ОКРЕМА ДУМКА

Суддів Великої Палати Верховного Суду Лященко Н. П., Ситнік О. М.

на постанову від 28 листопада 2018 року

у справі № 592/13020/17

Провадження № 14-482цс18

Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) викладаємо окрему думку.

У цивільній справі за позовом ОСОБА_3до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Михайлівський» (далі - уповноважена особа Фонду), третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), про захист прав споживача та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 8 травня 2018 року.

28 листопада 2018 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 8 травня 2018 року про закриття провадження в справі - без змін.

Із висновками ВеликоїПалати Верховного Суду не погоджуємося та висловлюємо окрему думку з огляду на таке.

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до уповноважена особа Фонду, третя особа - Фонд, та просила суд визнати за нею право на отримання відшкодування грошових коштів у сумі 76 тис. 590 грн 05 коп., які знаходяться на її рахунку № НОМЕР_1; зобов'язати уповноважену особу Фонду подати додаткову інформацію щодо неї як вкладника ПАТ «Банк Михайлівський»; зобов'язати Фонд вчинити всі необхідні дії в межах наданих законом повноважень для здійснення виплати їй відшкодування коштів у межах гарантованої суми як вкладнику неплатоспроможного банку ПАТ «Банк Михайлівський».

Рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 29 січня 2018 року позовні вимоги задоволено. Визнано право ОСОБА_3 на отримання відповідно до Закону № 4452-VI відшкодування за вкладом за рахунком № НОМЕР_1 на суму 76 тис. 587 грн 52 коп. Зобов'язано уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію щодо включення ОСОБА_3 до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом за її рахунком на суму 76 тис. 587 грн 52 коп. за рахунок Фонду. Зобов'язано Фонд внести зміни до Реєстру відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду доповнення до Переліку рахунків, доповнивши вказаний Реєстр відомостями щодо ОСОБА_3 для відшкодування їй коштів за вкладом за рахунком № НОМЕР_1 на суму 76 тис. 587 грн 52 коп. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції вмотивовано тим, що кошти, які надійшли на поточний рахунок ОСОБА_3, є вкладом у розумінні Закону № 4452-VI. Перевірка правочинів (договорів) на предмет виявлення таких, що є нікчемними, здійснюється Фондом відносно правочинів (договорів) укладених саме з банком, як стороною відповідного договору. Переказ коштів (транзакція) від 19 травня 2016 року здійснювалась на виконання договору від 5 травня 2016 року, укладеного між позивачем та ТОВ «ІРЦ», а банк не є стороною цього договору. Крім того, зазначена транзакція була проведена до запровадження тимчасової адміністрації в банку.

З дня початку ліквідаційної процедури в ПАТ «Банк Михайлівський» у Фонду виник обов'язок щодо відшкодування позивачці коштів на її банківському рахунку.

Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 8 травня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Банк Михайлівський» в особі уповноваженої особи Фонду задоволено частково, рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 29 січня 2018 року скасовано, провадження у справі закрито.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що відповідно до Закону № 4452-VI Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління в сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду у цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

У червні 2018 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 8 травня 2018 року, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не заявляла позовних вимог щодо оскарження дій Фонду, які випливають з публічно-правового спору. У цій справі правовідносини між нею та ПАТ «Банк Михайлівський» в особі уповноваженої особи Фонду виникли з приводу невизнання та оспорювання її прав, як споживача та вкладника, а тому спір повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.

ВеликаПалата Верховного Суду залишаючи рішення апеляційної інстанції без змір про закриття провадження в справі виходила з того, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 813/921/16, від 23 травня 2018 року у справі № 820/3770/16, від 20 червня 2018 року у справах № 805/2090/17-а, № 820/3664/16, від 27 червня 2018 року у справі № 813/2943/16, від 3 жовтня 2018 року у справі № 367/2089/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 127/25132/17 та інші.

З наведеними мотивами Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна, оскільки такі висновки не відповідають нормам матеріального і процесуального права.

Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне, між собою.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

ЄСПЛ у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безімянная проти Росії» (заява № 21851/03) наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України (тут і на далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування. У даному випадку такі правовідносини характеризувалися би тим, що Фонд керував, спрямовував волю, волевиявлення і поведінку позивача.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_3 зазначала, що відмова щодо включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду є необґрунтованою та такою, що суперечить нормам чинного законодавства України та порушує її права як вкладника.

За змістом статті 15 ЦПК України (тут і на далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). За змістом частини третьої цієї статті суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Правовідносини між ОСОБА_3та ПАТ «Банк Михайлівський» виникли з договору банківського рахунку.

Оскільки у ПАТ «Банк Михайлівський» з 23 травня 2016 року запроваджено тимчасову адміністрацію, повноваження тимчасового адміністратора банку делеговано уповноваженій особі Фонду, тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI).

Відповідно до статті 1 Закону № 4452-VI цим Законом установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України (далі - НБУ), визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Метою цього Закону є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків.

За частиною другою статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

З аналізу статті 4 Закону № 4452-VI вбачається, що Фонд здійснює як владні повноваження відносно банків, здійснюючи регуляторну діяльність, перебравши на себе частину повноважень НБУ, передбачених статтями 99, 100 Конституції України та статтями 6, 7 Закону України від 20 травня 1999 року№ 679-XIV «Про Національний банк України», так і повноваження, які не можна віднести до владних, оскільки здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків та організація відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку (пункт 8 частини 2 статті 4 Закону № 4452-VI).

Зазначений висновок підтверджується положеннями частини третьої та частини п'ятої статті 34 та частини 1 статті 36 Закону № 4452-VI, відповідно до яких з початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку, а Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Аналогічні повноваження Фонду та його уповноваженої особи зазначені у статтях 47?48 Закону № 4452-VI.

Отже, функції Фонду при тимчасовій адміністрації полягають у здійсненні повноважень з управління банком як органом управління цього банку, а при ліквідації - повноваження, аналогічні повноваженням ліквідаційної комісії.

Також відсутні ознаки публічності і у сфері фінансування діяльності Фонду. У пункті 9 частини першої статті 19 Закону № 4452-VI передбачені кошти Державного бюджету України (у тому числі облігації внутрішньої державної позики) як джерела формування коштів Фонду.

За аналогією з фінансування Пенсійного фонду України можна передбачити, що такі кошти на безповоротній і безоплатній основі отримує і Фонд.

Разом з тим таке передбачення спростовується у щорічних звітах Фонду у підрозділі «Формування фінансових ресурсів»(див. http://www.fg.gov.ua)

З 2013 року фінансові ресурси Фонду формувалися за рахунок:

У 2013 році: станом на 01 січня 2014 року фінансові ресурси Фонду складали 7 292,9 млн. грн, з яких 7 213,4 млн. грн інвестовано в державні цінні папери, 79,5 млн. грн - кошти на поточних рахунках Фонду. Відповідно до статті 19 Закону № 4452-VI, формування фінансових ресурсів Фонду протягом 2013 року відбувалось з таких джерел: 1) початкові збори з учасників Фонду; 2) регулярні збори з учасників Фонду; 3) доходи від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери; 4) доходи у вигляді процентів, нарахованих за залишками коштів на розрахункових рахунках Фонду, відкритих в НБУ; 5) неустойка (штрафи, пеня), що стягується з учасників Фонду; 6) інші джерела, не заборонені законодавством України (проценти за цільовою позикою неплатоспроможного банку).

У 2014 році: формування фінансових ресурсів Фонду протягом 2014 року відбувалось з наступних джерел: 1) початкові та регулярні збори з учасників Фонду; 2) доходи від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери; 3) доходи у вигляді процентів, нарахованих за залишками коштів на розрахункових рахунках Фонду, відкритих в НБУ; 4) неустойка (штрафи, пеня), що стягується з учасників Фонду; 5) інші джерела, не заборонені законодавством України (проценти за цільовою позикою неплатоспроможного банку, проценти за позиками працівників Фонду). Крім того, протягом 2014 року на погашення кредиторських вимог Фонду ліквідаторами банків сплачено 151,9 млн. грн. Проте, у зв'язку з виникненням дефіциту ліквідності, Фонд у 2014 році з метою здійснення виплат коштів вкладникам неплатоспроможних банків залучив додаткові джерела фінансування, а саме: кредит Кабінету Міністрів України у формі облігацій внутрішньої державної позики у сумі 10,2 млрд. грн під 12,5 % в обмін на вексель 12,5 %, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 року № 456; кредити від НБУ, у тому числі і для монетизації цінних паперів, отриманих від Міністерства фінансів України, які були передані йому в якості забезпечення виконання зобов'язань за таким кредитом на загальну суму 10,2 млрд. грн під 12,5 %, а саме: у червні 2014 року на суму 4 175,5 млн. грн під 12,5% річних; у вересні 2014 року на суму 582,0 млн. грн під 12,5 % річних; у жовтні 2014 року на суму 5440,0 млн. грн під 12,5 % річних.

У 2015 році: формування фінансових ресурсів Фонду протягом 2015 року відбувалось з наступних джерел (табл. 7.1): 1) початкові та регулярні збори з учасників Фонду; 2) доходи від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери; 3) доходи у вигляді процентів, нарахованих за залишками коштів на розрахункових рахунках Фонду, відкритих в НБУ; 4) кредити, залучені від НБУ; 5) продаж ОВДП (отримані з Державного бюджету України в якості кредиту); 6) кошти, отримані від виконання заходів, передбачених планом врегулювання; 7) інші джерела, не заборонені законодавством України. У зв'язку з виникненням дефіциту ліквідності, Фонд у 2015 році з метою здійснення виплат коштів вкладникам неплатоспроможних банків залучав додаткові джерела фінансування, а саме: кредит від НБУ в сумі 9,95 млрд грн під 14 % річних з датою погашення в 2016-2017 роках (погашено достроково в кінці року за рахунок продажу ОВДП, що були у заставі); кредитів Кабінету Міністрів України за рахунок Державного бюджету України 2015 року у формі облігацій внутрішньої державної позики в сумі 41,5 млрд. грн зі строком погашення в 2025-2028 роках з доходністю 10,86-11,97 % річних, в обмін на векселі Фонду з такими ж строками та доходністю.

У 2016 році: формування фінансових ресурсів Фонду відбувалось з таких джерел: 1) початкові та регулярні збори з учасників Фонду; 2) доходи від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери; 3) доходи у вигляді процентів, нарахованих за залишками коштів на розрахункових рахунках Фонду, відкритих у НБУ; 4) кредити, залучені від НБУ; 5) продаж ОВДП (отриманих з Державного бюджету України в якості кредиту); 6) кошти, отримані від виконання заходів, передбачених планом врегулювання; 7) інші джерела, не заборонені законодавством України.

У зв'язку з прогнозом виникненням дефіциту ліквідності на початку 2017 року, Фонд у 2016 році з метою здійснення виплат коштів вкладникам неплатоспроможних банків залучив додаткові джерела фінансування - кредит Кабінету Міністрів України за рахунок Державного бюджету України 2016 року у формі облігацій внутрішньої державної позики в сумі 7 941,0 млн грн зі строком погашення в 2031 році з доходністю 9,99 % річних, в обмін на векселі Фонду з такими ж строками та доходністю.

У 2017 році: станом на 01 січня 2018 року кошти Фонду складалися з: 1) коштів на рахунках в НБУ - 3 740,3 млн. грн; 2) коштів в державних цінних паперах, що були отримані у 2016 році у якості кредиту держави у сумі 1 996,2 млн. грн (справедлива вартість); 3) коштів в державних цінних паперах, що були отримані у 2016 році у якості кредиту держави, та які знаходяться у заставі під кредити НБУ у сумі 3 677,8 млн. грн (справедлива вартість); 4) інвестицій в державні цінні папери, які знаходяться у заставі під кредити НБУ у сумі 5 280,4 млн. грн.

Відповідно до статті 19 Закону № 4452-VI формування фінансових ресурсів Фонду протягом 2017 року відбувалось з таких джерел: 1) початкові та регулярні збори з учасників Фонд; 2) доходи від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери; 3) доходи у вигляді процентів, нарахованих за залишками коштів на рахунках Фонду, відкритих в НБУ; 4) кредити, залучені від НБУ; 5) продаж ОВДП, (отриманих з Державного бюджету України в якості кредиту); 6) кошти, отримані від виконання заходів, передбачених планом врегулювання; 7) інші джерела, не заборонені законодавством України.

Отже, формування коштів Фонду відбувається за рахунок коштів Державного бюджету на поворотній і оплатній основі, тобто на підставі договорів позики. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти (частина перша статті 1046 ЦК України) і власником вказаних коштів стає їх набувач (позичальник), який стає зобов'язаним не лише повернути отримані кошти, але і оплатити послугу за користування цими грошима (частина перша статті 1048, частина перша статті 1049 ЦК України).

Тобто, отримання коштів Державного бюджету у позику не свідчить про публічність правовідносин, оскільки Фонд зобов'язаний повернути ці кошти і сплатити відсотки за користування ними, як і інші особи, яким може надаватися така позика, чи зобов'язання якої гарантуються державою. Однак розпорядження позичальником такими коштами для розрахунків із контрагентами також не свідчить про публічність таких правовідносин.

Крім того, необхідно зазначити, що виплата гарантованого у частині першій статті 26 Закону № 4452-VI відшкодування коштів за вкладом у граничному розмірі не менше 200 тис. грн також здійснюється за рахунок коштів Фонду, переданих у позику банку, що виводиться з ринку.

Вказана обставина підтверджується як усталеною практикою Фонду, так і правовим забезпеченням, а саме, відповідно до частини першої статті 20 Закону № 4452-VI Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності.

Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України, не підлягають вилученню і можуть використовуватися Фондом виключно для надання цільової позики банку, для оплати витрат, пов'язаних із здійсненням діяльності банку, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 36, пунктами 7, 8 частини другої статті 37 та частиною четвертою статті 47 цього Закону (пункт 7 частини другої статті 20 Закону № 4452-VI).

Зазначене кореспондується з пунктом 3 частини першої статті 52 Закону № 4452-VI - кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів) банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів у такій черговості вимоги Фонду, що виникли у випадках, визначених цим Законом, у тому числі покриття витрат Фонду, передбачених пунктом 7 частини другої статті 20 цього Закону, витрат, пов'язаних із консолідованим продажем активів Фондом.

Отже, і правовідносини між банком, що ліквідується, та Фондом з приводу здійснення гарантованої виплати відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI є фактично договірними, що підпадають під регулювання статей 1046?1048 ЦК України.

За таких обставин визначення Фонду як юридичної особи публічного права (частина друга статті 3 Закону № 4452-VI) не свідчить, що сама участь Фонду у будь-яких правовідносинах уже переводить ці правовідносини у публічно-правові, але підтверджує правило частини першої статті 82 ЦК України, що на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлене законом.

У Законі № 4452-VI не міститься вказівки на те, що правовідносини, у яких стороною є Фонд, не регулюються нормами ЦК України. За відсутності прямої заборони, необхідно визначити зміст правовідносин і застосувати до них ті норми права, які їх регулюють.

Оскільки інших, відмінних від ЦК України норм щодо регулювання правовідносин, які виникають із договору позики, банківського вкладу чи банківського рахунку, у спеціальному Законі № 4452-VI не наведено, до таких правовідносин застосовуються норми ЦК України, які у мотивувальних частинах судових рішень наводять суди усіх юрисдикцій при розгляді справ, стороною у яких є Фонд.

У даній справі правовідносини виникають тільки на підставі цивільно-правової угоди банківського рахунку чи банківського вкладу, які за своєю правовою природою є приватноправовими правовідносинами, врегульовані ЦК України (глава 71 Книги п'ятої), а відповідно до частини першої статті 1 ЦК України ним регулюються цивільні правовідносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У даному випадку Фонд виступає гарантом перед вкладником за виконання банком своїх повноважень і має ознаки забезпечення зобов'язання, передбачені статтями 546, 548 ЦК України. Це зобов'язання Фонду ґрунтується безпосередньо на нормах Закону № 4452-VI, що відповідає вимогам частини третьої статті 11 ЦК України.

Оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Спір у справі, що розглядається, є спором про наявність чи відсутність цивільного права визнаватися вкладником чи кредитором банку і отримати відшкодування за вкладом, а тому він має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між уповноваженою особою Фонду, Фондом та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права вкладника за відповідним договором на отримання відшкодування коштів за рахунок Фонду. У такому випадку виникає спір про цивільне право, оскільки повноваження Фонду і уповноваженої особи Фонду щодо виявлення і фіксації нікчемного договору не належать до владних.

Крім того, способами адміністративної юстиції у разі задоволення позову відповідно до частини другої статті 245 діючого КАС України чи частини другої статті 162 КАС України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), є: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

У вказаному спорі захист прав позивача способами адміністративної юрисдикції не вбачається за можливим.

Спір у справі, що розглядається, не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, адже за вищевказаних обставин цей спір має приватноправовий характер і підлягає судовому розгляду в межах цивільної юрисдикції.

За встановлених обставин справи та указаних норм матеріального та процесуального права, поновити право заявника можливо лише цивільно-правовими способами.

У рішенні від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша статті 41); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41).

Грошові кошти є об'єктом права власності, у тому числі приватної.

Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до частини першої статті 1063 ЦК України особа може укласти договір банківського вкладу на користь третьої особи.

Наука цивільного права виходить із того, що розміщення особою коштів на рахунках банку з метою їх збереження є реалізацією її права власності на ці кошти.

Реальність будь-якого суб'єктивного права власності полягає в його гарантованості.

У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з порав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції»).

При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

На підставі викладеного, вважаємо помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду про залишення в силі рішення апеляційної інстанції про закриття провадження в справі, адже, виходячи з предмета і підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин та норм матеріального права, які підлягають застосуванню, справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Судді Н. П. Лященко О. М. Ситнік