Справа № 466/5262/17 Головуючий у 1 інстанції: Баєва О.І.

Провадження № 22-ц/783/1236/18 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія: 81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 вересня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючої судді - Копняк С.М.,

суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря - Брикайло М.В.,

з участю - представника апелянта Клапчука Р.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 11 вересня 2017 року, у якому ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 29 травня 2018 року виправлено описки, у справі за заявою ОСОБА_3, за участю заінтересованої особи - Шевченківський районний відділ у м. Львові Головного управління ДМС у Львівській області, про встановлення факту, що має юридичне значення, -

в с т а н о в и л а:

21.07.2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з заявою, в якій просить ухвалити рішення, яким встановити факт, що він - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, постійно проживав на території України з 16.11.1990 року по даний час, в тому числі, станом на 24.08.1991 року.

В обґрунтування своїх вимог зазначає, що у 1990 році він приїхав в Україну. З того часу по 15.11.1997 року постійно проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, разом з ОСОБА_4. З 15.11.1997 року він разом з ОСОБА_4 проживав на АДРЕСА_2. Враховуючи вищенаведе, просить суд встановити факт, що він постійно проживав на території України з 16.11.1990 року по даний час.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 11 вересня 2017 року заяву ОСОБА_3, за участю заінтересованої особи - Шевченківський районний відділ у м. Львові Головного управління ДМС у Львівській області, про встановлення факту, що має юридичне значення - задоволено.

Ухвалено встановити факт, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, постійно проживав на території України з 16.11.1990 року по даний час, в тому числі, станом на 24.08.1991 року.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 11 вересня 2017 року оскаржила заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області.

В обгрунтування апеляційної скарги посилається на те, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене без повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи та із неправильним застосуванням норм матеріального права. Зазначає, що звертаючись до Шевченківського районного суду м. Львова із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заявник ОСОБА_3 просив суд встановити факт його постійного проживання на території України з 16.11.1990 року по даний час (момент ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення), в тому числі станом на 24.08.1991 року. З аналізу поданої заяви вбачається, що заявник мав намір встановити факт свого постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року та станом на 13.11.1991 року з метою подальшого проходження процедури встановлення належності до громадянства України в органах міграційної служби. Як докази, в підтвердження факту проживання на території України з 16.11.1990 року по даний час, ОСОБА_3 надав копії документів, які містять розбіжності в прізвищі, імені та по-батькові заявника, і такі належним чином не засвідчені.

Також заявник не зазначає з якої країни він прибув та з якою метою. До матеріалів справи заявником не долучено жодних паспортних документів, що посвідчують його особу та підтверджують його громадянство в іншій державі, чи відсутність такого.

Таким чином, суд першої інстанції в порушення вимог ст. 64 ЦПК України встановив юридичний факт на підставі копії письмових доказів, які належним чином засвідчені не були. Крім цього, наявні розбіжності у прізвищі та імені заявника, вказані у поданих ним до суду документах, взагалі залишились поза увагою суду першої інстанції та не отримали належної юридичної оцінки.

Належних та допустимих доказів належності до громадянства СРСР та прописки на території України заявник до суду не подав.

Також судом першої інстанції не було проведено ідентифікацію заявника, що має істотне значення для розгляду даної справи по суті. Письмові пояснення ОСОБА_4 не містять інформації щодо предмета доказування (не є належними доказами) та є недопустимим доказом.

Просить рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 11 вересня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви у повному обсязі.

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Справа розглядається Апеляційним судом Львівської області у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах, відповідно до вимог п. 8 ст. 1 Перехідних положень.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд першої інстанції задовольняючи заяву виходив з пояснень представника заявника, а також письмових пояснень ОСОБА_4 про те, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 16.11.1990 року по 15.11.1997 року постійно проживав на Україні та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, разом з ОСОБА_4, а з 15.11.1997 року разом з ОСОБА_4 проживав на АДРЕСА_2, та диплому, бланк серія НОМЕР_1, відповідно до якого ОСОБА_3 у 1990 році вступив до Харківського державного фармацевтичного інституту Української фармацевтичної академії та у 1995 році закінчив його.

В той же час, з матеріалів справи, які надані заявником в обґрунтування заявленої вимоги, вбачається наступне.

Зокрема, з копії Диплому, бланк серія НОМЕР_1 (а.с. 5) вбачається, що ОСОБА_3 у 1990 році вступив до Харківського державного фармацевтичного інституту Української фармацевтичної академії та у 1995 році закінчив його.

З свідоцтва про спеціалізовану підготовку з медицини (клінічна ординатура), бланк серія НОМЕР_2 (а.с. 7) вбачається, що ОСОБА_3 з 27.08.1999 року по 26.08.2003 року пройшов повний курс підготовки в клінічній ординатурі за спеціальністю клінічна лабораторна діагностика.

Заявник не заперечує, що встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року та станом на 13.11.1991 року йому необхідно для подальшого проходження процедури встановлення належності до громадянства України в органах міграційної служби.

Відповідно ч. 2 ст. 256 ЦПК України 2004 року (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою про встановлення факту) суди встановлюють факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. При цьому не виключається встановлення факту постійного проживання на території України.

Згідно положень ст. 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені у п. 1 ч. 1 цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2 - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3 - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 3 цього Закону.

При цьому питання встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедури подання цих документів та провадження за ними врегульовано, крім Закону України «Про громадянство України», також Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 в редакції від 27 червня 2006 року № 588/2006 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України», яким затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень».

