Справа № 212/10043/2012

Провадження № 22-ц/772/1895/2018

Категорія:

Головуючий у суді 1-ї інстанції Кашпрук Г. М.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2018 рокуСправа № 212/10043/2012м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя - доповідач), суддів: Шемети Т. М., Зайцева А. Ю.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

учасники справи:

заявник - заступник начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області Калинчук Сергій Ігорович,

заінтересована особа ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 15 травня 2018 року, постановлену під головуванням судді Кашпрука Г. М. в м. Вінниці (дата складання повного тексту ухвали відповідає даті її постановлення), -

встановив:

В травні 2018 року заступник начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області Калинчук С. І. звернувся в суд з поданням про тимчасове обмеження боржника ОСОБА_4 у праві виїзду за межі України.

В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що на примусовому виконанні у відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області (далі відділ ДВС) перебуває виконавче провадження за № 4886602 з виконання виконавчого листа № 212/10043/2012 від 09 грудня 2014 року, виданого Вінницьким міським судом Вінницької області про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 24000 грн 00 к. у відшкодування майнової шкоди, від виконання якого ОСОБА_4 ухиляється.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 15 травня 2018 року подання задоволено, обмежено ОСОБА_4 до виконання ним зобов'язань по виконавчому провадженню за № 4886602 з виконання виконавчого листа № 212/10043/2012 від 09 грудня 2014 року, виданого Вінницьким міським судом Вінницької області, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 24000 грн 00 к. у відшкодування майнової шкоди у праві виїзду за межі України.

Ухвала суду мотивована тим, що матеріали подання свідчать про ухилення ОСОБА_4 від виконання судового рішення, а державним виконавцем вжито всіх можливих та необхідних заходів для вчасного виконання боржником зобов'язань.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для вирішення подання, просив скасувати ухвалу суду та постановити нову про відмову у задоволенні подання.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що у справі відсутні докази його належного повідомлення про відкриття виконавчого провадження, державним виконавцем не наведено, а судом, відповідно, не встановлено фактів, які б свідчили про його умисні дії, спрямовані на ухилення від виконання судового рішення.

26 вересня 2018 року відділ ДВС подав відзив на апеляційну скаргу, за яким заперечував проти доводів апеляційної скарги, вважав, що суд першої інстанції повно встановив обставини, що мають значення для вирішення подання. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Частиною першою статті 351 ЦПК України визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 8, 9 частини першої розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Таким чином, справа підлягає апеляційному розгляду Апеляційним судом Вінницької області, у межах територіальної юрисдикції якого перебуває Вінницький міський суд Вінницької області.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Частинами першою - третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 25 вересня 2014 року ОСОБА_4 засуджено за вчинення злочинів, передбачених частинами другою, третьою статті 190, частини першої - третьої 358 Кримінального кодексу України (далі КК України) та відповідно до частини першої статті 70 КК України призначено покарання у вигляді трьох років восьми місяців позбавлення волі. Цивільний позов потерпілої ОСОБА_5 задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 24000 грн 00 к. у відшкодування майнової шкоди. (Т. 5 а. с. 99 - 101).

09 грудня 2014 року за цим вироком Вінницьким міським судом Вінницької області був виданий виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 24000 грн 00 к. у відшкодуванні майнової шкоди (Т. 5 а. с. 117).

15 жовтня 2015 року державним виконавцем винесена постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 48986602, 30 жовтня 2015 року - постанова про арешт майна боржника, 07 листопада 2017 року - постанова про арешт коштів боржника (Т. 5 а. с. 118 - 120).

Як видно із відповіді на запит № 8543/02.2-27/8 від 14 квітня 2017 року, наданої Управлянням Державної міграційної служби України у Вінницькій області (далі УДМСУ у Вінницькій області) ОСОБА_4 документований паспортними підрозділами УДМСУ у Вінницькій області паспортом громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 з терміном дії до 16 грудня 2018 року та паспортом громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 з терміном дії до 18 вересня 2027 року (Т. 5 а. с. 157).

Відповідно до листа Головного центру обробки спеціальної інформації № 8917/02.1-25/6 від 12 грудня 2017 року ОСОБА_4 з 12 березня 2016 року по 25 грудня 2017 року 8 разів здійснював виїзд за кордон (Т. 5 а. с. 158).

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що виконання остаточного судового рішення є невід'ємною частиною встановленого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд у його взаємозв'язку із проголошеним у преамбулі Конвенції принципом верховенства права.

Так, у рішенні у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, п. 40 зазначається, що …право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні гарантії, які надаються сторонам цивільного судового процесу - у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, - і не передбачав би при цьому гарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов'язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід'ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6.

У «пілотному» рішенні у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) від 15 жовтня 2009 року, заява № 40450/04 суд зазначив, що ця справа стосується існуючої проблеми, яка постійно нагадує про себе, породжуючи порушення Конвенції, які найчастіше виявляє Суд у справах проти України; більше ніж половина рішень, винесених Судом у справах проти України, стосуються питання тривалого невиконання остаточних судових рішень, відповідальність за які несуть органи влади України.

Конституція України обов'язковість судового рішення визначає серед основних засад судочинства (пункт 9 частини першої статті 129).

Згідно зі статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.

Таким чином, право на вільне пересування, в тому числі право вільно покидати свою країну, не є абсолютним та може бути обмежене у випадках, передбачених законом.

Законодавством України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України, порядок вирішення спорів у цій сфері регулюється Законом від 21 січня 1994 р. N 3857-XII "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (далі - Закон N 3857-XII).

Положеннями статті 6 цього Закону встановлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у таких випадках:

- якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання до виконання зобов'язань або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України (п. 2);

- якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов'язань (п. 5); якщо щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі (п. 8).

Ухилення від виконання зобов'язань, покладених на боржника судовим рішенням, може полягати як в активних діях (нез'явлення на виклики державного виконавця, приховування майна, доходів, тощо), так і в пасивних діях (невжиття будь-яких заходів для виконання обов'язку сплатити кошти).

Оскільки присуджене вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 25 вересня 2014 року зобов'язання ОСОБА_4 до тепер не виконав, при цьому мав фінансову можливість 8 разів здійснювати виїзд за кордон у період з 12 березня 2016 року по 25 грудня 2017 року, то суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про умисність його бездіяльності, спрямованої на невиконання судового рішення.

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_4 не було відомо про відкриття виконавчого провадження, тому що зобов'язання з відшкодування шкоди ОСОБА_5 було покладено на нього вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 25 вересня 2014 року, отже про наявність такого зобов'язання він знав з моменту постановлення цього вироку.

Доводи про часткове виконання зобов'язання - в розмірі 350 грн 00 к. не заслуговують на увагу, оскільки ці кошти ОСОБА_4 вніс на рахунок ОСОБА_5 вже після постановлення ухвали Вінницьким міським судом Вінницької області від 15 травня 2018 року, а їх мізерний, порівняно із сумою боргу, розмір вказує не на усвідомлене бажання виконати судове рішення, а, радше, на намагання уникнути негативних наслідків такого невиконання.

Керуючись ст. ст. 307, 312, 314, 315 ЦПК України апеляційний суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 15 травня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не під лягає.

(Повний текст рішення складено 16 жовтня 2018 року)

Головуючий /підпис/ О.С. Панасюк

Судді: /підпис/ Т.М. Шемета

/підпис/ А.Ю. Зайцев

Згідно з оригіналом О.С. Панасюк