АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М                У К Р А Ї Н И

25 вересня 2018 року                                                        м. Чернівці

справа № 723/405/17

Апеляційний суд Чернівецької області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого        Височанської Н. К.

суддів: Литвинюк І.М., Яремка В.В.

секретар Костюк Л.С.

       за участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2, представників ОСОБА_3 – ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, третя особа із самостійними вимогами на стороні відповідача – ОСОБА_3, про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_6, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики, за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 січня 2018 року, ухваленого під головуванням судді Дедик Н.П.,-

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2017 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Посилався на те, що 25 грудня 2014 року він надав ОСОБА_1 позику в розмірі 400000 доларів США для закінчення будівництва торгового центру по вул. Реутова,1 в м. Сторожинець Чернівецької області, які зобов’язався повернути до 01 січня 2017 року. На підтвердження отримання коштів та зобов’язання повернення вказаних коштів відповідач написав розписку.

ОСОБА_1 у вказаний строк борг не повернув, у зв’язку з чим позивач просив, з урахуванням збільшених та уточнених позовних вимог, стягнути з відповідача борг в розмірі 11818152 грн., з яких 10739050 грн. основного боргу, 230717,20 грн. – 3% річних , 848384,95 грн. – інфляційні витрати.

У червні 2017 року третя особа, яка заявила самостійні вимоги – ОСОБА_3, звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.

Посилалася на те, що з 14 квітня 2004 року перебуває з відповідачем ОСОБА_1 в зареєстрованому шлюбі. Відповідно до боргової розписки від 25 грудня 2014 року договір позики був укладений в період її перебування з відповідачем в шлюбі, а тому на його укладення потрібна була її обов’язкова письмова згода, якої вона не надавала і до 24 квітня 2017 року їй не було відомо про існування будь-яких правочинів, що укладались її чоловіком з ОСОБА_6

Даний правочин вчинений поза її волевиявленням. За змістом розписки отримані  в позику кошти було використано для будівництва торгового центру.

Зобов’язання прийняті ОСОБА_1 за договором позики без її згоди, як дружини, безпосередньо стосуються її майнових інтересів та породжують негативні наслідки у вигляді можливості звернення стягнення на належне їй майно. Вважала, що договір позики від 25 грудня 2014 року укладений від ОСОБА_6 та ОСОБА_1 суперечить ч.2,ч.3 ст.65 СК України, а тому відповідно до ч.2, ч.3 ст.203, ч.4 ст.369 ЦК України підлягає визнанню недійсним.

Також зазначала, що позов ОСОБА_6 з’явився в провадженні суду під час розгляду судом справи за її позовом про розірвання шлюбу, метою якого є позбавлення її права власності на 1/2 спільного майна подружжя, зокрема, торгового центру по вул. Реутова, 1 в м. Сторожинець, збудованого за спільні кошти подружжя.

Вказувала, що її чоловік ОСОБА_1 регулярно їздив на заробітки до Росії, а зароблені кошти передавав їй. 18 лютого 2013 року ними за спільні кошти було придбано земельну ділянку та об’єкти нерухомого майна по вул. Реутова, 1 в м. Сторожинець з метою подальшої реконструкції та будівництва торгового центру. Оскільки чоловік постійно перебував за кордоном вона займалася питаннями щодо виготовлення проектної документації, отриманням необхідних дозволів, оплатою пов’язаних з цим послуг,  проводила розрахунки пов’язані з організацією будівництва за виконані роботи з будівельниками, за спільні кошти, яких вистачало для будівництва торгового центру і необхідності у запозиченні будь-яких додаткових коштів не існувало. ОСОБА_6 за дорученням її чоловіка здійснював нагляд за будівельним майданчиком, контролював витрачання та збереження будівельних матеріалів, за що отримував плату по 500 доларів щомісяця.

Позивач ОСОБА_6 є родичем відповідача ОСОБА_1 Позивач не мав джерел доходу, які б забезпечили йому можливість надати позику в сумі 400000 доларів США.

Стверджувала, що боргових зобов’язань ОСОБА_1 перед ОСОБА_6 не існувало, наявна розписка є фіктивною, а їхні дії є узгодженими, спрямованими на позбавлення її можливості отримати належну їй частку в спільному майні подружжя, а тому просила визнати недійсним договір позики, укладений 25 грудня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 на суму 400000 доларів США.

Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 січня 2018 року позов ОСОБА_6 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_6 заборгованість за договором позики в сумі 10739050 грн. та 3 % річних в сумі 230717,20 грн.

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

На рішення суду ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її зустрічний позов про визнання договору позики недійсним та відмовити в задоволенні позову ОСОБА_6 про стягнення боргу, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Зокрема посилається на те, що в поясненнях позивача та відповідача щодо обставин укладення та періодів виконання договору позики містяться протиріччя, сторони надають суперечливі відомості про дату укладення договору позики та дат передачі коштів, а боргова розписка сама по собі не може бути підставою для задоволення позовних вимог без доведення фактичних обставин існування боргових зобов’язань.

Апелянт також посилається на відсутність в позикодавця джерел доходу, які б могли забезпечити йому можливість надати позику в такому розмірі, оскільки відповідно до довідки ДФС за період з 01 січня 2002 року по 31 грудня 2014 року, ОСОБА_6 отримував незначний дохід в межах прожиткового мінімуму.

В суді першої інстанції представник позивача зазначав, що в 2002 році ОСОБА_6 отримав спадщину на території Румунії, але відмовився надати докази, які можуть підтвердити дану обставину.

Зазначає, що боргова розписка на суму 400000 доларів США є наслідком узгоджених дій родичів ОСОБА_1 та з’явилася після того, як вона в грудні 2016 року звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та поділ майна подружжя.

На апеляційну скаргу позивач ОСОБА_6 надав відзив, в якому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

У відзиві вказує на те, що підтвердженням укладення між ним та ОСОБА_1 договору позики є наданий останнім оригінал боргової розписки, в якій зазначено суму коштів отриманих у позику та строк виконання зобов’язання.

Визнаючи фіктивність розписки, як підставу позову, ОСОБА_3 не врахувала того, що закон застосовує поняття фіктивності тільки до правочинів, і виключає застосування до документів. Розписка не є правочином, а тільки підтверджує факт передачі коштів.

Крім того зазначає, що третя особа ОСОБА_3 не є позичальником, а тому пред’явлення позову з підстав неотримання коштів суперечить ст.1051 ЦК України, а будь-яких вимог щодо отриманих в позику коштів до ОСОБА_3 у нього не має.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення суду скасуванню з наступних підстав.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_6 про стягнення боргу, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено наявність між сторонами правовідносин, що випливають з договору позики, оскільки в позивача наявний оригінал розписки, а також факт отримання коштів в борг визнано відповідачем.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з безпідставності позовних вимог, оскільки позивач не довела факту укладення між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 фіктивного правочину та інших обставин, за яких оскаржуваний договір позики може бути визнаний недійсним.

Проте, з таким висновком апеляційний суд не погоджується, оскільки він зроблений з порушенням норм матеріального та процесуального права, а вирішуючи спір по суті апеляційний суд виходить з наступних обставин.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.

Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

В матеріалах справи міститься розписка від 25 грудня 2014 року, з якої вбачається, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_7 позику у сумі 400000 доларів США для закінчення будівництва торгового центру по вул. Реутова,1 в м. Сторожинець, та зобов’язується повернути позичені кошти до 01 січня 2017 року (а.с.3 Т.1).

Встановлено, що відповідач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_3 з 14 квітня 2004 року перебувають в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про одруження серії І-МИ №071325 (а.с.125 т.1).

07 червня 2017 року ухвалою Сторожинецького районного суду Чернівецької області відкрито провадження за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя (а.с.130 Т.2).

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, як підставу позову, ОСОБА_3 вказувала на те, що ОСОБА_1 уклав договір позики під час перебування з нею в шлюбі, не отримавши на це її згоди, а також на фіктивність та безгрошовість оскаржуваного договору позики, що спрямовані на позбавлення її можливості отримати належну їй частку в спільному майні подружжя.

Заперечуючи проти зустрічного позову, ОСОБА_8 зазначав, що ОСОБА_3 не є стороною договору (позичальником), а тому пред’явлення позову з підстав безгрошовості договору суперечить ст.1051 ЦК України, а будь-яких вимог до ОСОБА_3 щодо повернення коштів він не пред’являв.

Відповідно до вимог чинного законодавства зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, а й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (стаття 215 ЦК України).

З огляду на зазначене та відповідно до статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 3-5, 265 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Як розтлумачив Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 01 грудня 2004 року за № 18-рп/2004, поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать  Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто не випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушенням охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага. Водночас за відсутності об'єктивного порушення прав чи законних інтересів особи її вимоги не підлягають задоволенню.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Як встановив суд, ОСОБА_3 має обґрунтовану юридичну заінтересованість у визнанні недійсним договору позики, оскільки у разі задоволення позовних вимог вона буде мати «виправдані очікування» стосовно права на визначення обсягу та можливий розподіл спільного майна, придбаного за час перебування в шлюбі з ОСОБА_1

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

На підставі викладеного апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 як заінтересована особа може оспорювати договір позики від 25 грудня 2014 року.

Враховуючи наведені обставини є безпідставними доводи позивача ОСОБА_6 та відповідача ОСОБА_1 про відсутність права ОСОБА_3 на оскарження договору позики з огляду на те, що вона не була стороною правочину та що цим договором не зачіпаються її права.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_6 та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що між позивачем ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір позики у формі розписки на суму 400000 доларів США.

Проте, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, оскільки він зроблений на неповно з’ясованих обставинах справи і судом дана невірна оцінка доказів, що містяться в матеріалах справи.

