Справа №482/577/17 19.09.2018

Провадження №22-ц/784/1268/18

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 482/577/17 Категорія 48

Провадження № 22-ц/784/1268/18

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 вересня 2018 року Судова колегія судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Миколаївської області в складі :

головуючого - Темнікової В.І.,

суддів - Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В.,

із секретарем судового засідання - Цуркан І.І.,

за участю позивача - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 07 червня 2018 року, постановлене під головуванням судді Баранкевич В.О. в приміщенні суду о 10 год. 00 хв., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільної сумісної власності подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільної сумісної власності подружжя, -

В С Т А Н О В И Л А :

В квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом, в якому посилався на те, що 21.07.2006 року між ним та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб, який 21.10.2016 року було розірвано за рішенням суду, але вони проживали однією сім'єю та вели спільне господарство до повернення ОСОБА_1 з Італії тобто до 29.03.2017 р. За час подружжя спільними зусиллями з відповідачкою вони у 2006 р. придбали земельну ділянку у АДРЕСА_1. Будучи будівельником, він власними силами збудував дім зі всіма зручностями загальною площею 95,0 кв. м. (житлова площа складає 48,8 кв. м.), якому було присвоєно номер 19-А, а також гараж, технічні приміщення та споруди. Оскільки він довіряв дружині, право приватної власності на вказаний житловий будинок зареєстрували лише за дружиною. Крім того, ними було придбано немало побутової техніки, посуду, будівельне спорядження та інструменти, садового інвентарю та меблів. Після розірвання шлюбу та припинення у кінці березня 2017 року шлюбних відносин відповідачка з дітьми (з спільним сином ОСОБА_3 та двома повнолітніми доньками від попередніх шлюбів) проживає у спірному будинку. На підставі викладеного, позивач просив суд витребувати у відповідачки технічну документацію на будинок та прибудинкову земельну ділянку (а саме: технічний паспорт на будинок, свідоцтво про право власності на будинок, кадастровий номер на землю біля будинку, свідоцтво про право власності на землю та акт на землю). Виділити у його власність 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1, 1/2 частину гаража, технічних приміщень та споруд, які знаходяться по АДРЕСА_1. Також просив суд зобов'язати відповідача зробити незалежну оцінку майна, та визнати за ним право власності на все будівельне спорядження та інструменти, а за відповідачем визнати право власності на всю побутову техніку, посуд, садовий інвентар та меблі.

В вересні 2017 року відповідачка звернулась до суду із зустрічним позовом до позивача про поділ спільного майна подружжя, в якому посилалась на те, що з 2006 року вона перебувала у шлюбі із ОСОБА_2, який за рішенням суду розірвано 21.10.2016 року. Позовні вимоги ОСОБА_2 в частині виділення йому у власність 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 вона не визнає. Щодо задоволення інших позовних вимог ОСОБА_2. не заперечує. Також відповідачка зазначила, що поділ спільного майна подружжя шляхом виділу позивачу 1/2 частини спірного будинку в натурі є неможливим, а за його частку підлягає сплаті грошова компенсація, зважаючи на те, що в спірному будинку, житлова площа якого складає всього 48,8 кв. м., крім неї та їх спільного з позивачем сина, також проживають дві її доньки від попередніх шлюбів. Будинок складається з чотирьох житлових кімнат - 15,3 кв. м., 13,00 кв. м., 11,6 кв. м. (четверта кімната розміром 8,9 кв. м. - туалет), з яких в першій кімнаті проживає її повнолітня донька від іншого шлюбу, другу кімнату займає молодший неповнолітній син сторін, третю кімнату займає сама вона. В нежилій кімнаті (вітальні) проживає її вагітна донька від іншого шлюбу з чоловіком, оскільки власного житла вони не мають. Крім того, посилалась на те, що спільне володіння і користування будинком з позивачем є неможливим через непорозуміння та його сварки з усіма членами сім'ї. Оскільки нею на депозитний рахунок суду було внесено грошові кошти у розмірі 34008 грн. з призначенням: сплата частки майна ОСОБА_1 для ОСОБА_2., відповідачка просила суд задовольнити її позовні вимоги та визнати за нею право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, припинивши право власності позивача на 1/2 частку даного будинку, та стягнути з неї на користь позивача компенсацію за долю в спільному майні подружжя у розмірі 34008 грн.

Рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 07 червня 2018 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1. про поділ спільної сумісної власності подружжя задоволено частково. Судом вирішено виділити у власність ОСОБА_2 1/2 частину житлового будинку загальною площею 95 кв. м., житловою площею 48,8 кв. м. з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2. в частині визнання за ним права власності на все будівельне спорядження та інструменти, придбані за час шлюбу, а також визнання за ОСОБА_1 права власності на всю побутову техніку, посуд, садовий інвентар та меблі, придбані за час шлюбу - відмовити. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовити в повному обсязі. Повернути ОСОБА_1 грошову суму у розмірі 34008 грн., сплачену на депозитний рахунок ТУ ДСА України. Розподілено судові витрати.

