Справа № 369/7576/16-ц Головуючий у І інстанції Пінкевич Н. С.

Провадження № 22-ц/780/3475/18 Доповідач у 2 інстанції Кашперська Т. Ц.

Категорія 4 26.09.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 вересня 2018 року м. Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Богдан І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області, ухвалене в м. Київ 08 червня 2018 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -

в с т а н о в и в :

У серпні 2016 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом про поділ спільного майна подружжя та просила поділити майно, що є у власності сторін, виділивши їй автомобіль Mersedes-Benz модель E220 CDI, д.н.з. НОМЕР_1, а за відповідачем визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1, стягнути із відповідача на свою користь різницю вартості квартири і транспортного засобу.

Заявлені позовні вимоги мотивувала тим, що 02 березня 2013 року уклала шлюб із відповідачем ОСОБА_3, на даний час подружжя разом не проживає, а до суду подано позов про розірвання шлюбу. За час перебування у шлюбі подружжям придбано наступне майно: квартиру АДРЕСА_1, автомобіль Mersedes-Benz, а також меблі, які знаходяться у спірній квартирі. Крім того, до укладення шлюбу з липня 2012 року вони проживали разом із відповідачем без реєстрації шлюбу і в цей час придбали автомобіль Volkswagen Touareg, яким відповідач розпорядився одноособово та не в інтересах сім'ї.

На підставі вищевикладеного, остаточно уточнивши позовні вимоги в грудні 2016 року, просила встановити факт її проживання однією сім'єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу з липня 2012 року по 02 березня 2013 року, поділити спільне сумісне майно, набуте у шлюбі, наступним чином: визнати за нею та відповідачем право власності за кожним на ? частину квартири АДРЕСА_1, стягнути з ОСОБА_3 на її користь грошову компенсацію вартості ? частини спільно придбаного майна - меблів в сумі 53879 грн., визнати за ОСОБА_3 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на меблі на загальну суму 107758 грн., стягнути з ОСОБА_3 на її користь грошову компенсацію вартості ? частини автомобіля Volkswagen Touareg в сумі 326217,30 грн. та судові витрати.

У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання квартири особистою приватною власністю, посилаючись на те, що на час укладення шлюбу не мав житла у м. Києві та проживав у гуртожитку за адресою м. Київ вул. М.Залізняка, 3. У зв'язку з одруженням та необхідністю придбання житла 13 квітня 2013 року батьком позивача ОСОБА_4 було продано його власну квартиру за 60000 доларів США, які він передав у борг ОСОБА_3 для купівлі квартири. Оскільки набуття у власність квартири АДРЕСА_1 відбулося виключно за кошти позивача, а не за сумісні кошти чи спільну працю подружжя, він вважає, що ця квартира має бути визнана судом такою, що є його особистою приватною власністю.

Крім того, вказував, що ОСОБА_2 є громадянкою іншої держави, зареєстрована була разом із позивачем як дружина офіцера, не мала на час купівлі квартири власних доходів, натомість він отримав гроші від свого батька у приватну власність та саме за ці кошти купив спірну квартиру. Також за власні кошти позивачем було придбано меблі у вказану квартиру на суму 107758 грн., які теж є його особистою власністю.

Крім того, 29 серпня 2014 року він придбав для себе та для користування дружині автомобіль Mersedes-Benz. Враховуючи, що за спільною згодою сторони користувалися даним автомобілем, а ОСОБА_2 ним користується і на даний час, він не заперечує проти визнання за нею права власності на автомобіль з присудженням з неї на його користь грошової компенсації.

Збільшивши позовні вимоги в листопаді 2016 року, просив визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1, меблі на загальну суму 107758 грн., які знаходяться у даній квартирі; визнати за ОСОБА_2 право власності на ? частину автомобіля Mersedes-Benz, стягнути з неї на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості автомобіля в сумі 208080 грн., покласти на неї судові витрати.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року позови ОСОБА_2 та ОСОБА_3 частково задоволено, визнано за кожним із подружжя право власності на ? частину квартири за адресою АДРЕСА_1, на ? частину автомобіля Mersedes-Benz; виділено ОСОБА_2 у власність меблі на суму 27156 грн., ОСОБА_3 - меблі на суму 33040 грн., стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості меблів в розмірі 5884 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Відповідач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що суд проігнорував той факт, що спірна квартира придбана за позичені кошти, які він як боржник взяв зобов'язання повернути, яке до даного часу не виконав, але вимушений повністю виконати цей обов'язок, без участі позивача та її матеріальної компенсації, а тому квартира є його особистою власністю. Вказаний договір позики було оформлено відповідною розпискою, яка була надана для огляду в суді першої інстанції, але якій не було надано відповідної оцінки.

