної шкоди – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя                                 Т. О. Дубіжанська