УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2018 року м. Кривий Ріг

Справа № 182/5769/16-ц

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М.

секретар судового засідання - Кислиця І.В.

сторони:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2018 року, яке ухвалено суддею Кобеляцькою - Шаховал І.О. у м. Нікополі (відомості щодо дати та часу складення повного судового рішення в матеріалах справи відсутні), -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, набутого за час шлюбу.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 03.06.1995 року по 21.07.2011 року. Відповідач вдруге вийшла заміж та змінила прізвище на «ОСОБА_2». У період шлюбу, приблизно в 2000 році під час спільного проживання з відповідачем, ними, за кошти подружжя та в інтересах сім'ї, було придбано трикімнатну квартиру, за адресою: АДРЕСА_1 та укладено договір купівлі-продажу, у якому покупцем зазначено відповідачку - ОСОБА_2 Влітку 2016 року він дізнався, що відповідач здійснює продаж спірної квартири. Позивач звернувся до відповідача з пропозицією вирішити питання мирним шляхом, але порозуміння вони не знайшли, в зв'язку з чим він був вимушений звернутись до суду з позовом. З огляду на вищевказані обставини та положення ст.368, 372 ЦК України, ст.60, 69,70 СК України, вважає, що поділ вищевказаної квартири повинен бути вирішений шляхом визнання за ним та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_2, також просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь судовий збір та витрати на правничу допомогу.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 03.06.1995 року по 21.07.2011 року Відповідач вдруге вийшла заміж та змінила прізвище на «ОСОБА_2». У період шлюбу, 07.06.2000 року, за спільною згодою та в інтересах сім'ї було придбано квартиру, про що укладено договір купівлі-продажу, у якому покупцем зазначено відповідачку - ОСОБА_2 Влітку 2016 року він дізнався, що відповідач без його згоди, здійснює продаж спірної квартири.

Позивач просив визнати договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 02.12.2016 року недійсним.

Позивач ОСОБА_1, уточнив позовні вимоги, вказавши співвідповідачем ОСОБА_4, просив визнати договори купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_6 від 02.12.2016 року та від 29.12.2016 року недійсними, стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 судові витрати.

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16.12.2016 року було накладено арешт на спірну квартиру. Постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 20.12.2016 року, ухвала суду не виконана, в зв'язку з тим, що власником квартири є інша особа, на підставі договору купівлі - продажу від 02.12.2016 року (т.1 а.с. 33,34,37)

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27.12.2016 року було накладено арешт на спірну квартиру. Постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 13.01.2017 року, накладено арешт на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (т.2 а.с. 17,32)

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20.09.2017 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, набутого за час шлюбу, та цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання договорів купівлі-продажу недійсними об'єднано в одне провадження (т. 1 а.с. 64-65).

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16.04.2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Також висновки суду не відповідають обставинам справи.

При цьому, зазначає, що під час розірвання шлюбу він не заявляв до відповідача ОСОБА_2 вимог про поділ майна, оскільки остання не вчиняла ніяких дій щодо порушення його майнових прав на квартиру, добровільне зняття його з реєстрації в спірній квартирі не свідчить про його відмову від цієї квартири. Вважає, що покази свідків щодо наявності у батьків відповідача ОСОБА_2 майна, яке вони продали з метою купівлі останній квартири, не повинні братись до уваги, оскільки суду не було надано письмових доказів на підтвердження цього факту. Строк позовної давності ним не пропущений, оскільки він дізнався про порушення свого права на спірну квартиру влітку 2016 року, коли відповідач виставила без його відома квартиру на продаж.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Указом Президента України «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» №452 від 29 грудня 2017 року ліквідовано Апеляційний суд Дніпропетровської області та утворено Дніпровський Апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі.

Згідно пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до пункту 8 Розділу ХІІІ Цивільного процесуального кодексу України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Таким чином, Апеляційний суд Дніпропетровської області продовжує здійснювати свої повноваження до початку роботи Дніпровського Апеляційного суду в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі.

Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи (а.с.115,116,117), в судове засідання не з'явилися, від відповідача - ОСОБА_4 надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (т.1 а.с. 118), що (у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України) не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, за наявними матеріалами справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем ОСОБА_1 пропущено позовну давність для звернення до суду з позовними вимогами про поділ спільного майна подружжя та не вчинялися дії щодо досудового врегулювання спору. При цьому, суд не встановлював обсяг спільного майна подружжя та наявність або відсутність правових підстав для віднесення квартири АДРЕСА_4 до спільного сумісного майна подружжя, вважаючи, що пропуск останнім позовної давності є безумовною підставою для відмови в задоволенні заявлених позовних вимог.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, суд першої інстанції виходив з того, що ці вимоги задоволенню не підлягають, оскільки судом було відмовлено у задоволенні позовних вимог про поділ майна подружжя.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна.

Так, відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд першої інстанції ухвалюючи рішення названих вимог закону не дотримався.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебував в зареєстрованому шлюбі з відповідачкою ОСОБА_2 (ОСОБА_7.) з 03.06.1995 року по 21.07.2011 року.

07 червня 2000 року між ОСОБА_7 та відповідачем ОСОБА_2 (ОСОБА_7.) було укладено Договір купівлі - продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу ОСОБА_8 за реєстровим № 2594, відповідно до якого відповідач ОСОБА_9 (ОСОБА_7.) придбала трикімнатну квартиру НОМЕР_1, житловою площею 43,7 кв.м., розташовану у будинку АДРЕСА_6, яка складається з: коридору 1, площею 7,3 кв.м., житлової кімнати 2, площею 10,2 кв.м., житлової кімнати 3, площею 16,7 кв.м., житлової кімнати 4, площею 16,8 кв.м., кухні 5, площею 5,5 кв.м., ванної 6, площею 2,2 кв.м., вбиральні 7, площею 1,0 кв.м., балкону, площею 0,9 кв.м. (т. 2 а.с. 64)

Спір між сторонами виник з приводу поділу спільного майна подружжя - квартири АДРЕСА_5.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.1 Постанови «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 року № 3 за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Спірні правовідносини виникли між сторонами до 01.01.2004 року, тобто під час дії Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року (далі - КпШС України), а тому порядок набуття спільного майна та його правовий режим визначається за нормами діючого на той час законодавства, яке ці відносини регулює.

Відповідно до ч.1 ст. 22, ч.1 ст. 24, ч.1 ст. 28 КпШС України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Згідно із ч.1 ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

Також аналогічне правове положення закріплене в ст.ст. 60, 70 СК України, ст. 368 ЦК України.

Отже, указаною правовою нормою права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. У такому разі позивач звільняється від доведення цієї обставини, яка має значення для правильного вирішення справи, а відповідач, якщо заперечує проти цього, відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України, має довести протилежне (спростувати матеріально-правову презумпцію).

Відповідно до роз'яснень, наданих у п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України) «Про застосування судами деяких норм кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1988 року № 16 (зі змінами і доповненнями), вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

При цьому, належить виходити із того, що відповідно до ст.ст. 22, 25, 27-1 КпШС України, спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними за час шлюбу нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності.

Таке ж роз'яснення містить й Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та спільного майна подружжя» № 11 від 21.12.2007 року, яке діє на час вирішення спору (п. 23).

Як вбачається з матеріалів справи, спірне майно придбано 07 червня 2000 року, тобто у період шлюбу сторін, а тому є спільною сумісною власністю подружжя.

Доводи відповідача ОСОБА_2 про придбання цього майна за її особисті кошти, які були надані її батьками після продажу гаражів, колегією суддів відхиляються з огляду на те, що, ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції, вона не довела факту придбання спірної квартири за особисті кошти.

Так, згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Як закріплено в ч. 2 ст. 76 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ЦПК України).

Колегія суддів наголошує на тому, що нормами КпШС України, як і нормами СК України, встановлено презумпцію виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, якщо воно набуте ними за час шлюбу, та обов'язок по доведенню належності такого майна або його частки на праві особистої приватної власності одному із подружжя законодавцем покладено на того з подружжя, хто вважає спірне майно своєю особистою власністю, і саме на відповідача (ОСОБА_2.) покладено обов'язок доведення своїх доводів. Жодного ж належного та допустимого доказу, у розумінні статті ст. 76, 81 ЦПК України, щодо придбання спірного майна за особисті кошти, ОСОБА_2 не надано.