Суд не звернув увагу, що на час укладення попереднього договору купівлі-продажу квартири сторони перебували лише близько чотирьох місяців в шлюбі і фізично сума в розмірі 502562,56 грн. не могла б бути спільною сумісною власністю, оскільки позивач на той момент взагалі не працювала, а він мав невелику заробітну плату.

Щодо позиції суду про розподіл в рівних частках як спірного майна подружжя автомобіля та меблів, вони також були придбані за особисті кошти ОСОБА_3, який працював, мав постійний дохід та отримав офіційно по договору позики велику грошову суму від батька. Суд не взяв до уваги факт, що ОСОБА_2 є громадянином іншої держави, не мала дозволу на працевлаштування на території України, а тому не мала будь-якого доходу.

Позивач ОСОБА_2 також подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року в частині відмови у встановленні факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнанні за нею права власності на автомобіль Mersedes-Benz, стягненні із відповідача на її користь грошової компенсації вартості ? частини автомобіля та ухвалити в цій частині нове рішення, яким її вимоги задовольнити повністю.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказувала, що з липня 2012 року по березень 2013 року проживали із відповідачем без реєстрації шлюбу, а після подачі заяви про реєстрацію шлюбу 08 лютого 2013 року ними за спільні кошти, подаровані її батьками як весільний подарунок, придбали автомобіль Volkswagen Touareg. Вказані факти в судовому засіданні підтверджено її поясненнями, показаннями свідка, письмовими доказами, із яких вбачається, що між ними дійсно виникли відносини, притаманні подружжю, оскільки вони проживали разом, вели спільне господарство, спільно відпочивали, відвідували батьків, придбавали в інтересах сім'ї спільне майно за спільні кошти. Заявою про уточнення позовних вимог від 26 квітня 2018 року зменшено вимоги в частині стягнення грошової компенсації за відчужений автомобіль, вказану заяву суд не зазначив у своєму рішенні, що вона вважає технічною помилкою.

Крім того, ОСОБА_3 не заперечував проти виділу в порядку поділу спільного майна у її власність автомобіля Mersedes-Benz, таку ж вимогу він заявляв у зустрічному позові, на підтвердження вартості ціни автомобіля нею було подано звіт про оцінку майна та дані мережі Інтернет. Вказаний доказ судом було проігноровано, що потягло за собою невірний висновок суду про відсутність належних та допустимих доказів дійсної вартості спірного майна. Визнавши право власності за кожним із сторін на ? частину автомобіля, суд вийшов за межі позовних вимог.

Відзивів на апеляційну скаргу у встановлений судом строк не надійшло.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 не підлягає до задоволення, а апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Разом із тим рішення суду першої інстанції в повній мірі даним вимогам закону не відповідає.

Із матеріалів справи вбачається, що 02 березня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 уклали шлюб (а. с. 5 т. 1).

ОСОБА_2 є громадянкою ОСОБА_6, місце проживання в Україні із 19 квітня 2013 року зареєстровано за адресою АДРЕСА_2, гуртожиток (а. с. 42, 55 т. 1).

ОСОБА_3, згідно довідки адресно-довідкового підрозділу територіального органу ДМС України УДМС України в Київській області, із 30 листопада 2012 року зареєстрований за адресою АДРЕСА_2, гуртожиток (а. с. 56 т. 1).

Згідно довідки Державного університету телекомунікацій від 16 грудня 2016 року № 05/1644, ОСОБА_3 дійсно сам проживав у гуртожитку за адресою м. Київ, вул. Солом'янська 7-а відповідно до договору від 01 листопада 2011 року в період з листопада 2011 року по липень 2014 року (а. с. 156 т. 1).