Не погодившись з зазначеним рішенням, відповідачка ОСОБА_2. звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким визнати за нею право власності на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, припинивши право власності ОСОБА_2. на 1/2 частку даного будинку, та стягнути з неї на користь ОСОБА_2. компенсацію за долю в спільному майні подружжя у розмірі 34008 грн.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 не визнав доводи апеляційної скарги, просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Інші учасники процесу до судового засідання не з'явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).

Рішення суду зазначеним вимогам закону відповідає.

Так, судом було встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 21.07.2006 року. Шлюб розірвано за рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 21.10.2016 року, яке набрало законної сили 07.11.2016 року.

В період шлюбу і ведення спільного господарства сторони збудували і набули право власності на житловий будинок загальною площею 95 кв. м, житловою площею 48,8кв. м., з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вказані позивачем як окремі предмети позову житловий будинок та гараж з технічними приміщеннями та спорудами, фактично становить єдине домоволодіння, а саме житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами (гараж, технічні приміщення та споруди), зареєстроване як один об'єкт, а тому суд розглядав їх як один об'єкт - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами.

На вищевказаний будинок виконкомом Баловненської сільської ради було видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 від 15.12.2011року на ім'я відповідачки. Право власності на будинок зареєстровано 15.12.2011року за відповідачкою, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №83842847 від 30.03.2017року, крім того, ці обставини визнаються сторонами.

Проаналізувавши дані обставини, суд дійшов висновку, що вищевказаний житловий будинок було набуто відповідачкою ОСОБА_1 в період перебування у шлюбі з позивачем ОСОБА_2, а отже він є об'єктом їх спільної сумісної власності.

Крім того, приймаючи рішення у справі, суд вважав, що доводи представника відповідачки про те, що виходячи з розрахунку житлової площі вказаного будинку 48,8 кв. м., проживання в ньому шести осіб неможливе ( 48,8 кв.м. / 4 осіб = 12,2 кв.м на одну особу), оскільки доля, яка припадає на одну особу не відповідає нормам житлової площі, встановленим Житловим кодексом України, а також про те, що спільне володіння і користування будинком з позивачем є неможливим через непорозуміння та сварки з усіма членами сім'ї, на підтвердження чого вона надала копію висновку дільничного офіцера поліції сектору превентивної діяльності Новоодеського ВП Вареника О.М. від 31.03.2017 року щодо протиправних дій з боку позивача по відношенню до відповідачки з приводу розподілу майна, під час якого позивач погрожував фізичною розправою відповідачці, в результаті чого з позивачем було проведено профілактичну бесіду щодо недопущення порушень норм чинного законодавства України, та винесено офіційне попередження, не заслуговують на увагу як на підставу для задоволення зустрічного позову, оскільки ні національне законодавство, ні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, як самі по собі, так і в сукупності не передбачають такої підстави втручання у право власності, як невідповідність житлової площі та кількості проживаючих осіб нормам житлової площі на особу встановлену законом.

Що стосується Висновку дільничного офіцера поліції сектору превентивної діяльності Новоодеського ВП Вареника О.М. від 31.03.2017 року щодо протиправних дій з боку позивача до відповідачки з приводу розподілу майна, то суд дійшов висновку, що вказаний висновок не є доказом наявності вини позивача в будь-яких протиправних діях щодо членів його колишньої сім'ї та співмешканців. Тому суд вважав, що він не є достатнім доказом неможливості спільного користування спірним будинком.

Проаналізувавши дані обставини по справі, а також врахувавши положення ст.60, ч.1 ст.61,ч.1 ст. 69, ст.70, 71 СК України, ст. 321, 365, ч.2 ст. 372 ЦК України, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд дійшов висновку, що враховуючи незгоду позивача ОСОБА_2 на присудження йому грошової компенсації замість його ? частки у праві спільної сумісної власності на спірний житловий будинок, а також відсутність обґрунтованих законних підстав для припинення його права власності на зазначену частку майна за рішенням суду, таке присудження становило б незаконне втручання у його право власності, захищене ст.321 ЦК України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, згоду на обов'язковість якої надано Верховною Радою України і яка становить частину національного законодавства України.

Що стосується вимог сторін відносно поділу іншого (рухомого) майна, набутого ними за час шлюбу, суд дійшов висновку, що обставини придбання, вартості, місця знаходження цього майна не підтверджено жодними доказами, а відтак у задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити.

Висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам законодавства, зазначеного в рішенні суду.

Як убачається зі змісту апеляційної скарги, відповідачка не оскаржує рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог про поділ іншого (рухомого) майна, набутого сторонами за час шлюбу. Згідно п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується. Тому рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог про поділ іншого (рухомого) майна, набутого сторонами за час шлюбу, апеляційним судом не переглядається взагалі.

