КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у суді першої інстанції Соловей  Г.В.

Єдиний унікальний номер справи № 381/4428/17

Апеляційне провадження № 22-ц/824/3280/2018

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 грудня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Мережко М.В.,

суддів - Верланова С.М., Савченка С.І.,

секретар - Тютюнник О.І.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи Опікунська рада при Органі опіки та піклування Вишгородської міської ради Київської області, Служба у справах дітей та сім'ї Фастівської міської ради Київської області про надання дозволу на тимчасові виїзди малолітніх дітей за кордон України без згоди матері в період дитячих канікул.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, -

в с т а н о в и в :

У грудні 2017 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі із 05 грудня 2003 року . Від шлюбу мають дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року шлюб розірваний. Рішення набрало законної сили.

Між сторонами тривають спори щодо визначення місця проживання дітей .

Протягом 2016 -2017 року були заплановані закордонні поїздки із дітьми , однак мати дітей безпідставно не давала згоди на виїзд дітей із батьком.

Позивач вважає,що така позиція відповідача шкодить інтересам дітей та не сприяє всебічному їх розвитку, порушує права дітей на повний та гармонійний розвиток їх особистості та вказує на зловживання відповідачем своїми батьківськими правами .

Крім того , як зазначив позивач разовий дозвіл на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном є недоцільним, оскільки вирішення питання в судовому порядку займає тривалий час, що не узгоджується з планами та обставинами щодо поїздки із дітьми . Що стосується графіку шкільних канікул, то розклад канікул носить рекомендаційний характер і часто змінюється, а відтак визначити конкретні строки поїздки за кордон є неможливим.

Позивач просив надати дозвіл ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 , на тимчасові виїзди за межі України до країн ближнього та дальнього зарубіжжя з обов'язковим поверненням на територію України в період шкільних канікул у супроводі батька ОСОБА_2 без дозволу (згоди) матері ОСОБА_3 до досягнення дітьми 16 річного віку.

Надати дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення проїзних документів дітей для тимчасових виїздів за межі України , без дозволу (згоди) матері.

Позивач ОСОБА_2 просив позов задовольнити .

Відповідач ОСОБА_3 проти позову заперечувала .

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 02 лютого 2018 року відкрито провадження у справі та відповідно до ч. 1 ст. 274 ЦПК України, призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 березня 2018 року за клопотанням представника позивача провадження у вказаній справі було зупинено до вирішення справи про визначення місця проживання дітей.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 24 липня 2018 року за клопотанням представника позивача поновлено провадження у даній справі.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 серпня 2018 року у задоволенні позову відмовлено .

Не погоджуючись із рішенням суду , позивач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, просив рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення його позову .

У скарзі посилалась на порушення норм матеріального права , невідповідність висновків суду обставинам справи . Зазначив , що суд при винесенні не врахував інтереси дітей, а також не взяв до уваги судову практику з цього питання .

Відповідно до ст. 44 ЦПК України, особи , які беруть участь у справі зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Відповідно до ст.ст 128-131 ЦПК України сторони були своєчасно повідомлені про день та час розгляду справи на 05 грудня 2018 року за адресами , які були зазначені в матеріалах справи. Заяв щодо зміни місця проживання або місцезнаходження від сторін не надходило.

Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи, що особи, які приймають участь у справі, належним чином повідомлені про день та час розгляду справи, доказів поважності своєї неявки відповідач ОСОБА_3, та інші особи суду не надали, тому колегія суддів вважає, що неявка відповідача та інших осіб не може бути визнана судом поважною.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків

Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі із 05 грудня 2003 року. Від шлюбу мають дітей - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Сторони та їх діти є внутрішньо переміщеними особами з території м. Донецьк, що підтверджується довідками №0000024633, №0000024655 та №0000024666 від 08 листопада 2016 року. Позивач з дітьми на даний час проживають в м. Вишгороді. Відповідачка проживає окремо в м. Фастів Київської області ( т.1 а.с. 47,55, 57).