Посилання ж в відповідача на те, що майно придбане за кошти, які були отримані ОСОБА_2 від батьків, є голослівними та не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. Зокрема, матеріали справи не містять жодних відомостей, що підтверджують факт передачі у 2000 році батьками відповідача грошей для придбання квартири, а до пояснень свідка ОСОБА_10 необхідно віднестись критично, адже остання не надала пояснень щодо обставин придбання спірної квартири, точної суми коштів, які передавалися батьками відповідача, та на яких умовах такі кошти взагалі надавалися, для подружжя або ж особисто для відповідача у справі.

Отже, встановивши, що спірна квартира була придбана сторонами під час шлюбу й виходячи з відсутності доказів, які б підтверджували факт придбання цієї квартири відповідачем ОСОБА_2 за кошти, що належать їй особисто, колегія суддів дійшла висновку про належність квартири АДРЕСА_6 до спільної сумісної власності подружжя, а тому наявні правові підстави для визнання цієї квартири спільною сумісною власністю подружжя та поділу її між сторонами в рівних частках, із визнанням за кожним права власності на 1/2 частину квартири.

Не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог й доводи відповідача ОСОБА_2 про пропуск позивачем позовної давності.

Так, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Згідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.3 ст. 29 КпШС України для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 цього Кодексу у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення свого права.

Аналогічні за змістом положення містяться у статті 72 СК України.

Частинами 3 та 4 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У пункті 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз'яснено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Вирішуючи питання перебігу позовної давності, колегія суддів, виходить з того, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

Як вбачається з матеріалів справи, шлюб між сторонами було розірвано 21.07.2011 року (а.с. 3).

Позивач ОСОБА_1 по жовтень 2016 року був зареєстрований та фактично проживав у АДРЕСА_6 (а.с. 28- зворот), що не заперечується відповідачем ОСОБА_2, а тому не підлягає доказуванню (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

Тобто, позивач ОСОБА_1 до жовтня 2016 року користувався спірною квартирою та, оскільки до цього часу відповідачем ОСОБА_2 не здійснювалися дії щодо відчуження спірного майна подружжя, не мав підстав вважати про порушення свого права та звертатися до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя.

Доводи відповідача ОСОБА_2 про те, що, під час розірвання шлюбу ОСОБА_1 не заявляв вимог про поділ спільного майна подружжя не мають правового значення, оскільки ані нормами КпШС України, ані нормами СК України, не передбачено обов'язок подружжя вирішувати питання про поділ спільного майна саме під час розгляду справи про розірвання шлюбу.

При цьому, неподання позову про поділ майна, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності, і доводи апеляційної скарги в цій частині є обґрунтованими.

Як вбачається з матеріалів справи, про порушення свого права власності на спірну квартиру позивач дізнався саме у 2016 році з оголошення про продаж спірної квартири, розміщеного в інтернет мережі на сайті «OLX.ua.», та протилежного відповідачем ОСОБА_2 не доведено.

Тобто, зважаючи на викладене, зважаючи на факт проживання позивача ОСОБА_1 у спірній квартирі до жовтня 2016 року та відсутність доказів щодо досягнення сторонами згоди щодо належності спірної квартири саме відповідачу, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачу ОСОБА_1 стало відомо про порушення його прав у 2016 році та саме з цього часу розпочинається перебіг трирічного строку позовної давності, який закінчується у 2019 році.

Позовна заява про поділ майна подружжя подана до суду у жовтні 2016 року (а.с. 1), тобто в межах позовної давності і подане відповідачем клопотання про застосування наслідків пропуску позивачем ОСОБА_1 позовної давності не ґрунтується на законі і не може бути задоволене.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення цих вимог, виходячи з наступного.

Матеріалами справи встановлено, що 02 грудня 2016 року між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено Договір купівлі - продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Новіковим І.М. за реєстровим № 1101, відповідно до якого відповідач ОСОБА_9 відчужила квартиру АДРЕСА_6 (т. 2 а.с. 59-60).

ОСОБА_2, перед укладенням зазначеного договору, повідомила, що квартира АДРЕСА_6 придбана за особисті кошти, до реєстрації шлюбу (т. 2 а.с. 61), що суперечить вище встановленим обставинам справи.