30 квітня 2013 року батько ОСОБА_3 ОСОБА_4 уклав договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого зобов'язується передати належну йому квартиру за адресою АДРЕСА_3. Продаж квартири за домовленістю сторін вчиняється за 160000 грн., які покупець повністю зобов'язується передати продавцю відразу після підписання цього договору. Розрахунок має бути здійснено в м. Макіївці з одночасним підтвердженням цього факту письмовою заявою продавця, що є невід'ємною частиною цього договору (а. с. 33 - 35 т. 1).

В матеріалах справи на а. с. 36 т. 1 знаходиться розписка від 13 квітня 2013 року, складена ОСОБА_4 та ОСОБА_7 про те, що грошові кошти у розмірі 60000 доларів США, що еквівалентно 480000 грн., в рахунок продажу квартири передано та отримано ОСОБА_4

Згідно розписки від 27 червня 2013 року, ОСОБА_3 взяв у борг у ОСОБА_4 суму у розмірі 60000 доларів США, що еквівалентно 480000 грн. для купівлі у приватну власність квартири за адресою АДРЕСА_1. Вказану суму зобов'язався повернути до 27 червня 2017 року (а. с. 37 т. 1).

27 червня 2013 року ОСОБА_3 укладено попередній договір, за яким сторони зобов'язалися у термін до 27 січня 2014 року укласти договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, згідно п. 9.7, даний попередній договір укладено за згодою дружини покупця ОСОБА_2 (а. с. 39, 132 т. 1).

31 березня 2014 року ОСОБА_3 придбав квартиру на підставі договору купівлі-продажу, згідно якого ОСОБА_3 приймає у власність (купує) квартиру АДРЕСА_1. За домовленістю сторін продаж квартири вчинено за суму 502378,56 грн., із яких 501562,56 грн. передано представнику продавця до підписання цього договору за попереднім договором (а. с. 6, 40, 66, 67 т. 1).

Згідно п. 17 договору купівлі-продажу, цей договір укладається за згодою дружини покупця ОСОБА_2, викладеної у формі нотаріальної заяви 21 травня 2013 року (а. с. 6 т. 1).

Позивачем ОСОБА_2 до матеріалів справи надано розписку, складену 29 травня 2017 року, про те, що 09 березня 2013 року взяла в борг у ОСОБА_8 суму в розмірі 32000 доларів США для придбання квартири в приватну власність за адресою АДРЕСА_1. Вказану суму зобов'язалася повернути до 29 травня 2025 року (а. с. 15 т. 2).

29 серпня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на автомобіль Mersedes-Benz модель Е 220 CDI д.н.з. НОМЕР_2 (а. с. 7, 149 т. 1).

Згідно довідки Регіонального сервісного центру в м. Києві від 01 березня 2017 року, автомобіль НОМЕР_3, який належав ОСОБА_3 в період часу з 08 лютого 2013 року, перереєстрований на ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 30 червня 2016 року (а. с. 216 т. 1).

Крім того, на своє ім'я 04 серпня 2014 року ОСОБА_2 придбано меблі - куточок «Черокі» вартістю 28299 грн. (а. с. 68 - 71 т. 1), кухню «Бетта Нова» та 2 шафи-купе вартістю 59000 грн. (а. с. 73 - 77 т. 1), 22 листопада 2014 року - стіл-трансформер зі склом вартістю 5189 грн. та диван «Антарес 22» вартістю 2740 грн. (а. с. 72 т. 1), 04 жовтня 2015 року - ліжко «Елізабет» та приліжкові тумби вартістю 12070 грн. (а. с. 78 - 79 т. 1).

Відповідачем надано звіт про оцінку майна (меблів) в кількості 5 найменувань за адресою АДРЕСА_1, складений на його замовлення ТОВ «Согдіана-Експерт», згідно якого ринкова вартість об'єкту оцінки станом на 15 серпня 2017 року становить 52267 грн., строк дії звіту - 6 місяців від дати оцінки (а. с. 53 т. 2).

Згідно довідки Головного управління урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України від 10 листопада 2016 року № 110, загальна сума доходу ОСОБА_3 в період з листопада 2011 року по жовтень 2016 року становить 435977,97 грн. (а. с. 100 т. 1).