За змістом частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передання предмета договору на підставі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Згідно з частиною п'ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.  

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_3 вказувала на відсутність у позикодавця коштів у розмірі, який вказаний у спірному правочині, що не було спростовано відповідачем ОСОБА_6 та на безгрошовість оскаржуваного договору позики.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків, дохід ОСОБА_6 за період з 01 січня 2002 року по 31 грудня 2014 року складав 80355,63 грн. (т.1 а.с.174-175). З цієї довідки вбачається, що ОСОБА_6 працював в ДП «Сторожинецький лісгосп» і отримував мінімальну заробітну плату.

Щодо джерела надходження грошових коштів, яке б могло забезпечити можливість надати позику у сумі 400000 доларів США, ОСОБА_6 зазначав, що він отримав спадщину у 2002 році на території Румунії, однак на підтвердження даних обставин не надав суду жодного доказу.

Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Крім того, заперечуючи проти дійсності фактичного отримання грошових коштів ОСОБА_1 від ОСОБА_6 у розмірі 400000 доларів США, ОСОБА_3 в суді апеляційної інстанції заявила клопотання про проведення судової технічної експертизи документа (розписки) з метою встановлення часу її написання.

Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 31 травня 2018 року було призначено у справі судову технічну експертизу боргової розписки від 25 грудня 2014 року.

Відповідно до висновку експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 23 серпня 2018 року №12031/18-34 відповісти на питання ухвали суду «Визначити абсолютний час виконання штрихів рукописних записів боргової розписки від 25 грудня 2014 року» не видається можливим у зв’язку з тим, що на досліджувану розписку здійснювався вплив сторонніх факторів, не властивих для звичайних умов зберігання документів, що призвело до штучного зістарювання її реквізитів.

Як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції представники позивача ОСОБА_6 та ОСОБА_1 пояснювали, що гроші передавалися декількома траншами, по мірі їх необхідності для будівництва торгового центру. Кожний із них вів для себе записи про те, коли та яка сума грошей передавалася, а за наслідками звірки вони написали розписку. Суму коштів вони закруглили. Коли писалася розписка вони не пам’ятають. Дата, яка зазначена в розписці, не співпадає з фактичною датою її написання.

На клопотання ОСОБА_3 жодна сторона не змогла надати суду записи про передачу грошей. Крім цього, в суді апеляційної інстанції представники позивача ОСОБА_6 та відповідача ОСОБА_1 не змогли надати чітку відповідь про те, яка точно сума була позичена, коли та в який час була написана розписка.

При цьому колегія суддів зауважує, що питання щодо дати складення розписки та суми входить до предмета доказування у справі та має істотне значення для правильного її вирішення.

Встановлені обставини справи свідчать про те, що ОСОБА_6 та ОСОБА_1 за попередньою домовленістю уклали фіктивний договір позики (розписку) з метою уникнення розподілу спільного майна подружжя, а ОСОБА_3 як зацікавлена особа має право на оскарження цього договору.

Оскільки колегія суддів прийшла до висновку про фіктивність договору позики, то немає правового значення така підстава позову про визнання договору позики недійсним як відсутність згоди другого подружжя на укладення договору позики. А тому позов ОСОБА_3 з цих підстав не підлягає задоволенню.

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Судове рішення повинно бути справедливим і забезпечувати ефективне поновлення у порушених правах.

З огляду на викладені обставини, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про стягнення боргу та часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним.

Пунктом 13 ст.141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З мотивувальної частини постанови вбачається, що апеляційний суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_6 про стягнення боргу та задоволення позову ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним.

З квитанцій про сплату судового збору від 21 червня 2017 року, 28 лютого 2018 року та 10 квітня 2018 року вбачається, що ОСОБА_3 сплатила судовий збір за подання до суду позовної заяви в розмірі 640 грн., а за подання апеляційної скарги в сумі 12960 грн. (а.с. 119б Т.1, а.с.102, 143 Т.2).

Також за проведення судової технічної експертизи ОСОБА_3 сплачено 18304 грн.

Тому з ОСОБА_6 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягають стягненню судові витрати по 15 951 грн. з кожного, з яких: 12000 - витрат зі сплати судового збору (щодо вимоги майнового характеру) та 960 грн. щодо вимоги немайнового характеру, а також 18304 грн. за проведення судової технічної експертизи.

Керуючись ст.ст. 141,367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 січня 2018 року скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про стягнення боргу відмовити.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_6, ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним задовольнити частково.

Визнати недійсним договір позики, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 на суму 400000 доларів США у формі розписки від 25 грудня 2014 року.

Стягнути з ОСОБА_6 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати по 15 951 грн з кожного.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 26 вересня 2018 року.

Головуючий                       /підпис/                         ОСОБА_9

Судді:                           /підпис/                      ОСОБА_10

/підпис/ ОСОБА_11

Згідно оригіналу: