АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/1667/18Головуючий в 1 інстанції

Категорія: 48 Кваша І.М. Доповідач в апеляційній інстанції Новіков О.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2018 року м. Черкаси

Апеляційний суд Черкаської області в складі колегії суддів:

Новікова О.М.,

Вініченка Б.Б., Василенко Л.І.,

за участю секретаря Чуйко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 21 червня 2018 року (повний текст складено 26 червня 2018 року) у складі судді Кваші І.М. у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа: приватний нотаріус Чорнобаївського нотаріального округу Черкаської області Бабак О.В. про встановлення факту спільного проживання без шлюбу, визнання удаваним договору дарування, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання договору дарування недійсним, - :

в с т а н о в и в :

В жовтні 2016 року ОСОБА_5 звернулась до відповідачів з вказаним позовом, посилаючись на те, що вона з січня 2001 року разом з ОСОБА_6 почали проживати однією сім'єю.

Шлюб між ними зареєстровано 12 грудня 2003 року, розірвано - у червні 2016 року.

В період спільного проживання у вересні 2002 року за спільні кошти в сумі 1800 доларів США (по 900 доларів США кожен) ОСОБА_5 та ОСОБА_6 придбали житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1. З моменту придбання спірного нерухомого майна позивачка була впевнена, що укладено договори купівлі-продажу.

Про те, що будинок був придбаний на ім'я ОСОБА_6 на підставі договору дарування, позивачка дізналась лише після того, як він звернувся 19.07.2016 року з позовом до неї про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом її виселення.

Також за час спільного проживання подружжям були придбані предмети повсякденного вжитку.

Згодом ОСОБА_5 дізналась, що 21 вересня 2016 року між ОСОБА_6 та його сином ОСОБА_7 було укладено належним чином посвідчені договори дарування житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1.

Таким чином, вважаючи, що спірний житловий будинок та земельна ділянка є об'єктами спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6, позивачка зазначала, що одноособове розпорядження відповідачем спільним майном є незаконним.

Уточнивши свої позовні вимоги, ОСОБА_5 просила суд встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_5 та ОСОБА_6, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період з січня 2001 по 12 грудня 2003 року; визнати договір дарування житлового будинку та договір дарування земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, укладених 03.09.2002 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 удаваними і визнати, що 03.09.2002 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_6, укладені договори купівлі-продажу житлового будинку та купівлі-продажу земельної ділянки на суму еквівалентну 1800 доларам США; визнати об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 вищезазначений будинок та земельну ділянку, а також рухоме майно, придбане за час спільного проживання.

Також просила визнати договори дарування спірного житлового будинку та земельної ділянки від 21 вересня 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 недійсними.

Рішенням Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 21 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції виходив з того, що в період з січня 2001 року по 12 грудня 2003 року діяли норми Кодексу про шлюб та сім'ю, яким не передбачалось можливості визнання такого юридичного факту як підстави для визнання набутого майна спільною сумісною власністю.

В задоволенні позовних вимог стосовно визнання договорів дарування від 03.09.2002 року удаваними суд відмовив у зв'язку з пропущенням строку позовної давності, про що заявив відповідач. З моменту укладення оспорюваних договорів у 2002 році і до звернення з вказаним позовом у жовтні 2016 року пройшло більше ніж 13 років. При цьому, суд зазначив, що позивачка, проживаючи разом з колишнім чоловіком, мала можливість ознайомитись з оспорюваними договорами протягом усього часу спільного проживання.

Позовні вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю суд відхилив у зв'язку з їх необґрунтованістю, так як позивачка не надала підтверджень їх придбання в період шлюбу, а також їх набуття за спільні сумні кошти або спільною працею подружжя

У задоволенні вимоги про визнання недійсним договору дарування від 21.09.2016 року суд також відмовив, вважаючи таку вимогу похідною від вимог про визнання договорів удаваними.

Не погоджуючись з рішенням суду, вважаючи його незаконним та необґрунтованим, позивачка оскаржила його в апеляційному порядку.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд не врахував показання свідків, які підтверджували факт передачі коштів за придбання будинку та земельної ділянки. Також суд неправомірно застосував строк позовної давності, оскільки про оформлення договору дарування позивачка дізналась у жовтні 2016 року, ознайомившись з додатками до позовної заяви ОСОБА_6 в іншій цивільній справі.

Апелянтка просить рішення скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до часткового задоволення.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам.

Так, судом встановлено такі обставини справи.

На підставі договору дарування від 03.09.2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Чорнобаївського нотаріального округу Черкаської області Бабак О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 2263 відповідач ОСОБА_6 набув у приватну власність домоволодіння, загальною площею 47.3 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.12).

Згідно з договором дарування земельної ділянки від 03.09.2002 року, зареєстрованого в реєстрі під № 2265, відповідач ОСОБА_6 набув у приватну власність земельну ділянку площею 0,1467 га, для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.13).

12 грудня 2003 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6, уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб (т.1 а.с. 18).

Рішенням Чорнобаївського районного суду від 30 червня 2016 року шлюб між ними було розірвано (т.1 а.с.17).

З наявних матеріалів справи також встановлено, що 21 вересня 2016 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 укладено договори дарування житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1, посвідчені приватним нотаріусом Чорнобаївського нотаріального округу Черкаської області Бабак О.В., зареєстровані в реєстрі за № 1719, № 1720 (т.1 а.с. 44, 46).

05 вересня 2017 року відповідач ОСОБА_6 заявив клопотання про застосування строку позовної давності до вимог про визнання договорів дарування удаваними (т. 1 а.с. 166-167).

Колегія суддів погоджується з висновком суду про безпідставність вимоги ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Районний суд обґрунтовано врахував, що інститут спільного проживання однією сім'єю без шлюбу та майнові відносини між сторонами регулюються Сімейним кодексом України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року і не діє на правовідносини, які виникли до цього.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Також непереконливим є вказівка ОСОБА_5 в апеляційній скарзі на відсутність доказів того, що оспорені нею договори дарування з 2002 року по 2016 рік могли попасти до неї.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Правовий аналіз ст. 261 ЦК України говорить про те, що при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Суд першої інстанції обґрунтовано прийшов до висновку, що за 13 років спільного проживання з відповідачем ОСОБА_5 могла поцікавитись та познайомитись з договорами, на підставі яких був придбаний будинок разом з земельною ділянкою.

Що стосується посилань в апеляційній скарзі на докази того, що ОСОБА_5 також передавала кошти на придбання будинку у 2002 році, то суд апеляційної інстанції визнає їх недоведеними а також звертає увагу на наступне.

Як було вказано вище встановлення фактів проживання однією сім'єю у період до 01 січня 2004 року законодавством не передбачено. До відносин, які виникли до 01 січня 2004 року, застосовуються положення Кодексу про шлюб та сім'ю України, яким не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу як підстави для визнання набутого майна спільною сумісною власністю, а тому при виникненні вказаних спорів слід керуватися п. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», відповідними нормами ЦК Української РСР та з урахуванням п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».

Згідно із ч. 1 ст. 17 діючого на той час Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від

22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у відповідній редакції) розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Проаналізувавши приведені вище норми, необхідно прийти до висновку, що майно, набуте до 01 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Тобто при вирішенні спору даної категорії має значення не лише факт спільного проживання сторін, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року ( справа № 6-135цс13).

Відповідних доказів того, що будинок та земельну ділянку було придбане сторонами внаслідок їх спільної праці ОСОБА_5 не надала.

Також позивачка не вказала підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України для визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1, укладеними між ОСОБА_6 та ОСОБА_7

З урахування вищевикладених висновків позов у цій частині задоволенню не підлягає.

Разом з тим, колегія суддів не погоджується з рішенням районного суд про відмову у визнанні спільною власністю подружжя предметів повсякденного вжитку та іншого рухомого майна, яке було придбане подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до ст. ст. 60, 61 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Тобто дружина та чоловік, які придбали майно у шлюбі, мають рівні права на це майно. Законодавець встановив презумпцію виникнення права спільної сумісної власності на майно, яке набувається подружжям або одним з подружжя у шлюбі. Ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність такого права на майно, набутого у шлюбі. Заінтересована особа повинна довести, що майно було придбано нею до шлюбу або воно було придбане під час шлюбу, але за особисті кошти. В іншому випадку майно вважається придбаним у шлюбі.

Як вбачається з матеріалів справи позивачка в обґрунтування своїх вимог у цій частині надала АКТ від 27 липня 2016 року, затверджений сільським головою і підписаний обома сторонами у спорі. У даному Акті перелічене усе майно (29 позицій), яке мається у домоволодінні ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 після розірвання шлюбу.

Враховуючи відсутність інших доказів з цього приводу та визнаючи необхідність вирішення спору по суті, колегія суддів бере за основу цей Акт і вважає, що майно вказане в ньому, за винятком кількох позицій, може бути визнане спільною сумісною власністю подружжя, про що не заперечує сам відповідач ОСОБА_6

Так суд апеляційної інстанції виключає з даного переліку:

- автомобіль ВАЗ 21013, який придбаний у 2014 році сином ОСОБА_6 - ОСОБА_7;

- автомобіль ВАЗ 2108, який за словами самої позивачки був придбаний та проданий під час шлюбу і кошти були потрачені на загальні потреби;

- гараж, який не зареєстрований належним чином;

- рушниця ІЖ-58 № НОМЕР_1, яка була придбана ОСОБА_6 у 1991 році а також вікна метало-пластикові, паркан, вагонку, газове обладнання та тротуарну плитку, як невід'ємні частини будинку.

Інші предмети визнаються спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_6 і позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

У зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині відмови у визнанні майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладаєтбся на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 35, 258, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - задовольнити частково.

Рішення Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 21 червня 2018 року з мінити, скасувавши його в частині відмови у визнанні майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Позов ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа: приватний нотаріус Чорнобаївського нотаріального округу Черкаської області Бабак О.В. в частині визнання спільно нажитого майна об'єктом спільної сумісної власності - задовольнити частково.

Визнати об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 до ОСОБА_6 наступне майно: шафа для одягу; диван; пуфік; телевізор «TECHONOT»; жалюзі - 4 шт; холодильник «Донбас»; кухонна стінка; пральна машина автомат «Ardo»; душова кабіна; газова плита 4х камфорна; кухонна міні стінка ( 2 тумбочки, 1 шафа); стіл кухонний; бензопилка; бензокоса; морозильна камера LG; мікрохвильова піч; газова плита 2 х камфорна; витяжка; велосипед; рушниця МР-18МН № НОМЕР_2; сейф для зброї (2 шт.); мультиварка; оптика нічного бачення; електрична духовка.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 1000 грн. 00 коп. сплаченого судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з часу складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови виготовлено 12 листопада 2018 року.

Судді