Відповідно до вимог п. 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, встановлення належності до громадянства України стосується:

а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року, в тому числі: осіб, які за станом на 13 листопада 1991 року проходили строкову військову службу на території України і після її проходження залишилися проживати на території України; осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або за станом на 13 листопада 1991 року відбували покарання в місцях позбавлення волі на території України та перебували у громадянстві колишнього СРСР і до набрання вироком суду законної сили постійно проживали відповідно на території УРСР або проживали на території України;

б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті "а" цього пункту;

в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.

Оформлення належності до громадянства України стосується осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та дітей таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття.

Перевірка належності до громадянства України стосується осіб, які перебувають за кордоном і в яких відсутні документи, що підтверджують громадянство України, або якщо виникла необхідність перевірки факту перебування таких осіб у громадянстві України.

За змістом п. 8 наведеного Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 України «Про громадянство України» особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального органу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року.

За змістом п. 9 наведеного Порядку для встановлення належності до громадянства України відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону особа, яка проживала на території України за станом на 13 листопада 1991 року і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її проживання в Україні на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального органу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 13 листопада 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту проживання особи на території України за станом на 13 листопада 1991 року.

Згідно абзацу 10 ст. 1 Закону України «Про громадянство» проживання на території України на законних підставах - проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні.

Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затверджений Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 в редакції від 27 червня 2006 року № 588/2006, передбачає, що для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до п. 1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (ч. 1 ст.і 8 Закону), подає до відповідного органу заяву про набуття громадянства України за територіальним походженням, зобов'язання припинити іноземне громадянство - для іноземців, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях. При цьому при вирішенні питання про обґрунтованість заявленої вимоги суду, крім перевірки та встановлення факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року, необхідно встановити той факт, що заявник подав до компетентного органу зобов'язання припинити іноземне громадянство письмово оформлену заяву іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданств) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України (абзац 12 статті 1 Закону України «Про громадянство України»).

З копії паспортного документа іноземця серії НОМЕР_3, виданого владою Ліванської Республіки 07.01.2006 року, поданого апелянтом, вбачається, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Ліванської Республіки (а.с. 38, 39).

Проживання заявника на території України з 16.11.1990 року по червень 1995 року у період навчання у вищому навчальному закладі ніким не оспорюється та вбачається з наданих доказів, проте статус такого проживання на території України: постійне чи тимчасово визначено законодавством, яке регулювало такі правовідносини у колишньому СРСР та в Україні.

Статтею 5 Закону «Про правове положення іноземних громадян в СРСР» від 24.07.1981 року, який діяв на території України до 1994 року, передбачено, що іноземні громадяни можуть постійно проживати в СРСР, якщо вони мають на це дозвіл та вид на проживання, видані органами внутрішніх справі. Іноземні громадяни, які знаходяться в СРСР на інших законних підставах, вважаються такими, що тимчасово перебувають в СРСР.

Заявником не надано доказу про видачу йому дозволу та посвідки на постійне проживання на цей період.

Заявником не спростовано і твердження апелянта, що 01.11.2012 року на підставі клопотання Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна громадянин Ліванської Республіки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, був документований посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_4, терміном дії до 01.09.2013 року, та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 та що вказана посвідка скасована на підставі наказу Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, про відрядження № 2301-3/410 від 30.08.2013 року.

З даних Інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають кордон «Аркан» вбачається, що вказаний іноземець востаннє в'їхав на територію України 07.04.2013 року на підставі вказаної вище посвідки на тимчасове проживання та станом на 06.04.2017 року за межі України не виїжджав (а.с. 40).

21.04.2017 року Головне управління ДМС у Харківській області прийняло рішення № 217/2015 про примусове повернення вказаного іноземця.

З листа Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства від 02.03.2018 року вбачається, що у продовженні строку перебування ОСОБА_3 на підставі підпункту 5 пункту 10 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 15.02.2012 № 150 - відмовлено. Крім того зазначено, що відповідно до наданих матеріалів заявник не має правових підстав для оформлення громадянства України відповідно до ч. 1 статті 3 Закону України «Про громадянство України».

З матеріалів справи вбачається, що подані заявником документи не підтверджують наявність фактів, з якими Закон пов'язує набуття ним громадянства України та не є і безспірними доказами підтвердження факту саме постійного (безперервного) проживання заявника на законних підставах на території України по даний час.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

За приписами п. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.п. 2, 8 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення; у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-7 частини першої цієї статті.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до положень п. 2 ст. 376 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню;порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області --задовольнити, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 11 вересня 2017 року, в якому ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 29 травня 2018 року виправлено описки - скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні заяви ОСОБА_3, за участю заінтересованої особи - Шевченківський районний відділ у м. Львові Головного управління ДМС у Львівській області, про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме постійного проживання на території України з 16 листопада 1990 року і по даний час, у тому числі і станом на 24 серпня 1991 року - відмовити.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч. 1 п. 2, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області - задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 11 вересня 2017 року, в якому ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 29 травня 2018 року виправлено описки, - скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_3, за участю заінтересованої особи - Шевченківський районний відділ у м. Львові Головного управління ДМС у Львівській області, про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме постійного проживання ОСОБА_3 на території України з 16 листопада 1990 року і по даний час, у тому числі і станом на 24 серпня 1991 року - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 17 вересня 2018 року.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

Ніткевич А.В.