Справа № 454/1797/17 Головуючий у 1 інстанції: Адамович М.Я.

Провадження № 22-ц/783/7435/17 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б.

Категорія:46

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

Головуючого судді: Струс Л.Б.

суддів:Левика Я.А., Шандри М.М.

секретаря: Бадівської О.О.

за участі: представника ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Сокальського районного суду Львівської області у складі судді Адамович М.Я. від 08 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про визнання особи тако, що втратила право на користування жилим приміщенням,-

ВСТАНОВИЛА:

Оскаржуваним рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 08 листопада 2017 року задоволено.

Визнано ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_2.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_5 подавши апеляційну скаргу. Зазначає, що судом неправильно та неповно досліджено докази і встановлено обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права. Посилається на ч.4 ст. 156 ЖК України, згідно якої у разі припинення сімейних відносин з власником колишні члени його сім`ї не позбавляються права користування житловим приміщенням. Зазначає, що у житловий будинок вселилась 31.10.2003 року як дружина наймача ОСОБА_7, який являється сином позивачу та по даний час там проживає, іншим житлом не забезпечена.

Просить рішення Сокальського районного суду Львівської області від 08 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Апелянт та її представник в судове засідання не з'явилися, хоча про розгляд справи повідомлялися належним чином, що підтверджується розпискою (а.с.63), клопотання представника апелянта ОСОБА_8 колегія суддів не бере до уваги, оскільки таке нге підтверджене належними доказами, тому розгляд справи відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України здійснюється колегією суддів за їх відсутності.

Зважаючи на положення п. 8 ч. 1 Розділу ХІІІ Прикінцевих та перехідних положень ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року, ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», п. 3 Розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402 - VІІІ Апеляційний суд Львівської області здійснює свої повноваження до початку роботи новоутвореного апеляційного суду у відповідному апеляційному окрузі.

Відповідно до пункту 9 Розділу ХІІІ Прикінцевих та перехідних положень ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду у порядку, встановленому ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року.

Вислухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам, оскільки суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про те, що відповідачка, будучи дружиною сина позивача, не як член ї сім`ї власника, вселилася у спірну квартиру, у ній зареєстрована і проживає у квартирі на даний час, однак на даний час не є членом сім`ї власника, в силу ст. 156 ЖК УРСР та ч. 1 ст. 405 ЦК України визнав відповідачку такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що відповідачка не втратила інтерес до спірного житла, а також те, що між сторонами існують неприязні відносини.

Відповідно до ст. 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Частинами 1, 2, 4 ст. 311 ЦК України передбачено, що житло фізичної особи є недоторканним. Проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду. Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з ст. 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. Вселення до батьків їх неповнолітніх дітей проводиться без згоди власника. Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 вказаного Кодексу.

Відповідач ОСОБА_5 разом з чоловіком сином позивача, дітьми та внуками зареєстрована в спірному будинку за згодою власника як невістка позивача була вселена, окрім того як встановлено судом на час реєстрації та вселення інші договори (угоди) між сторонами не укладались.

У п.15 постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснено, що при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Відповідно до правових позиції Європейського суду з прав людини, а саме п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожній особі окрім інших прав гарантується право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Право на житло гарантоване людині ст. 47, 48 Конституції України

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Відповідно до ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Частиною 1 ст. 383 ЦК встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей, і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші незаборонені законом угоди.

Згідно з положеннями ст. 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Стаття 156 ЖК УРСР передбачає, що члени сім`ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, право користуватися цим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їхньому вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням,

Аналогічну норму містить ст. 405 ЦК України.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Згідно з ч.4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власникам будинку (квартири) належать особи, зазначені у ч.2 ст. 64 цього Кодексу.

Частина 2 ст. 64 ЖК передбачає, що до членів сім'ї належать дружина наймача (власника), їхні діти, батьки. Членами сім`ї можуть бути визнані й інших осіб, якщо вони проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Права члена сім'ї має також і особа, яка перестала бути членом сім'ї наймача, але продовжує проживати в займаному ним житловому приміщенні.

Згідно з положеннями ч.4 ст. 156 Ж УРСР припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування житловим приміщенням плата, за користування житловим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін

Відповідно до ч. 2 ст. 156 ЖК УРСР, за згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Відповідно до ч.1 ст. 161 ЖК УРСР, наймач вправі вселити в займане ним жиле приміщення у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, свою дружину, дітей, батьків.