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року шлюб розірваний. Рішення набрало законної сили. Рішення щодо визначення місця проживання дітей судовими інстанціями на час розірвання шлюбу не вирішувалося. ( т.1 а.с. 49-50)

На даний час між сторонами тривають спори щодо визначення місця проживання дітей .

У зв'язку з конфліктом, який виник між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 стосовно визначення місця проживання їх дітей, ОСОБА_3, було подано до Оболонського районного суду міста Києва позов про визначення місця проживання малолітніх дітей. Даний позов за підсудністю було направлено до Вишгородського районного суду Київської області.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 31 жовтня 2017 року стягнуто із ОСОБА_3, на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітніх дітей, щомісячно в розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку( т.1 а.с. 148- 149 ) .

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 05 квітня 2018 року задоволено позов ОСОБА_2 та визначено місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з батьком ОСОБА_2. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Вказане рішення залишено без змін апеляційним судом Київської області від 10 липня 2018 року ( т.1 а.с. 234-239) .

Підставою звернення з даним позовом до суду було перешкоджання відповідачкою ОСОБА_3, у виїзді за кордон разом з батьком, позивачем по справі, їх малолітніх дітей.

Відповідно до ст. 51 Конституції України турбота про дітей, їх виховання є рівним правом і обов'язком батьків.

У відповідності до ч.3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Статтею 141 Сімейного Кодексу України визначена рівність обсягу прав і обов'язків батьків відносно дитини, незалежно від розірвання шлюбу чи проживання їх окремо від дитини.

Принцип загальної і рівної відповідальності обох батьків за виховання та розвиток дитини закріплений і нормами міжнародного права. Статтею 18 Конвенції про права дитини проголошено, що батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Рівності прав і обов'язків батьків стосовно дітей необхідно дотримуватися незалежно від наявності або відсутності шлюбу між ними.

Особисте немайнове право на свободу пересування фізичної особи закріплене статтею 313 ЦК України. Згідно з ч. 3 даної статті фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Відповідно до ст. 157 Сімейного Кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.

Той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця, з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі у складі організованої групи дітей, та у разі, якщо йому відомо місце проживання іншого з батьків, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов'язки, інформує його шляхом надсилання рекомендованого листа про тимчасовий виїзд дитини за межі України, мету виїзду, державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування у цій державі.

Той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк до одного місяця та більше з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі у складі організованої групи дітей, у разі:

1) наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, підтвердженої довідкою про наявність заборгованості зі сплати аліментів;

2) наявності заборгованості зі сплати аліментів, підтвердженої довідкою про наявність заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три місяці, якщо аліменти сплачуються на утримання дитини з інвалідністю, дитини, яка хворіє на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, або на утримання дитини, яка отримала тяжкі травми, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією лікувально-профілактичного закладу в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, який не ухиляється та належно виконує батьківські обов'язки, не має заборгованості зі сплати аліментів, звертається рекомендованим листом із повідомленням про вручення до того з батьків, з яким проживає дитина, за наданням згоди на виїзд дитини за межі України з метою лікування, навчання, участі дитини в дитячих змаганнях, фестивалях, наукових виставках, учнівських олімпіадах та конкурсах, екологічних, технічних, мистецьких, туристичних, дослідницьких, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку дитини за кордоном, у тому числі в складі організованої групи дітей.

У разі ненадання тим із батьків, з яким проживає дитина, нотаріально посвідченої згоди на виїзд дитини за кордон із зазначеною метою, у десятиденний строк з моменту повідомлення про вручення рекомендованого листа, той із батьків, хто проживає окремо від дитини та у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів, має право звернутися до суду із заявою про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди другого з батьків.

Довідка про наявність заборгованості зі сплати аліментів видається органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем у порядку, встановленому законом.

Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Законом України«Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадяни України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27січня 1995 року № 57, Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231.

Відповідно до ч.2 ст.4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. У клопотанні зазначаються відомості про дитину, а також про відсутність обставин, що обмежують відповідно до цього Закону право на виїзд за кордон (лише для дітей віком від 14 до 18 років). За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1995 року № 231, визначено, зокрема, що виїзд неповнолітніх громадян України за межі території України здійснюється за одним із таких документів: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, виданий дітям громадянам України згідно з цими правилами; проїзний документ дитини, виданий відповідно до Правил; паспорт громадянина України для виїзду за кордон одного з батьків, у який, відповідно до Правил, записано дитину, яка прямує у його супроводі через державний кордон.

Пунктом 18 цих Правил передбачено, що оформлення паспорта/проїзного документа здійснюється на підставі заяви батьків (законних представників батьків чи дітей), а у разі, коли батьки не перебувають у шлюбі між собою, - того з них, з ким проживає дитина, справжність підпису яких засвідчено нотаріально. За наявності заперечень одного з батьків документ може бути оформлено на підставі рішення суду. Для дітей віком від 14 до 18 років у заяві зазначається відсутність обставин, що обмежують згідно із законодавством право їх виїзду за кордон.

Правила перетинання державного кордону громадянами України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачають, що перетинання державного кордону для виїзду за межі України громадянами, які не досягли 16-річного віку, здійснюються лише за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд за межі України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, згода другого з батьків не вимагається у разі пред'явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків (п. 4).

Відповідно до п.1 п.4 даних Правил виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.

Таким чином, діючим законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок її виїзду за кордон за згодою батьків або дозволу суду при відсутності згоди одного з батьків.

Однією з важливих підстав для задоволення судом позову під час вирішення такої категорії справ є зазначення в позовній заяві країни, до якої має виїхати дитина, загального строку надання такого дозволу, часового проміжку перебування дитини в іноземній державі та доказів відмови батька чи матері у наданні згоди на виїзд дитини за кордон. Вказана позиція висловлена в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року (справа № 628/1973/16-ц)

Незазначення даних відомостей у даній справі, фактично позбавить мати дітей можливості брати участь у вихованні та спілкуванні з дітьми .

Слід зазначити, що в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 червня 2017 року ( справа № 783/14/15-ц) зроблений висновок про правомірність висновку суду апеляційної інстанції, що у разі відсутності згоди одного з батьків, питання про виїзд неповнолітньої дитини за кордон вирішується судом за позовом другого з батьків зі з'ясуванням питання про країну виїзду, строки та мету виїзду. Надання дозволу на виїзд малолітніх дітей до невизначених країн та без визначення його початку й закінчення позбавить можливості в даному випадку матері, бути обізнаним про виїзд її дітей за межі України, про строк та мету поїздки.

Також, Вищий спеціалізований суд України, ухваливши рішення у справі № 6-33303ск15 від 16 березня 2016 року дійшов висновку, що дозвіл на виїзд дитини за межі України без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, надається кожного разу окремо (тобто на кожний виїзд), при цьому в дозволі зазначається країна, місце перебування та строк, на який дитина буде знаходитися за кордоном.

Таким чином, при вирішенні питання про надання згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон, у зв'язку з відсутністю згоди другого з батьків та без його супроводу, суд повинен визначати відповідний часовий проміжок перебування дитини в цій державі. Інакше, це суперечитиме рівності батьківських прав щодо виховання дитини та може бути перешкодою одному з них у здійсненні цих прав.

У постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-15цс17 Верховний Суд України указав на те, що виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.

Виходячи з положень СК України, Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» і Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.

Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу одного з батьків суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення одного з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.

Таким чином, Верховний Суд України, розглядаючи справу про надання дозволу на виїзд дитини за межі України та застосовуючи норми, зокрема СК України, вважав, що пріоритетним у цій категорії справ є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини.

Проте, ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив (далі - ЄСПЛ), що в такій категорії справ основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважав за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятій постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 235/139/16-ц (№ 6- 15цс17), оскільки, ухвалюючи рішення в указаній категорії справ, суди мають насамперед охороняти права та інтереси дитини, визначивши, що найкраще відповідає її інтересам.

Як встановлено судом першої інстанції, рішенням суду визначено місце проживання дітей разом із батьком . Діти бажають розвиватися, подорожувати та вивчати іноземні мови. Як видно зі матеріалів справи , позивач, разом із дітьми здійснював виїзди за кордон з 01 липня 2018 року по 03 серпня 2018 року без згоди матері. Відповідач згоди на тимчасовий виїзд дітей за кордон не надає, указуючи при цьому, що позивач порушує її права на участь у вихованні дітей та спілкування з ними .

У постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року, від висновку в якій вважає за необхідне відступити Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, рішення судів попередніх інстанцій скасовано та передано на новий розгляд до суду першої інстанції справу № 235/139/16-ц (№ 6-15цс17), предметом позову в якій є визначення місця проживання дитини з матір'ю, яка отримала право проживання у Французькій Республіці, та надання дозволу на виїзд дитини за межі України на постійне місце проживання в цій країні. Тобто предмет позову та відповідно обставини у справі № 235/139/16-ц суттєво відрізняються від предмета позову та обставин у справі, яка розглядається.

У даній справі позивач так само ставить питання про тимчасовий виїзд за кордон дітей.

Разом з тим, у зазначеній постанові Верховного Суду України викладено правовий висновок, згідно з якою пріоритетними в цій категорії справ є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Ураховуючи встановлені обставини, зокрема те, що діти проживають з батьком (проти чого відповідач заперечує, і у сторін склалися вкрай напружені стосунки з цього приводу ), і батько забезпечує повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток дітей1 , а також рівень життя, необхідний для такого розвитку; а також узявши до уваги положення статей 157, 161 СК України, суд дійшов обґрунтованого висновку, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дітей із батьком , без згоди матері без зазначенням певного періоду, на який видається такий дозвіл, не відповідатиме найкращим інтересам дітей .

Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Верховна Рада України 14 липня 2016 року внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що дозвіл на виїзд за кордон дітей з один із батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.( справа № 14-244цс18 від 04 липня 2018 року )

Позивач не довів суду дійсного наміру на тимчасовий виїзд дітей за кордон, не надав жодного доказу, який би підтверджував необхідність виїзду дітей за кордон, тобто того, що діти потребують оздоровлення, не вказав країну до якої відбудеться виїзд та конкретний час перебування дітей за кордоном.

Також, позивачем суду не надано жодних належних та допустимих доказів про звернення до відповідача із проханням надання останньою згоди на виїзд дитини за межі України із визначенням держави прямування, мети поїздки та відповідного часового проміжку перебування в цій державі до подання вказаного позову до суду, як і доказів її відмови у наданні дозволу у встановленому законом порядку на виїзд дитини за кордон, рівно як і не наведено обставин, які б унеможливлювали оформити виїзд дитини за кордон через встановлену законом процедуру.

Таким чином, з урахуванням установлених судом обставин, які свідчать про те, що тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків відповідатиме найкращим інтересам дітей ,такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення, однак позивач таких вимог не заявляв , а просив дозволити виїзд дітей без згоди матері без визначення певного періоду , держави перебування , до досягнення дітьми 16-річного віку ,що не відповідає жодній нормі законодавства , а відтак суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову .

Окрім того, чинним законодавством передбачено можливість вирішувати питання про надання дозволу саме на конкретний виїзд дитини за кордон без згоди батька (одноразовий), з визначенням його початку і закінчення. Інше розуміння змісту нормативних актів та допустимість неодноразових виїздів дитини за кордон без згоди матері на підставі одного рішення суду є грубим порушенням права одного з батьків на спілкування з дитиною та на участь у її вихованні, закріпленого ст.ст. 141, 157 СК України.

При вирішенні спору суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання. Не можна задовольняти позовні вимоги щодо захисту права, яке може бути порушене в майбутньому і щодо якого невідомо, чи буде воно порушене, зокрема, вимоги про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон малолітніх дітей без згоди одного з батьків, оскільки невідомо, чи буде необхідність в отриманні дозволу, а якщо і настане така необхідність, можливо, відповідач безперешкодно його надасть.

Перевіряючи рішення суду в межах вимог заявлених у суді першої інстанції , та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, суд дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову , підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 365, 367,369,374,375,381 - 384 ЦПК України, колегія суддів,

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення .

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20 серпня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову може бути подана до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови буде виготовлений не пізніше 11 грудня 2018 року.

Головуючий

Судді