Згідно довідки Києво-Святошинської ОДПІ ГУ ДФС у Київській області від 06 січня 2017 року, інформації про доходи ОСОБА_2 за період з 01 січня 2013 року по 31 березня 2014 року в центральній базі даних немає (а. с. 199 т. 1).

Згідно звіту про оцінку майна № 32-1/17, складеного ФОП ОСОБА_9 на замовлення ОСОБА_2, ринкова вартість автомобіля Mersedes-Benz модель Е 220 CDI д.н.з. НОМЕР_2 станом на 14 лютого 2017 року становить 279861 грн.; строк дії висновку - 6 місяців (а. с. 158 т. 1).

В матеріалах справи наявні роздруківки з сайту ria.com як доказ вартості автомобіля Mersedes-Benz Е-Сlass (а. с. 102 - 108, 228 - 238 т. 1).

Згідно довідки Головного центру обробки спеціальної інформації ДПС України від 21 березня 2013 року № 369/7388/16-ц, ОСОБА_3 перетинав державний кордон 03 липня 2012 року (в'їзд до України через Горностаївку), 15 липня 2012 року (виїзд з України через Виступовичі), 20 липня 2012 року (в'їзд до України через ОСОБА_10), 14 вересня 2012 року (виїзд з України через Вільчу), 17 вересня 2012 року (в'їзд до України через Вільчу), 29 грудня 2012 року (виїзд з України через Горностаївку), 04 січня 2013 року (в'їзд в Україну через Вільчу), 09 лютого 2013 року (виїзд з України через Вільчу), 10 лютого 2013 року (в'їзд в Україну через ОСОБА_10); ОСОБА_5 перетинала державний кордон 20 липня 2012 року (в'їзд до України через ОСОБА_10), 14 вересня 2012 року (виїзд з України через Вільчу), 17 вересня 2012 року (в'їзд до України через Вільчу), 18 жовтня 2012 року (виїзд з України через Вільчу), 04 січня 2013 року (в'їзд до України через Вільчу), 09 лютого 2013 року (виїзд з України через Вільчу), 10 жовтня 2013 року (в'їзд до України через ОСОБА_10) (а. с. 225 т. 1).

Згідно листа Святошинського районного у м. Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану від 21 лютого 2017 року, заява про реєстрацію шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_5, які зареєстрували шлюб 02 березня 2013 року, подана до відділу 01 лютого 2013 року. Також зазначено, що шлюб розірвано на підставі рішення суду від 27 жовтня 2016 року (а. с. 227 т. 1).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що автомобіль Mersedes-Benz, рухомі речі придбані сторонами за час зареєстрованого шлюбу, тому суд вважає дане майно спільною сумісною власністю подружжя та відповідно частки їх є рівними. Оскільки доказів того, що станом на 08 лютого 2013 року сторони проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, не надано, суд приходить до висновку, що автомобіль Volkswagen Touareg є особистою власністю ОСОБА_3 Доказів того, що ОСОБА_11 вклала кошти при купівлі даного автомобіля, матеріали справи не містять, а тому позовні вимоги в частині стягнення компенсації вартості за продаж даного автомобіля задоволенню не підлягають. Оскільки доказів вартості автомобіля Mersedes-Benz сторонами не надано, не внесено коштів на депозитний рахунок суду, за кожним із сторін визнано право власності на ? частину цього майна. При розподілі меблів суд врахував пояснення сторін, що в спірній квартирі фактично проживає ОСОБА_3, і виділив йому меблі, які важче виділити в натурі, а у власність ОСОБА_2 виділив інше рухоме майно.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Згідно з ч. 1 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Відповідно до ч. 2 ст. 3, ст. 74 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Таким чином, законодавством передбачено можливість набуття права спільної власності на майно осіб, які не перебувають у шлюбі, в разі коли вони проживають однією сім'єю, між ними склалися стабільні відносини, що притаманні подружжю.

Пунктом 20 Постанови Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що при застосуванні ст. 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Аналіз указаних норм дає підстави до висновку, що для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази спільного проживання, спільного побуту, взаємних прав та обов'язків, що притаманні подружжю.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, із яким також погоджується апеляційний суд, що таких доказів сімейних і подружніх стосунків, створення однієї сім'ї між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в період з липня 2012 року по березень 2013 року позивачем ОСОБА_2 в ході розгляду справи не надано.

Так, судом першої інстанції надано належної оцінки письмовим доказам, наданим ОСОБА_2, зокрема, довідці Головного центру обробки спеціальної інформації ДПС України від 21 березня 2013 року № 369/7388/16-ц, із якої вбачається, що остання перетинала кордон в період часу із липня 2012 року по березень 2013 року як в один день із ОСОБА_3, так і він перетинав кордон окремо від неї; при цьому дані обставини не свідчать беззаперечно, що сторони виїжджали саме разом і саме як подружжя.

Також апеляційний суд погоджується із критичною оцінкою судом доводів ОСОБА_2 щодо дати подання сторонами заяви про реєстрацію шлюбу 01 лютого 2013 року, оскільки сам по собі факт подання такої заяви не може слугувати підтвердженням проживання сторін однією сім'єю на дату подання заяви і є лише підтвердженням наміру сторін у майбутньому укласти шлюб.

Із показань свідків та пояснень сторін, наданих в судовому засіданні, щодо спільного проводження часу, святкування подій, перетину кордону неможливо встановити наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї, наявність у сторін взаємних прав та обов'язків.

Таким чином, у наданих ОСОБА_2 доказах відсутня конкретна інформація, яка однозначно могла свідчити про наявність обставин, що доводять створення сім'ї сторонами, зокрема ведення спільного господарства і спільного бюджету, а також спільного придбання автомобіля НОМЕР_3, який належав ОСОБА_3 в період часу з липня 2012 року.

З урахуванням викладеного, оскільки факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу не підтверджено в судовому засіданні, то в силу вимог ст. 74 СК України суд першої інстанції також обґрунтовано не визнав за ОСОБА_2 право на отримання компенсації частини відчуженого відповідачем майна, яке позивач вважала спільним, враховуючи, що дані вимоги є похідними від основної вимоги про встановлення факту, що має юридичне значення.

Крім того, судом враховано, що позивач не довела належними та допустимими доказами придбання автомобіля за спільні кошти, оскільки показаннями матері позивача щодо надання нею коштів та розпискою, складеною вже у 2017 році, такі обставини підтверджуватися не можуть і потребують письмових доказів.

За таких обставин суд першої інстанції правомірно відмовив ОСОБА_2 в задоволенні вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу і присудження позивачу компенсації вартості частки відчуженого ОСОБА_3 автомобіля Volkswagen Touareg в період шлюбу 30 червня 2016 року, оскільки дане майно є його особистою власністю.

Спростовуються доказами, наявними в матеріалах справи, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що нею в квітні 2018 року було подано заяву про уточнення позовних вимог в частині зменшення стягнення грошової компенсації за автомобіль в сумі 312500 грн., оскільки така заява в матеріалах справи відсутня і позивачем не було надано доказів її неприйняття судом.

Виходячи із вищевикладеного, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_2, що факт спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу підтверджено її поясненнями, показаннями свідка ОСОБА_8, відповіддю Святошинського районного у м. Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану від 21 лютого 2017 року, довідками з Головного центру обробки інформації від 20 лютого та 06 квітня 2017 року, відповіддю РСЦ в м. Києві МВС України від 01 березня 2017 року, даними облікової картки від 08 лютого 2013 року, даними облікової картки від 08 лютого 2013 року, оскільки ці доводи зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної оцінки судом першої інстанції при вирішенні справи.

Крім того, відповідь ТзОВ «Санаторій «Шахтар» № 107 від 06 квітня 2017 року про спільний відпочинок, на яку також посилається позивач, в матеріалах справи відсутня взагалі.

Відповідно до ст. 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ст. 71 СК України, неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України в п. п. 23, 24 Постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснено, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Враховуючи наведені вимоги закону, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про проведення поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, виділивши кожному із подружжя по ? частині автомобіля, оскільки належних та допустимих доказів щодо їх вартості під час розгляду справи сторонами надано не було.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо доведення останньою вартості транспортного засобу і необхідності присудження їй зазначеного автомобіля, проти чого не заперечував також відповідач, апеляційний суд враховує вимоги, що пред'являються до доказів, визначені ст. ст. 77 - 80 ЦПК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Так, вартість автомобіля визначено у наданому ОСОБА_2 звіті про оцінку майна від 15 лютого 2017 року, разом із тим, його складено оцінювачем, який не попереджався про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, звіт від 15 лютого 2017 року складений більше ніж за рік до ухвалення рішення і не відповідає вимогам про дійсну ринкову вартість.

Клопотання про призначення по справі експертизи для визначення вартості спірного майна сторонами не заявлялось.

Витяги з мережі Інтернет щодо вартості аналогічного майна також не є належними та допустимими доказами.

Таким чином, виділення будь-якій із сторін майна в натурі було неможливим, оскільки у даному випадку необхідно було б вирішувати питання щодо рівності вартості майна, виділеного як позивачу, так і відповідачу, а у разі нерівнозначності такої вартості - компенсації за частку у праві спільної сумісної власності.

Оскільки сторонами не було надано належних доказів вартості спірного майна під час розгляду справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поділ спільного майна подружжя шляхом визнання права власності на ? частку кожного на автомобіль.

Апеляційний суд вважає такий спосіб поділу майна подружжя вірним, оскільки здійснити поділ майна, виходячи із його вартості, за доказами, наявними в матеріалах справи, є неможливим.

Визначення ідеальних часток в праві власності на майно подружжя без поділу його в натурі відповідає вимогам закону та п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», а тому апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про неподільність автомобіля.

Крім того, позивач не позбавлена можливості у разі необхідності звернутися із позовом до ОСОБА_3 про припинення частки в праві спільної часткової власності.

Апеляційний суд не погоджується із доводами апеляційної скарги ОСОБА_2 про вихід суду за межі позовних вимог в частині визнання за кожною із сторін права власності на ? частину автомобіля Mersedes-Benz модель Е 220 CDI д.н.з. НОМЕР_2, оскільки позивач просила здійснити поділ спільного майна подружжя, що і було здійснено судом, але у інший спосіб, тобто позов задоволено частково.

Також правильними є висновки суду першої інстанції при розподілі рухомого майна, а саме меблів, наявність яких доведена під час розгляду справи і надано докази їх індивідуальних ознак. Так, суд врахував пояснення сторін, що в спірній квартирі фактично проживає ОСОБА_3, і виділив йому меблі, які важче виділити в натурі, а у власність ОСОБА_2 виділив інше рухоме майно із компенсацією різниці його вартості на користь позивача. Доводами апеляційних скарг дані висновки не спростовані.

Крім того, в зустрічному позові ОСОБА_3 просив визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1, та меблі на загальну суму 107758 грн., які знаходяться у даній квартирі, посилаючись на те, що дане майно придбане на його особисті кошти та не належить до спільного сумісного майна подружжя. Заперечуючи проти цих обставин, ОСОБА_2 посилалася на те, що гроші на придбання квартири надані у борг її матір'ю ОСОБА_8

Оцінюючи висновки суду в цій частині, апеляційний суд виходить із наступного.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Вирішуючи спір по суті, суд вважав спільною сумісною власністю подружжя квартиру АДРЕСА_1, обґрунтовуючи це тим, що зазначене майно придбане під час перебування сторін у шлюбі.

Апеляційний суд не може погодитися із такими висновками суду, враховуючи наступне.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. п. 23, 24 Постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Не врахувавши даних роз'яснень, судом першої інстанції залишено поза увагою, що квартира була придбана за договором купівлі-продажу від 31 березня 2014 року за 502378,56 грн., із яких 501562,56 грн. передано представнику продавця до підписання цього договору за попереднім договором від 27 червня 2013 року, тобто фактично квартиру придбано в проміжок незначного часу після укладення шлюбу 02 березня 2013 року (менше чотирьох місяців), щоб можна було зробити висновок, що сторони разом (спільними коштами, спільною працею) зібрали достатньо суму грошей на придбання даної квартири.

Судом не надано належної оцінки довідкам про доходи ОСОБА_3 з 2000 року від Донецької філії ПАТ «Укртелеком», ТОВ «Главметаллснаб», ГУ урядового зв'язку Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які підтверджують наявність доходу позивача, за рахунок якого могло бути придбане спірне майно, в той час як відомості про доходи ОСОБА_2 в матеріалах справи відсутні.

Апеляційний суд також враховує, що згідно наявної в матеріалах справи розписки від 27 червня 2013 року, ОСОБА_3 взяв у борг у ОСОБА_4 суму у розмірі 60000 доларів США, що еквівалентно 480000 грн. для купівлі у приватну власність квартири за адресою АДРЕСА_1. Вказану суму зобов'язався повернути до 27 червня 2017 року.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 09 липня 2018 року у справі № 759/3237/18 задоволено позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу, яким встановлено, що 27 червня 2013 року позивач надав відповідачу у позику грошові кошти у сумі 60000 доларів США з умовою щодо строку повернення позики до 27 червня 2017 року, про що була надана розписка. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 суму боргу в розмірі 1668000 грн.

На виконання даного рішення Святошинським районним судом м. Києва 20 вересня 2018 року видано виконавчий лист.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Оцінюючи розписку, складену ОСОБА_2 29 травня 2017 року, про те, що 09 березня 2013 року взяла в борг у ОСОБА_8 суму в розмірі 32000 доларів США для придбання квартири в приватну власність за адресою АДРЕСА_1 (а. с. 15 т. 2), апеляційний суд враховує, що розписка складена вже станом на момент розгляду справи в суді, а тому не може беззаперечно підтверджувати факт отримання позивачем коштів.

Крім того, враховуючи, що мати позивача ОСОБА_8 проживає у ОСОБА_6, позивачем не підтверджено будь-якими доказами перетинання нею особисто або ОСОБА_8 державного кордону із такою сумою коштів, яка підлягає митному декларуванню.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 2 Інструкції про переміщення готівки і банківських металів через митний кордон України, затвердженої Постановою Правління Національного банку України 27 травня 2008 року № 148, в редакції станом на час, зазначений в розписці, фізична особа - резидент має право ввозити в Україну та вивозити за межі України готівку в сумі, що перевищує в еквіваленті 10 000 євро, за умови письмового декларування митному органу в повному обсязі та за наявності документів, що підтверджують зняття готівки з рахунків у банках (фінансових установах), виключно на ту суму, що перевищує в еквіваленті 10000 євро. Строк дії таких документів 30 календарних днів, починаючи з дня видачі. Фізична особа - нерезидент має право ввозити в Україну готівку в сумі, що перевищує в еквіваленті 10 000 євро, за умови письмового декларування митному органу в повному обсязі.

З урахуванням вищевикладеного апеляційний суд приходить до висновку, що спірна квартира за адресою АДРЕСА_1 придбана за особисті кошти ОСОБА_3, а тому є його особистою приватною власністю і не входить до спільно нажитого подружжям майна, а відтак суд першої інстанції здійснив її поділ помилково.

Таким чином, в частині поділу квартири рішення суду першої інстанції не може залишатися в силі і підлягає скасуванню із прийняттям нової постанови, якою в задоволенні позову ОСОБА_2 в цій частині необхідно відмовити, а позов ОСОБА_3 частково задовольнити, визнавши за ним право особистої приватної власності на вказану квартиру.

З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції в частині визнання за сторонами права власності на ? частину квартири за кожним із сторін ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування із прийняттям в цій частині нової постанови про часткове задоволення позову, визнавши за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на спірну квартиру.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_2 понесено судові витрати при розгляді справи судом першої інстанції - 7441,22 грн., в суді апеляційної інстанції - 9792,14 грн., всього 17233,36 грн., а ОСОБА_3 в суді першої інстанції - 7165,39 грн., в суді апеляційної інстанції - 13833,79 грн., а всього 20999,18 грн.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат та стягує із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати пропорційно до задоволення позову та апеляційної скарги в розмірі 7534,19 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року скасувати в частині визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на ? частину квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 та розподілу судових витрат, та прийняти в цій частині нову постанову.

Визнати за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

В іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 червня 2018 року залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_2 (АДРЕСА_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5)на користь ОСОБА_3 (АДРЕСА_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4)судові витрати в розмірі 7534,19 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.