Доводи апеляційної скарги відповідачки про неможливість виділення позивачу ? частки спірного будинку в натурі через неможливість проживання з ним під одним дахом, а також через те, що житлова площа будинку в перерахунку на всіх осіб, які в ньому проживають, включаючи позивача, не відповідає нормам житлової площі, встановленим ст. 47 ЖК України на одну особу ( 13,65 кв. м), а також тому, що в одну кімнату не допускається заселення осіб різної статі, яким виповнилося більше 9 років, не заслуговують на увагу як на підставу для скасування рішення, так як, по-перше позивачем взагалі не було заявлено позовних вимог про розподіл спірного будинку в натурі.

Що стосується позовних вимог за зустрічним позовом про визнання за відповідачкою права власності на весь будинок та припинення права власності позивача на ? частку даного будинку, то суд правомірно не прийняв до уваги доводи, викладені в зустрічній позовній заяві, виходячи з наступного.

Ст. 47 ЖК України дійсно передбачає, що норма жилої площі в Українській РСР встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу. Проте з урахуванням положень ст. 31 та ст. 48 ЖК України ця норма є граничною і враховується при наданні особам жилих приміщень для користування в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР. Мінімальний розмір жилого приміщення, яке надається таким особам у межах норми жилої площі, згідно ч.1 ст.48 ЖК України визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України. У різних місцевостях ця норма є різною, але в більшості місцевостей вона не може бути меншою, ніж 9 кв. м на одну особу. У разі невідповідності мінімальної норми жилої площі на кожну особу, фактичному розміру жилої площі, що припадає на кожну особу, яка проживає в будинку на законних підставах, дані особи мають право на поліпшення житлових умов. Однак, дані норми права не застосовуються при розподілу майна, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя.

Ч.2 ст. 50 ЖК України, яка передбачає, що при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев'ять років, крім подружжя, також підлягає врахуванні під час надання особам жилих приміщень для користування в будинках державного або громадського житлового фонду. Дана норма права не може бути застосована в даному випадку у межах заявлених позовних вимог саме про розподіл майна подружжя, що перебуває у їх спільній сумісній власності і право власності на яке не мають інші особи, які мешкають в даному будинку, оскільки за діючим законодавством, у разі не можливості реального розподілу майна подружжя в натурі відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх

спільній частковій власності.

Тому посилання відповідачки на дані норми права є некоректним, так як виходячи зі змісту заявлених нею позовних вимог для вирішення спору підлягають застосуванню інші норми права, які регулюють правовідносини, що склалися між сторонами.

Так, згідно ч. 4 та 5 ст. 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. При цьому таке присудження можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх

спільній частковій власності.

Згідно ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Аналіз цієї норми свідчить про те, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1 - 3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Саме цими нормами права керувався суд при вирішенні спору між сторонами.

При цьому судом встановлено, що частка позивача в спірному будинку становить ? частину, тобто вона не є незначною. Як пояснив в суді апеляційної інстанції позивач, будинок складається з 4 жилих кімнат розміром 27 кв. м, 15 кв. м, 12 кв. м та 9 кв. м, ванної кімнати, туалету, кухні та коридору. Належних та допустимих доказів того, що будинок є неподільною річчю та частка позивача не може бути виділена в натурі суду надано не було. Не було надано суду також доказів того, що припинення права власності на ? частину будинку не завдасть істотної шкоди інтересам позивача. Посилання відповідачки в апеляційній скарзі на наявність у позивача іншого житла не підтверджені будь-якими доказами. Позивач під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції заперечував наявність у нього на праві власності іншого житла, зазначивши що в теперішній час проживає в будинку своєї матері. Відсутній в матеріалах справи також висновок дільничного офіцера поліції сектору превентивної діяльності Новоодеського ВП Вареника О.М. від 31.03.2017 року щодо протиправних дій з боку позивача по відношенню до відповідачки з приводу розподілу майна, на який посилається відповідачка в зустрічній позовній заяві.

Не містять матеріали справи також доказів дійсної вартості будинку на час розгляду справи, хоча розмір грошової компенсації, яка підлягає присудженню з одного подружжя на користь іншого у разі задоволення вимог про припинення права власності на частку майна з виплатою грошової компенсації цього майна, згідно роз'яснень, які містяться у абзаці третьому пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» від 4 жовтня 1991 року №7, визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди - судом за дійсною вартістю будинку (квартири) на час розгляду справи.

Матеріали справи не містять угоди сторін щодо вартості будинку, а також згоди позивача на отримання грошової компенсації за належну йому ? частину будинку.

За таких обставин суд правомірно дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог за зустрічним позовом та про задоволення вимог позивача в частині виділу йому у власність ідеальної частки майна подружжя у розмірі 1/2 частини будинку без його реального поділу.

Доводи апеляційної скарги фактично відтворюють підстави позову, викладені відповідачкою в зустрічній позовній заяві. Ніяких доказів на підтвердження обставин, викладених в апеляційній скарзі, крім тих, яким суд дав належну правову оцінку у їх сукупності, відповідачка до апеляційної скарги не надала.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду. Розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що підстави для скасування чи зміни рішення суду відсутні.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, судова колегія,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 07 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили негайно з дня її прийняття, але може бути оскаржена протягом 30 днів з дня складання її повного тексту до Верховного Суду у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий

Судді

Повний текст постанови складено 20 вересня 2018 року