Стаття 157 ЖК УРСР передбачає, що членів сім`ї власника житлового будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст. 116 цього Кодексу. Виселення проводиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Частина 4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Тобто, виселення допускається виключно на підставах, передбачених законом і тільки в судовому порядку.

Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України , член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Матеріалами справи підтверджується і це не заперечується сторонами, що відповідачка вселилася у будинок та зареєструвалася у ньому за згодою позивача,тому колегія суддів вважає, що її вселення та реєстрація у спірному будинку не були самовільними.

Встановлено судовою колегією, що позивач ОСОБА_6 став власником будинку АДРЕСА_2 20 серпня 2003 року та зареєстрований за зазначеною адресою з 31 жовтня 2003 року, що підтверджується копією витягу про реєстрацію власності на нерухоме майно, копією будинкової книги та копією паспорта(а.с.5,7,8,9-11)

Судом встановлено, що і відповідачка ОСОБА_5 разом з чоловіком ОСОБА_7 була зареєстрована з 31 жовтня 2003 року за вказаною адресою у спірному будинку та проживає по даний час вже з дітьми та внуками.

Звертаючись до суду з позовом про усунення перешкоду користуванні спірною квартирою шляхом виселення, позивач посилався на ст. 391, 405 ЦК України та ст. 150,156 ЖК УРСР, проте зазначені норми не передбачають виселення колишніх членів сім`ї власника будинку (квартири).

Відповідно до рішення Сокальського районного суду Львівської області від 24 жовтня 2013 року за позовом ОСОБА_7 шлюб, зареєстрований 29.07.1989 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 розірвано. (а.с.67)

Підстави для визнання особи такою, що втратила право на користування житлом, визначені житловим та цивільним законодавством.

Пункт 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" передбачає необхідність точного додержання норм Житлового кодексу України, маючи на увазі, що правильний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права громадян на житло, захисту прав і охоронюваних законом їх інтересів.

Згідно з роз'ясненнями п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавства не встановлює, в зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Мотиви позовної заяви про те, що позивач похилого віку та в наслідок хвороби потребує стороннього догляду, який може йому надати син, однак такий не може вселитися через неприязні відносини з відповідачкою колишньою дружиною оцінюються судом критично та не підтверджуються доказами і не можуть слугувати підставою для задоволення позову з тих підстав.

Відповідно до ч.2 ст. 12, ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Окрім того як зазначено у мотивувальній частині рішення Сокальського районного суду Львівської області від 24.10.2013р, що син позивача ОСОБА_7 зазначив що проживає разом з відповідачкою ОСОБА_5 та сином, що спростовує вищезазначені доводи.

Покликання представника позивача ОСОБА_4 в судовому засіданні апеляційного суду, що відповідно до рішення 21 вересня 2018 року у відповідачки є інше житло, зокрема 1\2 квартири АДРЕСА_1, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки рішення не набуло законної сили та винесене після оскаржуваного рішення.

Враховуючи те, що відповідачка проживала та зареєстрована у будинку протягом п`ятнадцяти років (починаючи з 31.10.2003 року), на час розгляду справи судом першої інстанції не визнана у встановленому законом порядку такою, що втратила право на користування житловим будинком, доказів про порушення нею правил співжиття судом не здобуто, а рішення про розірвання шлюбу з членом сім'ї власника не може бути підставою для задоволення позову, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що відповідачку слід визнати такою, що втратила право користування житловим будинком , а відтак позовні вимоги не підлягають до задоволення.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги є підставними та таку слід задовольнити.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, зазначений законами України.

Згідно п.11 постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 р. №14 "Про судове рішення у цивільній справі" оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК). Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

З врахуванням вищенаведеного, оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову з вищенаведених підстав.

Отже, враховуючи те, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України (в редакції на час ухвалення рішення) щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно до вимог ч. 1 ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної інстанції та однією із підстав для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст.141 ЦПК України з позивача ОСОБА_6 підлягає стягненню в користь ОСОБА_5 судовий збір в сумі 704 грн 00коп.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 08 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням.

Стягнути з ОСОБА_6 в користь ОСОБА_5 судовий збір в сумі 704 грн. 00коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено 27 вересня 2018 року

Головуючий

Судді