29 грудня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено Договір купівлі - продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Новіковим І.М. за реєстровим № 1166, відповідно до якого ОСОБА_3 відчужив квартиру АДРЕСА_6 ОСОБА_4 (т. 2 а.с. 78-30).

Частиною 3 ст. 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК України, в редакції на час укладення оспорюваних договорів, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. У частині 3 ст. 65 СК України визначено, що згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена.

Аналогічне положення щодо отримання згоди всіх співвласників на розпорядження спільною сумісною власністю передбачено й ч. 2 ст. 369 ЦК України.

За відсутності такої згоди, як вказано в ч.4 ст. 369 ЦК України, інші співвласники можуть пред'явити позов про визнання такого правочину недійсним.

Відповідно до ст. 657 ЦК України, в редакції чинній на час розпорядження спірним майном, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 розпорядилася спільним майном подружжя - квартирою НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_6 - без згоди колишнього чоловіка ОСОБА_1 (у шлюбі з яким перебувала на час придбання цієї квартири), продавши її ОСОБА_3, що суперечить вимогам ст. ст. 369, 657 ЦК України та ст. 65 СК України й дає підстави відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України визнати вчинений правочин купівлі-продажу недійсним у зв'язку з недодержанням в момент його вчинення продавцем вимог, встановлених ч. 1ст. 203 ЦК України, і доводи апеляційної скарги позивача в цій частині є обґрунтованими.

Посилання позивача в позовній заяві та в апеляційній скарзі на те, що в справі наявні підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29 грудня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, не ґрунтується на законі з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Перелік можливих способів захисту міститься в ст. 16 ЦК України.

Позивач ОСОБА_1, не будучи учасником договору купівлі-продажу від 29 грудня 2016 року, не перебував із сторонами у зобов'язальних відносинах і обраний ним зобов'язальний спосіб захисту їх прав - визнання договору недійсним, спірних правовідносин не регулює.

Так, стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання позову про витребування майна, якщо для цього існують підстави, передбачені статтями 387, 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Отже, за таких обставин належним способом захисту порушеного права власності є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову.

Між ОСОБА_12 та володільцем квартири квартирою НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_6 - ОСОБА_4, можуть існувати речово-правові відносини щодо права на спірну квартиру та відповідним цим правовідносинам способом захисту є витребування майна (ст.ст. 387, 388 ЦК України).

Оскільки, згідно ст. 13 ЦПК України право на розпорядження своїми правами щодо предмета спору надано особам, які беруть участь у розгляді справи, а суд зобов'язаний розглядати справи в межах заявлених вимог, колегія суддів не перевіряє наявність правових підстав для витребування майна у порядку ст. 387 або ж ст. 388 ЦК України.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02 грудня 2016 року підлягають задоволенню, а позовні вимоги щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29 грудня 2016 року не є належним способом захисту порушеного права.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, у зв'язку з чим скасовує рішення суду з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи та невірного застосування норм матеріального і процесуального права, згідно п.п. 3,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, та приймає нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем сплачено судовий збір за подання позову та апеляційної карги у загальному розмірі 4302,00 грн. (т.2 а.с. 38; т.1 а.с.6,13,99), що відповідає розміру, визначеному Законом України «Про судовий збір», та ці витрати підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача ОСОБА_2, як особи, винної у порушенні прав позивача на вільне розпорядження та володіння своєю власністю.

У п.п. 47, 48 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» судам роз'яснено, що при стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України в редакції від 18.03.2004 року).

Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу. Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах".

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Оскільки, ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивачем документально ці витрати не підтверджені, колегія суддів не вбачає підстав для їх задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 374, п.3, ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, Апеляційний суд Дніпропетровської області, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 квітня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, набутого за час шлюбу - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_7.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_7.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договорів купівлі - продажу недійсними задовольнити частково.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_7 від 02 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Новіковим І.М. та зареєстрований в реєстрі за № 1101

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 4302 ( чотири тисячі триста дві) гривні 00 копійок.

В інших позовних вимогах відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному поряду безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 10 вересня 2018 року.

Головуючий:

Судді: